7.3

   Поки Коін був відсутній, я переглянула кілька папок зі справами й допила чай, намагаючись упорядкувати думки, які вперто не піддавалися.

   — Все, я вільний. Можемо їхати додому. — з’явився Коін у дверях, чекаючи на мене.

   — У тебе вдома є дублікати цих справ? Чи можна взяти з собою?

   Він підійшов ближче, поглянув на те, що я тримала. Дозволив забрати, але попередив, щоб вдома з кабінету їх не виносила.

   У кареті ми їхали мовчки. Він робив якісь помітки в тій справі, яку ми вже почали розбирати, а я вчитувалася в нові матеріали. Помітила, як він відклав папери і просто дивиться на мене. Підняла голову — і теж відклала документи.

   — Про що ти подумала після розмови з Тенебрайном? — тихо спитав він.

   Я моргнула, не зовсім розуміючи, до чого він хилить.

   — Якщо його дружина й надалі поводитиметься таким чином… він подасть прохання на розлучення. — продовжив він і уважно стежить за моїм обличчям, ніби зчитує зміну кожної емоції. — Як ти до цього ставишся?

   — Це принизливо для жінки. Суспільство нажаль засудить саме її. — відповіла я.

   — Я не про це питав.

   — У такому випадку питай точніше. Бо я не розумію, що саме ти хочеш почути. — відчула себе на допиті.

   — Що ти знаєш про герцога Тенебрайна.

   Я відвела погляд у вікно, намагаючись згадати все, що про нього говорили.

   — Нічого принизливого чи компрометуючого. Не був помічений ні в азартних іграх, ні в будинках розпусти. Якщо й відвідував жінок — жодна не скаржилась на його ставлення. Одружився з Сесіль з тієї ж причини, що і ти зі мною. Хоча в його випадку… не було провини перед нею. — я повернулася до нього.

   — Ти все ще збираєшся просити про розлучення?

   І тут мене осінило.

   — Ти хвилюєшся, що він може взяти мене за дружину?

   Коін відвів очі у вікно, приховуючи темряву, що промайнула в погляді.

   — Він гарний чоловік, розумний, відчутна сила… — я продовжила, а він заплющив очі, наче від моїх слів йому стало фізично боляче — Але я не думала про спільне життя з ним. Хоча… якщо ти й далі дивитимешся крізь мене, то, можливо, мені вже буде байдуже, як складеться моє подальше життя.

   Карета зупинилася, і я вирішила втекти першою — бо здається бовкнула зайве. Але він різко підвівся, і я мало не впала назад на сидіння. Він встиг упіймати мене — руки міцно обхопили талію, притиснули до себе. Від несподіваної близькості ми обидва завмерли, і я боялася навіть підвести очі.

   — Я ніколи не дивився крізь тебе. — прошепотів він біля самого вуха — Я взагалі забороняв собі дивитися на тебе… бо боявся втратити контроль. І… налякати тебе.

   — А зробив усе навпаки. — відповіла я так само тихо й нарешті наважилась поглянути йому просто у вічі.

   Дихання змішалося, погляди затьмарилися, його пальці все сильніше стискали мою талію. Я відчувала його всім тілом. Думки з голови повільно танули.

   У двері постукали. Він рвучко вдихнув, але не відпустив.

   — Вибач… Я зроблю все можливе, щоб виправити ситуацію.

   — Сподіваюсь. — прошепотіла я і, ледь торкнувшись його щоки губами, вислизнула з його рук — як налякане дівчисько.

   Зіскочила з карети так поспіхом, що мало не впала. Маркус ледве встиг мене підхопити, занепокоєно зустрівшись із моїми збентеженими очима. Помітив червоні щоки, злегка посміхнувся і обережно поставив на землю. Анетт миттєво схопила мене за руку й потягла до кімнати.

   Я все ж устигла побачити, як герцог виходить із карети — розгублений, і торкається щоки рукою, дивиться просто на мене. Я швидко відвернулася і ще більше прискорила ходу.

   Перед обідом усе розповіла Анетт. Вона уважно вислухала, швидко знайшла необхідні записи про жертв, узяла їх із собою. Провела мене до їдальні, а сама побігла до кабінету. Я ледь дочекалася завершення обіду; мій настрій чоловік помітив, але мудро не заважав. Навіть не торкнувся теми моєї втечі з карети, хоч я була певна: за вечерею натяків не уникнути.

   Увійшовши до кабінету помітили шалену руду лисицю, яка бігала по колу і виписувала якісь данні. Ми з Коіном шоковано завмерли, але нас запросили у середину і швидко почали розповідати непристойні подробиці про жертв. На чоловіка старанно не дивилася і помітила, як він з мене очей не зводить. До вечора просиділи збираючи і розкладаючи все по своїх місцях.

   Після вечері чоловік запросив мене на терасу. Від розмов про справи відмовився — сказав, хоче поговорити про моє минуле, про те, звідки у мене ця дивна й сильна тяга до розслідувань та збирання інформації. Він слухав уважно, вдумливо, не перебиваючи, ніби боявся втратити жодного слова.

   Коли я підійшла до парапету, він теж підійшов — тихо, з-за спини — і обійняв. Я завмерла, затримавши подих.

   — Я нервував. — промовив тихо, як шелест листя — Коли бачив твій настрій під час розмови з Хоконом… А тепер розумію — це все через те, що торкається твого дитинства.

   Поклав голову мені на плече й просто стояв так, ніби насолоджувався миттю. Я намагалася розслабитися разом із ним, але варто було йому трохи сильніше стиснути свої руки на животі, або легенько потертися носом об шию… іноді я була впевнена, що це вже губи. Всередині все переверталося, дихання ламалося на шматки, і я тільки й могла — намагатися проаналізувати власні відчуття, хоч вони зовсім мені не підкорялися.

   Посеред ночі почула стукіт у двері — різкий, нетиповий для цієї години. Я здригнулася, хоча й не мала жодної причини для страху. Накинула шаль, пригладила волосся й обережно відчинила двері.

   На порозі стояв чоловік — офіційно вбраний, застебнутий до останнього ґудзика, напружений настільки, що, здавалося, ще мить — і тканина не витримає його внутрішнього тиску.

   — Пробач… Я міг би передати через Маркуса, але хотів особисто сказати тобі. — тихо промовив він.

   Перелякано глянула на нього, не розуміючи, чи сталася біда.