10.2

   — Він єдиний, хто здатен мене перепити. — з досадою продовжила помічниця — І при цьому зранку виглядає так, ніби нічого й не було.

   — Ніколи не розуміла цієї вашої розваги з алкоголем. — мовила я, перебираючи сукні.

   — Бо ми тобі ніколи не дозволяли брати в ній участь. А тепер, мабуть, і твій чоловік не дозволить. — пробурмотіла Анетт, заходячись упорядковувати мені зачіску — До того ж сьогодні на сніданку будуть усі гості, що залишилися на ніч.

   — Крістін теж? — незадоволено запитала я.

   — Найімовірніше. Не нервуйся ти через неї.

   — Мене дратує сама її присутність у моєму домі.

   — Розумію. Але тут уже нічого не вдієш. — знизала плечима Анетт, відчиняючи двері — Вона їхала з надією на надзвичайну ніч, а натомість її фактично звинуватили у співучасті у вбивствах.

   Я зробила крок — і завмерла. За дверима стояв Коін. Його погляд ковзнув по мені повільно, уважно, ніби він боявся порушити мить. У ньому було здивування, тепла розгубленість і щось ще — тихе, щире. Мені захотілося залишитися в цьому погляді трохи довше. Я простягла до нього руку.

   — Добрий ранок. — промовила майже пошепки.

   — Добрий… — затримався на слові, ніби смакуючи його — Як ти спала?

   І, ніби злякавшись власної відвертості, м’якше додав:

   — Як ти себе почуваєш?

   Його пальці зімкнулися навколо моєї долоні тепло й упевнено. Він нахилився й торкнувся губами моєї руки — жест простий, але такий особистий, що на мить затримала подих.

   — Як бачиш, добре. — тихо відповіла я — А поряд із тобою… ще краще.

   Усмішка ледь торкнулася його вуст.

   Анетт, не озираючись, рушила вперед, тактовно залишивши нас у цій миті. Ми пішли слідом — повільно, поруч, так близько, що я відчувала тепло його плеча й не мала жодного бажання відсторонюватися.

   На сніданку точилися звичайні світські бесіди. Крістін навіть очей від тарілки не піднімала, тоді як Сесіль, навпаки, ніби звільнилася з-під негласної влади подруги й охоче підтримувала розмову. Загалом ранок минув напрочуд легко — весело й по-домашньому.

   Після обіду маєток поволі спорожнів. Хокон забрав Уілла до відомства. Крістін поїхала з Тенебрайном — як з’ясувалося, герцог лякав її більше за всіх, і поруч із ним вона виглядала неприродно стриманою. З Сесіль ми домовилися зустрітися за кілька днів у книжковій крамниці — дрібна, але приємна обіцянка спокою.

   Коли останній екіпаж зник за поворотом, я раптом відчула, як уся напруга осідає в тілі глухою втомою. Хотілося тиші. І — когось поруч. Я поглянула на тих, хто залишився. З їхніх облич було зрозуміло: вони відчували те саме.

   — Може, нам варто частіше влаштовувати бали? — знущально кинула я.

   У відповідь отримала настільки злагоджені погляди, що мимоволі усміхнулася.

   — Ну то чим тепер займатимемось?

   — Мені доведеться приводити будинок до ладу ще не один день. — тихо буркнула Сандра, взяла Маркуса під руку й повела всередину.

   — А мені слід впорядкувати здобуту інформацію. — мовила Анетт, наздоганяючи їх — За всіма цими подіями боюся щось загубити.

   — А я… — зробила крок слідом за нею.

   Та не встигла договорити. Пальці чоловіка обхопили мою руку — не різко, але так упевнено, що рух зупинився сам собою. Я обернулася.

   — А ти, — мовив він тихіше, ніж зазвичай — можеш побути зі мною?

   Між словами повисла пауза. Коротка, але наповнена чимось значно більшим, ніж прохання. Його погляд не відпускав, і в тому погляді було стільки стриманої уваги, що мені стало трохи важко дихати.

   — Я не проти. — відповіла я після миті мовчання — Хоч… це незвично.

   Кутики його губ ледь здригнулися — не усмішка, радше обіцянка.

   — Тоді поїдемо верхи. — сказав він, уже ведучи мене за собою.

   Його долоня не відпускала мою руку. І я була цьому неймовірно рада.

   Коні йшли повільним кроком уздовж алеї, і цей ритм дивно заспокоював. Я трималася рівно, але відчувала, як напруга ще не зовсім відпустила плечі. Коін їхав поруч — надто близько, щоб це можна було вважати випадковістю, але водночас досить стримано.

Кілька хвилин ми мовчали. Не тягучо — навпаки, мовчання було насиченим, ніби кожен з нас чув більше, ніж сказане вголос.

   Мій кінь несподівано нервово ступив убік. Я ледве помітно похитнулася — і майже одразу відчула, як його рука лягла мені на талію. І цього вистачило, щоб подих збився.

   — Обережно. — тихо мовив він.

   Його долоня затрималася трохи довше, ніж вимагала потреба. Я відчула тепло крізь тканину, відчула його присутність так чітко, ніби між нами не було ні сідел, ні одягу, ні пристойних меж.

   — Дякую… — відповіла я, не одразу знаходячи голос.

   Він не прибрав руку відразу. Лише злегка послабив дотик, залишивши пальці там, де вони були.

   Дорога звузилася, і наші коні йшли вже зовсім поруч. Його коліно інколи торкалося мого — випадково, але знову ж таки надто часто, щоб це було справді випадком. Я ловила себе на тому, що починаю підлаштовувати крок, аби не втратити цього відчуття.

   — Ти учора надто багато взяла на себе. — промовив він після паузи.

   — Можливо. — знизала я плечима — Але ж воно того вартувало.

   Він глянув на мене так, ніби хотів щось сказати — і передумав. Замість цього знову легенько торкнувся моєї руки, вже не підтримуючи, а просто накриваючи долонею зверху. Контакт був невимушений, майже буденний. Але пальці його повільно зімкнулися.

   Ми їхали далі, не змінюючи дистанції. І в цій стриманості, в цій дозволеній близькості було більше напруги й тепла, ніж у будь-яких словах.

   Раптом сповільнив хід коня, а тоді й зовсім зупинився. Я зробила те саме — майже інстинктивно, ніби відчула цю мить ще до того, як вона сталася.

   Алея тут була вузькою, дерева змикалися над головою, відтинаючи світ і залишаючи нас у зеленій напівтіні. Чути було лише важке дихання коней та ледь чутний шелест листя.

   Він не одразу заговорив. Спершу зістрибнув на землю і, не дивлячись на мене, обійшов мого коня, зупинився зовсім поруч. Його рука лягла на повід — спокійно, впевнено.