7.1

   На ранок я прокинулася лише від здивованого голосу Анетт.

   — Ти що, ще спиш? Як це можливо? Ти мене дивуєш.

   Я перелякано підскочила — сьогодні ж важливий день, а я проспала.

   — Не нервуй, ти все встигаєш. — заспокоїла помічниця, зрозумівши, що налякала мене.

   Мене швидко привели до ладу й одразу повели до їдальні. Чоловік уже чекав за столом. Він підвівся мені назустріч з усмішкою, хоча виглядав надто зосередженим.

   — Добрий ранок. Невже проспала?

   Я винувато поглянула на нього й поспіхом взялася за їжу.

   — А мені подобалося спостерігати за тобою на гойдалці.

   Щоки миттєво запалали, я занервувала, а він із явним задоволенням стежив за моєю реакцією. Я обурено зиркнула на нього, не розуміючи, навіщо він знущається.

   — Вибач. — промовив він — Я просто захоплююся твоєю реакцією на мої слова.

   Сніданок минув швидко й мовчки. Потім він схопив мене за руку й потягнув до карети. Анетт ледве встигла сумно мене обійняти — ми вже звикли постійно бути разом.

   У кареті чоловік сів поруч, узяв мене за руку, нахилився й почав пояснювати, що в них там жінки взагалі не працюють — навіть секретарями беруть виключно чоловіків. Тож він дуже просить мене від нього не відходити або хоча б постійно триматися поруч із батьком. Я здивовано глянула на нього й мимоволі трохи відсунулася.

   — Поясни мені, я була впевнена, що ми їдемо у твоє відомство, а не в якийсь монастир, де, здається, жінок не бачили з часів заснування. Що вони зі мною зроблять?

   — Ні, усі вони цілком адекватні. Але я не хочу навіть бачити натяку на залицяння. Як, наприклад, у вас із Хоконом.

   Цього разу я сама наблизилася до нього.

   — У такому разі, можливо, варто частіше тішити власну дружину увагою й турботою? Щоб у неї навіть думки не виникло звернути увагу на когось іншого.

   Завмер, обдумуючи мої слова. Потім хитро посміхнувся, поглянув на мене й знову поцілував у кінчик носа. Я сиділа ошелешена, а він спокійно відкрив папери й заглибився в читання. Коли я заспокоїлася, простягнув мені частину документів, і ми всю дорогу уважно вивчали свідчення очевидців та тих, хто вижив після нападу.

   По приїзду у відомство я вже усвідомлювала: орудує якийсь збоченець-ґвалтівник, який незрозумілим чином проникає до невеликих маєтків і вирізає майже всіх мешканців. Найчастіше виживають лише помічниці й помічники - ті, хто почав працювати там зовсім нещодавно. Дивна деталь. Дуже дивна. Її варто було запам’ятати.

   Свідчення містили ще кілька тривожних збігів. Дехто обережно натякав, що періодично,  само перед трагедією господині поводилися інакше, ніж зазвичай: ніби чекали на когось. Були у піднесеному, навіть збудженому настрої, відпускали нових слуг раніше, ніж належало, а подекуди просили взагалі не зачиняти двері на ніч.

   Першими, кого запідозрили, стали саме новачки - занадто зручна мішень. Та допити швидко показали: вони справді нічого не знали. Їхня розгубленість не була зіграна, а страх — надто щирий. До того ж напади були занадто схожими між собою, щоб за ними стояли різні винні. Така повторюваність не виникає випадково. І що уважніше я перечитувала покази, то виразніше розуміла: хтось інший подбав про те, щоб ці люди вижили.

   Осяяння прийшло не раптово й не урочисто. Я просто перечитувала список імен — втретє чи вчетверте, вже машинально. І саме тоді кілька прізвищ зачепили погляд. Знайомі. Надто знайомі.

   Я пам’ятала їх не з офіційних реєстрів, а з розмов — тих легковажних, напівжартівливих, які ми з Анетт так любили збирати, ніби коштовні дрібнички. Вдови з маєтків у глушині, про яких шепотіли в салонах. Про пізні подорожі без супроводу. Про “відпочинки”, після яких служниць міняли швидше, ніж постіль. Мабуть, саме тому новачків відпускали раніше: вони ще не встигали стати частиною дому, не знали його звичок і не могли помічати дрібних сигналів, які господині вважали важливими.

   Тоді ці історії здавалися чужими й безпечними, далекими від реальності. Тепер — лягали одна на одну, утворюючи тривожний візерунок. Я побачила у них не скандал, а звичку: дозволяти собі більше, ніж прийнято, бо більше ніхто не мав права заборонити. І якщо ці жінки справді когось чекали тієї ночі…

   Я відклала папери й повільно видихнула. Думка була настільки неприємною, що мозок відмовлявся приймати її одразу. Але заперечувати вже було нікуди: у цій справі плітки виявилися не шумом, а ключем.

   Коін уважно поглянув на мене з насторогою. Взяв папери, що до цього давав мені, і швидко переглянув.

   —Все гаразд? — запитав він — Це ж тільки свідчення. Висновків розтину й замальовок з місця злочину тут немає.

   Я глянула на нього з цікавістю.

   — А і таке буде?

   — Взагалі не збирався. — здивовано промовив Коін.

   Ми навіть не помітили, що карета зупинилася. Коли відкрили двері зовні, я сіпнулася, але як побачила батька, який уважно вдивлявся в наші обличчя, намагаючись зрозуміти, чому ми не виходимо, все стало зрозуміло. Він помітив папери в руках Коіна та мій зацікавлений погляд і посміхнувся.

   — Ти вже вивчаєш справу?

   — Тато... — простягла руки до нього, щоб допоміг вийти — Мій чоловік відмовляється надати всі матеріали справи.

   Поскаржилася я з хитрою посмішкою, виходячи з карети. Поруч із батьком стояв Хокон, і я якимось чином опинилася в його обіймах. Мені було приємно, що він так радів, але це здавалося неприйнятним. Я глянула незадоволено — і Хокон миттєво відпустив мене. Коін, виходячи з карети, вбив мого друга поглядом. На що Хокон взагалі не звернув уваги, йому була цікава моя думка.

   — Вже є якісь припущення?

   — Є здогадки, але хочу побачити повну картину. — відповіла я.

   Коін підійшов, передав усі папери Хокону, а мені підставив лікоть.

   — Ти впевнена, що тобі варто це бачити? — занепокоєно запитав він.