9.2

   Я різко відчинила двері. Переді мною був мій чоловік. Його рука ніжно торкалася жінки, яка сміялася й намагалася зняти з себе сукню. Побачивши мене, вона засміялася ще голосніше — з викликом, із насолодою.

   — Вийди. Не заважай. — зухвало кинула вона.

   Здавалося, земля зникла з-під моїх ніг. Хокон обійшов мене й почав щось кричати на Коіна, але його слова долітали до мене, наче крізь воду. Я стояла, не розуміючи, що саме мало статися після того, як я побачила цю сцену. Яку реакцію від мене чекали? Сльози? Істерики? Крику?

   Крістін продовжувала посміхатися. Вона кинула на мене хитрий, майже тріумфальний погляд і самими губами прошепотіла:

   — І куди ти побіжиш?

   І саме тоді до мене дійшло. Єдине місце, куди я завжди йду в найгірші моменти свого життя, — це стайня.

   Не чекаючи ні на кого, я кинулася до виходу. Вискочивши на вулицю, відчула, як прохолодне повітря вдарило в обличчя, трохи остуджуючи палаючі думки. Я сповільнила крок, намагаючись заспокоїтися, й попрямувала до стайні.

   Сподіваюся, він захоче поговорити… перш ніж убивати.

   Стайня зустріла мене тишею й свіжим запахом сіна. Коні були спокійні, лише інколи чути було їхнє рівне дихання. Я пройшла до загону з жереб'ям і завмерла, спостерігаючи за його спокоєм. Раптом з’явилося майже дитяче бажання підійти й обійняти — сховатися в цій тиші від усього світу.

   — Щось сталося, що леді в такий день тут? — медовим голосом озвався Уілл — Чи ваш ідіот— чоловік усе ж не оцінив красу, яка була поруч із ним?

   — Не розумію, про що ви. — я доклала максимум зусиль, аби виглядати невинно.

   — Я дуже хотів побачити вас у вишуканій сукні. — він обійшов мене півколом, зазираючи в очі, й обережно торкнувся щоки — Тому й підібрався ближче до зали.

   Замовк ніби даючи мені можливість переварити його слова.

   — І, на жаль, помітив, як герцог обхажує не свою дружину. Невже вас це не зачіпає?

   Дивлячись йому просто в очі, я раптом помітила: він привів себе до ладу. Постава, рухи, погляд — усе в ньому видавало не конюха. Швидше офіцера. А може, навіть людину з титулом.

   — Навіть якщо це мене й зачіпає, — повільно відповіла я — яке вам до цього діло?

   Він не зводив очей з моїх губ. Дивно, але в голові промайнула несподівана думка: моє вбивство його зараз зовсім не цікавить. Занадто вже він виглядав… готовим до побачення.

   Посмішка сама з’явилася на моєму обличчі.

   — Ви ніколи не думали помститися йому за таку зухвалість? — тихо мовив він, і його пальці обережно торкнулися шиї, ковзнувши нижче.

   — З чого ви взяли, що від цього стане легше? — я відвернулася, вдаючи налякане ягня, водночас намагаючись краєм зору зрозуміти: наглядачі вже тут чи ми все ще самі?

   — Бо це найкращий спосіб знову відчути себе особливою. — прошепотів він мені на вухо, торкаючись спини й обережно розвертаючи до себе.

   Я помітила тінь, що промайнула біля входу до стайні, і мимоволі розслабилася. Я не одна.

   — А після цього ти мене вб’єш? — тихо спитала я, дивлячись йому просто в очі з дивним захопленням — Як тих нещасних?

   Він завмер. Лише на мить — але цього вистачило. Потім швидко опанував себе.

   — Не розумію, про що ви.

   Я поклала руки йому на шию й загадково прошепотіла у саме вухо:

   — Я знаю, що це ти їх убив. І я тебе не засуджую — вони цього заслуговували....  Але я не розумію, чому твій вибір упав на мене.

   Перші секунди він ще намагався грати роль.

А потім зрозумів, що я більше не блефую. Його усмішка стала холодною.

   — От навіщо ти все зіпсувала? — зітхнув він із досадою, ніби мова йшла про дрібну прикрість — Ми б погралися. Я був би обережний. Потім — зовсім невеличке приниження, і тебе відправили б до батьків.

   Він замовк на мить, а тоді холодно додав:

   — А тепер доведеться справді вбивати.

   — Але чому? — запитала я рівно, без страху.

   Він примружився.

   — Тобі й справді хочеться про це поговорити?

   — А чому б і ні. — знизала плечима — Якщо все одно вб’єш.

   Він завмер, прислухаючись. Тиша затягнулася. Лише тоді знову заговорив:

   — Судячи з того, що досі не здійнявся ґвалт, твій чоловік зараз надто зайнятий.

   Кинув на мене хитрий, майже веселий погляд.

   — Я теж сподівався приємно провести час… але ти маєш рацію. Такі чисті й невинні — не для мене.

   Він сів на тюки соломи й поплескав долонею поряд. Я озирнулася, шукаючи місце чистіше, але швидко здалася. Якщо мене вже вбиватимуть, яка різниця, що буде з сукнею. Сіла, приминаючи поділ. Він спостерігав, не приховуючи усмішки — уважної, оцінювальної.

   — Ти смілива. І розумна. Потяг до знань у тобі сильніший за бажання втекти. — він нахилив голову — Цим ти мене здивувала.

   — А сенс тікати, — відповіла я, — якщо мій чоловік зайнятий, а я вже осоромлена у власному домі?

   — І то правда. — він зітхнув, ніби погоджуючись із логікою — Тоді запитуй. Відповім на все.

   — Ти й справді всіх їх убив? — перше, що вирвалося.

   — Так, крихітко. І навіть більше. — його голос залишався спокійним — А звідки ти знаєш про вбивства?

   — Чоловік допустив до кабінету. — протягнула я — А там… було багато цікавого.

   Він усміхнувся без злоби, майже з гордістю.

   — Ти дивовижна. До речі, саме так про тебе говорила Крістін.

   — Тоді давай по порядку. — відповіла я, усміхаючись у відповідь.

   — Я бастард зі східних земель. — почав він спокійно, надто спокійно — Батько займався моїм вихованням, бо його дружина так і не змогла народити. Коли мені виповнилося п’ятнадцять і мене перевели до батьківського дому, за пів року він раптово помер.

   Уілл глянув на мене — і, вловивши здивування, одразу кинувся виправдовуватись:

   — До його смерті я не мав жодного стосунку. Чесне слово. Я був йому вдячний.

   Кутик рота смикнувся.

   — А от його дружина… вона виявилася ще тією стервою. Вона не просто не могла народити — вона сама знищила цю можливість якимись зіллями. Її цікавили лише розваги.