7.2

   Лінії олівця підкреслювали різані рани, надто акуратні, щоб бути випадковими, і надто глибокі, щоб залишити надію. Облич не ідеалізували: перекошені роти, широко розплющені очі, у яких застигла мить усвідомлення — той самий момент, коли вже зрозуміло, що пощади не буде. Усе це виглядало як демонстративне порушення будь-якої межі: не просто вбивство, а ретельно продуманий акт жорстокості, де смерть була лише частиною, а головне — зламані гідність і спокій.

   Я відвела погляд лише на мить, але відчуття бруду й холоду під шкірою не зникло. Ці замальовки не залишали сумнівів: вбивця, хотів, щоб на жертв дивилися — і щоб їм було страшно навіть після кінця.

   Погляд зачепився за невелику деталь, усі жінки були в неймовірно гарних сукнях з мереживом, ніжні, тендітні до того, як заплямували їх кров'ю. Це єдине, що не було зіпсовано. І думка про побачення і про те, що господиня чекала на цього когось, все більше ставала реалістичною.

   Поглянула на чоловіка — він напружено дивився на мене. Стало зрозуміло, що зараз від нього користі жодної: надто вже він переймався моїм дівочим станом. Я розвернулася до батька й раптом помітила, що навколо зібралося з десяток чоловіків. Усі мовчки дивилися на мене, чогось чекаючи.

   Батько підійшов впритул.

   — Щось помітила? — запитав холодно й рівно, чітко окреслюючи і місце, і серйозність нашої розмови.

   Я відповіла так само спокійно:

   — Вони самі впустили свого вбивцю. Вони його знали. І добровільно допускали до себе.

   Хтось із чоловіків скептично хмикнув.

   — Слідів на під’їзній доріжці немає. А пішки туди йти надто далеко. — тихо зауважив мій чоловік, поглядом осаджуючи того, хто дозволив собі сумнів у моїх словах.

   — Мені відомі деякі подробиці щодо двох жертв із п’яти. — продовжила я — І тепер я впевнена: ці знання правдиві. На жаль, самотність і влада дали їм відчуття повного контролю. З роками воно переросло у вседозволеність. Вони почали дозволяти собі те, що зазвичай залишається за зачиненими дверима: пізні вечері з малознайомими людьми, поїздки без супроводу, відпочинки, які у вищому товаристві не просто не схвалюють — за них таврують.

   Я зробила паузу, даючи присутнім час усвідомити очевидне.

   — І я говорю саме про розпусту. — спокійно уточнила — Про дикий, нестримний голод за увагою, за відчуттям життя, за правом бажати й ні перед ким не звітувати. І коли з’явився хтось, готовий утілити це в реальність — без запитань і пояснень, — я підвела погляд — вони самі запросили його. Піддавшись власним, нестриманим бажанням.

   Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

   — З чого ти це взяла? — тихо спитав Хокон, потім прокашлявся, вирівнюючи голос — Я маю на увазі… що вони чекали й відчинили. Плітки ми теж чули, але ж на них не збудуєш мотив злочину.

   Я вдячно подивилася на нього: він не намагався виставити мене безглуздою — навпаки, обережно підводив до відповіді.

   — По-перше, жодна жінка не вдягне на себе таку красу просто для того, щоб повечеряти і почитати книгу у затишному саду.

   Чоловіки навколо неспокійно перезирнулися — ніби мимоволі пригадуючи, в яких сукнях і в які моменти їх самих зустрічали жінки.

   — Ми теж цінуємо комфорт, а таке потрібно тільки для зваблення. — додала я з ледь помітною усмішкою.

   Втім, вона швидко зникла, коли я спіймала зацікавлений погляд чоловіка й вирішила не затягувати.

   — По-друге, слуги й нові люди в домі, ймовірно, навіть не здогадувалися, що відбувалося за зачиненими дверима. А ті, хто загинув разом із господинею, я впевнена, брали в цьому безпосередню участь. Саме тому ніхто й не скаже, кого було найнято незадовго до інцидентів. І по-третє: шукайте речовини, здатні затуманити розум. Судячи з різних локацій вбивства — вони навіть не намагалися захищатися.

   Тиша в кімнаті стискала серце, але тривала недовго — за мить усе ніби вибухнуло. Загомоніли голоси, почали перевіряти документи, простір ожив і закрутився у звичному шаленому русі.

   Коін підійшов до мене, взяв мої руки й м’яко поцілував пальці, привертаючи мою увагу. Я здивовано й трохи невпевнено поглянула на нього.

   — Ти як? — прошепотів він.

   — Трохи нервую. — так само пошепки відповіла я.

   — Ти в мене найкраща. — промовив тихо, теплим подихом на вухо.

   Від його слів я зніяковіла, щоки запеклися.

   У кабінет увійшов герцог Тенебрайн. Усi привітали його легким уклоном голови та продовжили тихіше щось обговорювати. Він підійшов до нас, і майже не відводив від мене очей — занадто відверто, занадто захоплено.

   — Добрий день, леді Валермонт. — його погляд хитро ковзнув у бік Коіна, а потім знову повернувся до мене — Маркіз Монтрей попередив, що сьогодні приїде його донька. Дуже шкодую, що не встиг зустріти вас особисто. Нарада затримала.

   — Добрий день. Я теж рада вас бачити.

   Не розумію, чому його дружина постійно така похмура — він зовсім не виглядає на свій вік.

   — І ще раз вибачте за той інцидент. Мені справді прикро. — він узяв мене за руку, всміхнувшись щиро.

   — Це не ваша провина. — відповіла йому такою ж легкою посмішкою.

   Погляд герцога знову ковзнув до мого чоловіка — цього разу з якоюсь зверхністю. Після короткого кивка він приєднався до своїх підлеглих, батько пішов разом з ним.

   — Залишишся на обід? — пролунав знайомий голос. Хокон з’явився поруч, такий самий щирий і приязний, яким я пам’ятала його з дитинства — Ми так давно не спілкувалися.

   — Вибач, але ні. — зітхнула я — Анетт вже, мабуть, втратила розум через мою відсутність. Та й треба пройтися по інформації щодо всіх жертв. Вона точно є — просто, ймовірно, була надто непомітною або здавалася вигадкою.

   — Дозволь — я бодай погляну на вашу з Анетт бібліотеку? — Хокон обережно торкнувся моєї руки, але одразу прибрав пальці, ніби сам себе зупинив.

   — Ні. От коли нам дозволять співпрацювати — тоді й поділимося. — я усміхнулася і перевела погляд на свого чоловіка.