6.3

   Засіли ми там серйозно. Кілька дрібних справ розв’язали майже одразу — щодо причетних у нас була інформація, якої точно не мав ніхто інший. Стосовно пограбування маєтку Квізел теж з’явилися здогадки: один зі знайомих Анетт чув надто вже цікаву розмову.

   Невдовзі зайшла Сандра — з тацею, усміхнена й помітно щаслива. Ми переглянулися з Анетт і хитро на неї зиркнули. Вона зніяковіло пояснила, що через нашу активність навіть її чоловік, здається, ніби прокинувся: постійні компліменти, погляди — наче молодість згадав. Сандра трохи посиділа з нами, простежила, щоб ми перекусили й випили чай, після чого повернулася до своїх справ.

   А от убивство маркізи де Фонт’єр вибило нас з колії. Свідків було надто багато — і водночас жодної конкретики. Ніхто нічого по-справжньому не бачив.

   Коли до кабінету увійшов Коін, він уважно й здивовано оглянув нас: ми розклали всі свідчення просто на підлозі, пов’язуючи деталі між собою й намагаючись зібрати цей складний пазл.

   — Могли скористатися дошкою. — зауважив він, підходячи ближче й простягаючи мені руку.

   Я підвелася, щиро здивована, й не могла збагнути, чому Сандра не попередила про приїзд герцога.

   — Пані Мерінор зайнята вечерею. — сказав він, цілуючи мені руку й дивлячись просто в очі — І просила про допомогу вас, Анетт.

   Анетт і далі перебирала записи, удаючи, що нас не помічає. Зрештою вона поглянула на герцога, вловивши його натяк залишити нас наодинці, хмикнула й підвелася.

   — Виявляється, ви знаєте моє ім’я? — промовила вона, рушаючи до дверей.

   Коін здивовано поглянув на неї.

   — А я думала, для вас я просто лисиця. — додала вона і швидко зникла за дверима.

   Чоловік подивився на мене в очікуванні пояснень.

   — Ти відірвав її від цікавої справи. — відповіла я з усмішкою, відпускаючи його руку, щоб розправити сукню — Як твій день минув?

   Він мовчки дивився на мене, ніби затамувавши подих. Його поведінка здалася мені дивною.

   — Ти чого? Щось сталося? — я торкнулася його чола, подумавши, чи не захворів.

   Коін перехопив мою руку й поцілував її з внутрішньої сторони долоні, притискаючи до своєї щоки.

   — Яким же ідіотом я був…

   Я розгубилася, зовсім не розуміючи причин. Побачивши моє занепокоєння, він нарешті пояснився:

   — Це дуже приємно, коли вдома питають, як у тебе минув день. — він відпустив мою руку й глянув мені за спину — Хоча мені цікавіше, як минув твій.

   Я миттєво забула про розгубленість і почала розповідати про справи, які ми встигли розплутати. Він уважно слухав: іноді дивувався, іноді ставив гострі, майже компрометуючі запитання. В якийсь момент Коін обійняв мене ззаду й поклав голову мені на плече, продовжуючи слухати. Я усвідомила це лише тоді, коли у двері постукали, й я здригнулася, раптово усвідомивши, як ми зараз виглядаємо. Він навіть не поворухнувся.

   — Ти мене соромишся? — прошепотів на вухо.

   — Ні. Просто я не звикла. — так само тихо відповіла я.

   — Я зрозумів. — сказав він і відсторонився.

   Я повернулася до нього обличчям. Він і далі уважно мене розглядав.

   — Вибач. Ти так довго відштовхував мене, що тепер я гублюся у твоєму ставленні. — зізналася я.

   — Виправимо. — усміхнувся він і, взявши мене за руку, повів до виходу — Я піду перевдягнуся перед вечерею, а ти йди до своєї помічниці.

   Він буквально передав мене з рук у руки Анетт і, задоволений собою, рушив до своєї кімнати.

   — Він мене надурив. Моя допомога Сандрі була не потрібна. — прошепотіла тихенько помічниця.

   — Я йому все розповіла. Він уважно вислухав і, здається, залишився задоволений. — усміхнулася у відповідь я.

   Вечеряли мовчки. Чоловік помітно про щось думав і лише наприкінці вечері наважився заговорити.

   — Будеш вино? — запитав і завмер у очікуванні відповіді.

   — Буду. — всміхнулася я, уважно спостерігаючи за ним — Щось сталося?

   Він підвівся, підійшов до мене й простяг руку. Я прийняла запрошення. Вивів мене на балкон, знайшов ковдру, дбайливо накинув її на плечі й усадив у крісло. За мить повернувся з двома келихами, налив вино, передав мені один і сів поруч.

   Це було схоже на побачення. У мене ніколи їх не було, але в книжках щось подібне описують. Я схопила келих обома руками, потроху пила вино й чекала розмови.

   — Я проаналізував роботу, яку ви сьогодні зробили з Анетт, — почав він — і зрозумів, що мені потрібна твоя допомога… на роботі.

   У мені в одну мить скипіла ціла буря емоцій. Я навіть рота відкрила, та слова так і не з’явилися. Він помітив мою реакцію й задоволено всміхнувся. Допила вино одним ковтком і підвелася — спокійно сидіти вже не могла.

   У голові крутилися десятки питань: чи побачу я батька? чи можна взяти із собою Анетт? Що це за справа така, що потребує моєї допомоги?

   Я повернулася до нього — він теж стояв і мовчки спостерігав за моїми метаннями.

   — Дякую… Мені треба зібратися. А Анетт поїде зі мною? І що там сталося?

   Він торкнувся моїх губ кінчиками пальців, повертаючи до тями.

   — І це вся подяка? — ображено запитав він.

   Я усміхнулася, втулилася носом йому в груди й обійняла. Вдихнула знайомий запах і мовчала. Відчула, як він обіймає мене у відповідь — здається, теж вдихає мене.

   — Дякую. — прошепотіла я — Такої подяки достатньо?

   Визирнула, щоб зазирнути йому в очі. Він обережно провів пальцями по моїй спині, торкнувся щоки.

   — На перший раз достатньо. — тихо сказав він — Наступного разу вигадаєш щось інше.

   Щоки миттєво запалали, і я знову сховала обличчя. Він торкнувся моєї голови, злегка розтріпав волосся.

   — Я й не думав, наскільки ти ніжна. Дивлячись на твою помічницю, я гадав, що ти вже… цілком свідома.

   Я зрозуміла на що він натякає, але дуже обережно, здалеку.

   — Вона мене оберігає. — відповіла йому тихо.

   Він нахилився до мого вуха й прошепотів: