6.2

   У двері знову постукали. Ми обоє ніби прокинулися і водночас зробили крок назад — як діти, спіймані на чомусь забороненому. Коін дозволив увійти. За мить поруч уже стояв Маркус. Його погляд ковзнув по столу, затримався на розлитому чаї, а потім — на нас, надто близьких і надто тихих.

   — Взагалі-то я зайшов нагадати, що вже пізно, а леді досі в незручній сукні… — він зробив паузу — Але, можливо, я не вчасно?

   — Все гаразд  — холодно відповів герцог, але, зустрівшись зі мною поглядом, пом’якшив тон — Ти маєш рацію. Розмова затяглася, і нам час відпочити. Тим паче… є над чим подумати. Завтра вирішимо, як житимемо далі.

   Маркус, який досі намагався навести лад на столі, завмер, перелякано дивлячись на нас. Я всміхнулася, легко схиливши голову, побажала на добраніч і вийшла з кабінету.

   Анетт кинула на мене швидкий погляд — і зробила власні висновки. Посміхнулася задоволено й пішла поруч.

   — Ти чого? — зніяковіла я.

   — Мені було важко тебе дочекатися. — відповіла вона — Я стільки всього назбирала… але тепер розумію, що вся моя інформація — ніщо поруч із тією, якою володієш ти. Я хочу знати все.

   У кімнаті, готуючись до сну, я розповіла їй про все, що сталося зі мною за вечір. Дещо вона вже знала — особливо добре пам’ятала балакучих свідків і навіть почала вигадувати для них дрібну, але вишукану помсту.

   Поведінка герцога тепер виглядала зрозумілою й навіть частково виправданою. А ось його теперішнє ставлення зацікавило її по-справжньому. Мої умови їй припали до душі — тепер залишалося лише стежити за їх виконанням.

   Лягла спати пізно. Здавалося, що засну миттєво — та ні. Усю ніч крутилася, знов і знов пригадуючи дотики й слова чоловіка, про які так довго мріяла. А коли нарешті заснула, мені наснилося таке, що соромно навіть згадувати.

   Вранці Анетт зайшла до кімнати й одразу помітила мою нервову, засоромлену розгубленість. Вона засміялася — без зла, але дуже промовисто.

   — Ні, моя красуне, з цим треба щось робити.

   Я зібралася, заспокоїлася й на сніданок пішла, як завжди — легка й мрійлива, старанно приховуючи свій сором.

   Чоловік зустрів мене на порозі, поцілував руку й запросив до їдальні. Під час сніданку він раз у раз намагався торкнутися мене ніби випадково, а його погляди змушували серце збиватися з ритму і завмирати.

   — Ти якась втомлена. З тобою все гаразд? — запитав він і знову торкнувся моєї руки.

   Я прикрила очі, намагаючись заспокоїтися, та вирішила: краще бути прямою, ніж ходити колами.

   — Ти мене бентежиш своєю поведінкою. — вимовила я, а серце пропускало удари.

   — Сильно? — прошепотів він зовсім поруч.

   Я відкрила очі — він уже підсунувся впритул. Помітивши, як я зніяковіла, чоловік ніжно посміхнувся й таки відсунувся.

   — Вибач. Сьогодні буду пізно. Я говорив із Маркусом про твої умови проживання. Він усе покаже й надасть тобі ключ від кабінету.

   — А Анетт можна зі мною?

   Він глянув на мене трохи невдоволено.

   — Зрозумій, мені й так важко було погодитися впустити тебе. А якщо вас буде двоє… здається, я цього не витримаю.

   Я склала руки в проханні й надула губи.

   — Ну будь ласка.

   Затримав на мені погляд і тихіше додав:

   — Я вважаю, що перші пів року нам треба забути. Відчуття таке, ніби я знайомлюся з тобою наново. І мене це… захоплює.

   Я широко розплющила очі. Він підійшов, легко поцілував у кінчик мого носа й уже збирався йти.

   — Добре. Я згоден. — кинув наостанок — Тільки пообіцяй, що ви не влаштуєте гармидер.

   — Обіцяю, — пошепки відповіла я, зчервонівши.

   — Все, я пішов, бо вже запізнююся. — весело мовив він і зник за дверима.

   — Гарного дня… — так само тихо озвалася я, навіть не обертаючись.

   — Цій рудій лисиці теж дозволиш відвідувати кабінет. — почувся голос Коіна, перш ніж двері зачинилися.

   — Не зрозуміла, герцог щойно назвав мене лисицею? І що тут узагалі сталося? — здивовано запитала Анетт, сідаючи навпроти.

   — Він сказав, що я його захоплюю. І поцілував у ніс.

   — Нічого собі… - протягнула вона — Оце так прорив у стосунках.

   Після того як Маркус провів господаря до карети, він повернувся до нас і запросив до кабінету. Дорогою пояснював, як тут усе влаштовано: які справи є основними й розслідуються паралельно, а які менш важливі, але з часом доповнюються новими даними та приєднуються до загального провадження.

   Побачивши кілька прізвищ у переліку, Анетт раптом вискочила з кабінету, кинувши на ходу, що зараз повернеться. Маркус не встиг навіть поставити мені питання, як помічниця вже прибігла назад — із кількома записниками, які швидко вклала на стілець.

   — Сьогодні нам точно буде чим зайнятися. — вимовила вона із захопленням.

   Потім дворецький показав нам тренувальну залу. За потреби тут можна було б влаштовувати й бали, але Коін не терпів великої кількості сторонніх людей, тож замість прикрас уздовж стін розміщувалась різноманітна зброя. Ми з Анетт були в захваті. Домовилися, що після прогулянки верхи складемо розпорядок на кожен день, аби нічого не забути й не ухилятися від обов’язків.

   Також Маркус повідомив, що в маєтку з’явився новий конюх і нам варто з ним познайомитися. Ми швидко перевдяглися для верхової їзди й рушили до стайні - заодно провідаємо жереб’я.

   Нас зустрів привітний чоловік років сорока: чемний, усміхнений і надто уважний. Він назвався Уілл й одразу запропонував супроводжувати нас, але ми ввічливо відмовилися. Можливо, він намагався показати себе з найкращого боку, аби нова господиня лишилася задоволеною й не замислювалась про звільнення. Подивимося, як складеться далі.

   Ця прогулянка нарешті була справжньою прогулянкою. Не хотілося мчати стрімголов, злітаючи разом із вітром і розвіюючи думки. Навпаки — я старанно вкладала їх у порядок, обговорюючи з Анетт майбутній розпорядок дня. Нас обох невтримно тягло назад до кабінету.