8.2

   Анетт говорила так швидко, що я ледве встигала записувати. Після розповіді вона замовкла, і ми дивилися одна на одну, намагаючись зрозуміти, що все це нам дає.

   — А! Ще одна деталь. Новий садівник мав освіту. Це слугу дуже здивувало, і він навіть намагався у нього навчатися.

   — А тепер цей слуга теж мертвий. — констатувала я очевидне.

   У голові свербіла якась думка — нав’язлива, майже відчутна, але щойно я намагалася схопити її, вона вислизала. Ми сиділи в тиші, кожна занурена у власні роздуми, намагаючись скласти розрізнені шматки в єдину картину.

   Раптовий стукіт у двері розірвав напружену паузу. Ми з Анетт здригнулися й майже одночасно підскочили. Я, прокашлявшись, хрипло запросила увійти.

   До кабінету зазирнув стурбований Маркус.

   — У вас усе гаразд? — запитав він, уважно вдивляючись у наші спантеличені обличчя.

   — Так. Ми розслідуємо справу. — вже опанувавши себе, відповіла Анетт — А у вас? Усе гаразд?

   — Не зовсім. — чоловік зайшов усередину й щільно зачинив двері — Після вашої дивної поведінки у стайні, міледі, я розпитав Уілла, що могло статися за моєї відсутності.

   Говорячи це, він пильно стежив за кожною зміною в моєму обличчі. Навіть Анетт напружилася й перевела погляд на мене.

   — Він запевнив, що розмова була цілком невинною. Але коли він поцікавився, чому герцог проводить так мало часу поруч із вами, ви, за його словами, раптово розсердилися. Тож я вирішив почути пояснення від вас.

   І саме в цю мить у моїй голові щось клацнуло. Розрізнені фрагменти почали повільно, але невідворотно складатися докупи. Я підвелася й підійшла до дошки із замальовками, вдивляючись у них, ніби там могла знайти підтвердження власних здогадів, намагаючись утримати тонку, майже невидиму нитку подій.

   — Ви казали, що Уілл має освіту? — запитала я Маркуса, але поглядом шукала реакцію Анетт.

   — Та ні… Не може такого бути. — протягнула вона і різко підійшла до мене.

   — Може. — повільно відповів Маркус, наближаючись — І не три класи. Я впевнений, що значно більше.

   — А з ким він іще спілкується, окрім нас?

   — Він відлюдькуватий. Переважно тільки з нами й Сандрою. З іншими майже не перетинається. Так склалося, що навіть герцог не встиг із ним познайомитися до від’їзду. — Маркус зупинився поруч — То що саме сталося, міледі?

   У його голосі вперше прозвучала прихована загроза. Навіть зацікавило, а що станеться, якщо відмовлюся відповідати. Але все ж коротко, без деталей, переказала суть нашої розмови з Уіллом. Пояснила, що наразі єдине, у чому йому можна закинути провину, — це недоречний, двозначний дотик. Запевнила, що підстав для негайних дій поки немає, і ми продовжимо спостереження.

   Помічниця й дворецький переглянулися — швидко, мовчки, з надто вже загадковими виразами облич. Що саме вони задумали, мені так і не пояснили.

   Герцог так і не повернувся, і це неймовірно мене засмутило. Ми й надалі відправляли листи у відомство з дрібних справ, але цю тему вирішили поки притримати — надто вже незрозумілою була роль Крістін у всьому цьому.

   Анетт я розповіла все без жодних прикрас: що сталося і як саме це відбувалося. Її реакція була настороженою, майже тривожною. Відтоді до стайні ми ходили лише разом і ніколи — окремо. Часом до нас приєднувався й Маркус, не відходячи ні на крок, наче відчував невидиму загрозу.

   Уілл же, здавалося, повністю переключив свою увагу на Анетт. Вона охоче підтримувала гру, вдаючи безвинну й трохи наївну — і, що дивно, її це щиро веселило. Маркус із прихованим захватом спостерігав, як моя помічниця вправно бере людину в оборот, навіть не використовуючи багато зусиль. Та варто було нашим поглядам із Уіллом перетнутися, як він обов’язково підморгував і всміхався — хижо, надто самовпевнено. Або ж я просто почала накручувати себе.

   Одного дня ми вирушили до книгарні. Анетт здалеку помітила Кайю — помічницю Крістін. Нічого не пояснюючи, вона залишила мене з Маркусом, кинула лише:

   — Зустрінемося в нашому улюбленому місці. — і зникла в натовпі.

   — І де ж у вас це улюблене місце? — поцікавився чоловік, чемно пропонуючи лікоть.

   — Чайна крамниця. Там неймовірно смачні тістечка.

   Він мовчки кивнув і повів мене до книгарні. Там уже чекало моє замовлення — цього разу я обрала переважно книги з розслідувань. Навіть у романтичних детективах іноді трапляються напрочуд цікаві дослідження.

Коли ми дісталися чайної, Анетт уже була там — задоволена, з ледь помітною переможною усмішкою. Скоріше за все, їй вдалося щось вивідати.

   — Я так розумію, дізналися щось важливе? — випередив мене Маркус.

   Дівчина лише вигнула брову, удавано здивована.

   — Я вже встиг вас вивчити, обох. І ваше… ментальне спілкування. — усміхнувся він, відчиняючи двері й пропускаючи нас усередину.

   Ми перезирнулися й рушили слідом. Анетт терпляче мовчала — жодного слова про справу. Лише відсторонені теми й легкі плітки, підслухані від базарних баб.

   Маркус швидко зрозумів: при ньому ніхто нічого не скаже. І припинив намагатися витягти з моєї помічниці бодай натяк на подробиці.

   По приїзду додому ми знову зачинилися в кабінеті. Мені здавалося, що поки чоловік повернеться з відрядження, у нього вже не залишиться власного робочого місця — доведеться шукати іншу кімнату.

   — Давай, розповідай, що дізналася. — не витримала я — У мене було непереборне бажання всю дорогу викинути Маркуса з карети, і лише його незмінна доброзичливість мене зупиняла.

   — Яка ж ти нетерпляча. — усміхнулася хитра лисиця, що знала мене надто добре — Це через саму справу… чи через безпосередню зацікавленість персонажем?

   — Можливо, і через це. — спокійно відповіла я. Від Анетт приховувати було марно.

   — Гаразд, умовила. Не буду більше знущатися. Слухай і дивуйся. Кайя розповіла, що декілька місяців тому в них з’явився новий конюх. Надзвичайно вродливий і напрочуд вправний — настільки, що швидко привернув увагу господині. У маєтку вже давно не дивуються її примхам: коли в неї з’являється нова іграшка, іншим живеться значно спокійніше — вона перестає дошкуляти й чіплятися до дрібниць.