10.3

   Вдихнув глибше. Його рука піднялася — повільно, ніби він знову залишав мені вибір. Пальці зупинилися за кілька сантиметрів від мого обличчя. Не доторкнулися.

   — Зараз я намагаюся зробити вигляд, що це просто прогулянка. — відповів він — І що мені достатньо стояти поруч.

   Його голос злегка зрадив його. Ледь чутно. Але я це вловила.

   — А тобі? — спитав він уже майже пошепки.

   Підняла очі. Зустріла його погляд — відкрито, без звичних масок. Торкнулася його щоки, спостерігаючи за реакцією його тіла на мене.

   — Мені… мало просто робити вигляд. — зізналася я.

   Цього було достатньо.

   — Я почув тебе і більше ніяких перепон. — прошепотів мені в губи — І не хочу, щоб ти сумнівалася.

   Його рука піднялася — цього разу без вагань. Пальці торкнулися моєї щоки, ледь-ледь, майже нечутно. Як зізнання, якого не можна забрати назад. Посміхнулася з полегшенням. Це було відповіддю.

   Він нахилився і торкнувся моїх губ. Коротко. Обережно. Так, ніби перевіряв не мою реакцію, а власну рішучість.

   Поцілунок був затяжний і солодкий. В ньому умістилося дуже багато: обіцянка, вибір, і чітке усвідомлення, що тепер усе інакше. Зупинившись, торкнувся лобом мого.

   — Я не прошу більшого. — сказав він тихо — Не зараз. Але я хотів, щоб ти знала: я кохаю тебе.

   Я видихнула лише тепер, коли усвідомила, що весь цей час не дихала.

   — Я тебе теж кохаю. — відповіла хрипло, пошепки.

   Розуміння прийшло ясно й безповоротно: межу перетнуто. І дороги назад уже не було.

   Ми стояли поруч, уже не ховаючись за паузами й недомовками. Усе, що так довго залишалося між рядками, нарешті було сказане. Зникла напруга, що змушувала стримувати погляди й рухи. Залишилося лише відчуття правильності.

   Він узяв мою руку - цього разу відкрито, без остраху, без потреби шукати привід. Я відповіла так само природно, ніби це було найочевидніше у світі. Наші пальці сплелися, і в цьому жесті не було сумнівів — лише спокій і впевненість.

   — Я більше не буду стримуватися. — сказав він тихо, але твердо.

   Усміхнулася — не зніяковіло, не стримано, а по-справжньому. Так, як усміхаються лише тоді, коли більше нічого доводити не треба.

   Світ навколо залишався тим самим: ті самі дерева, та сама дорога, ті самі обов’язки, що чекали попереду. Але між нами вже не було перешкод. Лише кохання, яке не потребувало дозволу — бо ми дали його одне одному самі.

І цього було достатньо, щоб іти далі разом.

   Під його пильним поглядом у мені спалахнув тихий, але впертий вогонь. Я поклала вільну руку йому на шию й притягла ближче, без слів вимагаючи ще одного поцілунку. Ці відчуття були для мене новими — і я потребувала їх знову, ще раз відчути їхню повноту.

   На його губах з’явилася хижа усмішка. Поцілунок був уже іншим — глибшим, вимогливішим, ніж усі попередні. Не як спроба, не як перевірка — як усвідомлений вибір.

   Поверталися ми такими ж мовчазними, але щасливими. Він допоміг мені злізти з коня й, не відпускаючи руки, довів до кімнати. Було відчуття, ніби з його плечей упав важкий камінь: він виглядав розслабленим, відкритим, і посмішка на моїх вустах уперто не хотіла зникати.

   У кімнаті на мене чекала Анетт. Помітивши мій настрій, вона насторожилася. Лише коли двері зачинилися, стурбовано спитала:

   — Тільки не кажи, що у вас це сталося в лісі?

   Я зовсім не зрозуміла, про що вона, й здивовано глянула на помічницю.

   — Я маю на увазі… - вона знизила голос — Ну, хай буде, консумування шлюбу.

   Від несподіванки я аж рота відкрила й миттєво зчервоніла.

   — Зрозуміло. — вона потягла мене до крісла за руку — Так далеко не зайшли — вже добре. Але до чогось таки дійшли?

   — А чого ж добре? — я все ще не вловлювала хід її думок.

   — Ну не в лісі ж. — фиркнула вона — Ви ж не якісь коханці, щоб переховуватися й деінде цим займатися.

   Я з полегшенням зітхнула й розсміялася. Відсміявшись, нарешті відповіла:

   — Ні. Ми просто поговорили. Він зізнався в коханні й сказав, що більше не буде стримуватися.

   — Ого. Багатообіцяюче. А ти?

   — Я теж зізналася… і дозволила собі проявити ініціативу в поцілунку. — пошепки відповіла я.

   — Я за вас неймовірно рада. Нарешті не буде цих розмов і пересудів. Бо я вчора ледь не зчепилася з однією стервозою, яка дозволила собі зайвого. — говорила вона, водночас допомагаючи мені зняти сукню — Ти знала, що Маркус дуже сильний?

   — А він тут до чого? — здивувалася я, перевдягаючись.

   — Він перехопив мене за талію й однією рукою виніс із кімнати. Щоб його звалити, доведеться щось підмішувати в їжу. Не очікувала від нього такої сили.

   — Навіщо його звалювати? — глянула на неї через дзеркало.

   — А якщо доведеться кудись потай пробиратися, а він не пропускатиме. — вона знизала плечима, доводячи мій образ до ідеалу.

   Я подивилася на неї з осудом — і за мить ми обидві розсміялися.

   Чоловік знову чекав мене під дверима. Коли він підхопив мене під руку й несподівано притягнув до себе, я розгубилася. А тоді його губи ледь торкнулися моїх — ненав’язливо, майже обережно, — і він повів мене за собою. Усі думки вивітрилися з голови, залишивши по собі лише м’який, солодкий туман.

   За столом він сів поруч, із тією самою загадковою посмішкою. Після вечері розлив вино по келихах і, як завжди, запропонував вийти на терасу. Я погодилася, так і не виходячи з того стану напівсну.

   — Завтра… — хрипко почав він — Ми разом їдемо зранку у відомство. Я покажу тобі твій кабінет і поясню, як усе влаштовано.

   Його погляд ковзнув по моєму тілу, зупинився в районі декольте. Він прикрив очі, ніби стримуючи себе.

   — Одягни щось зручне. — продовжив уже тихіше — Цілий день у корсеті буде важко. І… бажано більш закрите декольте. — нервово додав він.

   Я підійшла впритул, уважно спостерігаючи за його знервованістю.

   — Сукня для тренувань підійде? — прошепотіла з легким придихом.