5.1

   Коін простягнув мені руку, допомагаючи вийти, а Маркус стояв поруч, шанобливо схиливши голову. Я не втрималась від усмішки — виглядало так, ніби для них я й справді була найціннішим скарбом. Піднявши очі, побачила батьків. Поруч із ними стояла Анетт.

   Опинившись біля чоловіка, я не могла відірвати погляду від рідних. Герцог трохи нахилився до мене, його голос торкнувся моєї шкіри теплим подихом.

   — Ти ніби сяєш від щастя. Я шкодую, що не влаштував цю зустріч раніше.

   Я поглянула на нього — щиро, світанково щасливо.

   Він же, здавалось, силоміць стримував щось усередині. Взяла його під лікоть, і ми ще мить просто дивилися один на одного. Я чекала, коли чоловік підведе мене до батьків.

   — Ваша світлосте, милуватися дружиною будете вдома. — пошепки прогарчав Маркус.

   Неймовірно, як у нього виходить через милу усмішку розмовляти так роздратовано. Герцог, наче прокинувшись, знову набув звичної стриманої холодності й повів мене вперед.

   — Коли ти такий, ти мене лякаєш. — прошепотіла я.

   — Ми зараз повернемося до карети й поїдемо додому. І там я тобі все розповім та поясню. Згодна? — його голос був крижаний, а пальці водночас ніжно гладили мою руку.

   Знову ця гра. От тільки для кого вона? Подумати про це я зможу пізніше. Посміхнулася — і в наступну мить опинилася в обіймах мами, яка на диво ледь стримувала сльози. Потім — у руках батька. Його щось роздратувало, він час від часу кидав гострі погляди у бік мого чоловіка. Анетт уже зникла, а Маркус не відходив далеко.

   Ми зайшли до зали — й забуті спогади ніби ожили. Моє перше враження від балу: світло, сміх, музика, гомін, вихори суконь… Це було колись дивом, яке я боялася навіть торкнутися. І перший, хто тоді привернув мою увагу, тепер стояв поруч як мій чоловік. Неймовірно навіть думати про це.

   Мене повернув до реальності підхід господарів маєтку.

Герцог Аріон Тенебрайн — чоловік п’ятдесяти років. Високий, худорлявий, з природною граційністю, що робила його кроки майже безшумними. Срібне волосся м’яко спадало на скроні, підкреслюючи різкі, але приємні риси обличчя. Темні очі здавалися уважними й пронизливими, ніби він ніколи нічого не пропускає. Для свого віку він був більш ніж привабливим — з тих чоловіків, що з роками тільки виграють.

   Герцогиня Сесіль Тенебрайн — двадцять один, на тлі чоловіка більше схожа на його доньку, ніж на дружину. Її русе волосся ніжно обрамлювало лице, переливаючись у світлі, мов шовкова завіса, що огортає її тонку, тендітну фігуру. Зелені очі — прозорі й чисті, з тремким відблиском сором’язливості, як у дівчини, яка ще тільки вчиться дивитися на світ без страху. Вона здавалась легкою, майже крихкою, створеною для того, щоб ховатися в тіні. Лялька, на чиїх губах могла з’явитися дитяча образа після найменшого докору.

Та попри зовнішню ніжність, під шаром краси й нерішучості відчувалася невидима внутрішня сила — уперте, хоч і тихе бажання вижити, вистояти й, якщо буде потрібно, змінитися. Її сукня, підібрана під колір очей, робила її вигляд просто неймовірним.

   Герцог привітався з моїм батьком і чоловіком, поцілував руку матері, а вже потім уся його увага впала на мене. Він легко торкнувся моєї руки й так само легко, майже невідчутно, поцілував її. Представився, а потому — свою дружину. Дівчина чемно присіла в привітанні та подарувала мені м’яку, ввічливу усмішку. Після всіх цих люб’язностей нас нарешті провели вглиб зали.

А думка про те, що він міг стати моїм чоловіком, ніяк не бажала мене полишати.

   Герцог Тенебрайн попросив Коіна пройти з ним до кабінету — щось обговорити,

а мене та Сесіль залишили поруч із моїми батьками. Незважаючи на те, що виховання й становище в нас майже однакові, спільних тем ми так і не знайшли. Під зручним приводом зустрічі гостей Сесіль швидко зникла.

   Та спокійно поговорити з батьками мені не дозволив Маркус. Він м’яко відповідав на деякі запитання замість мене, іноді навіть випереджаючи мої думки — і врешті почав відверто дратувати.

   Але коли я побачила Хокона, мій настрій миттєво злетів угору. Я навіть не усвідомлювала, як сильно за ним скучила.

   Хокон Де Ліріан — теж герцог, мій найкращий друг із дитинства. Він майже не змінився: світло-русяве волосся все так само м’яко спадало на чоло, бурштинові очі світилися тією доброю щирістю, яку я пам’ятала змалку. Обличчя з чіткими шляхетними рисами, стримана впевненість у поставі — усе в ньому видавало людину, звиклу до влади, але не обтяжену нею. Працює разом із Коіном в ВКР.

   Він побачив мене здалеку, швидко перетнув усю залу і на мить здалося, що зараз підхопить мене на руки, як у дитинстві. Зупинив його лише Маркус, що несподівано ступив наперед, наче стіна. Хокон кинув на нього невдоволений погляд — ніби на мить забув, що я заміжня і такий порив міг би нашкодити моїй репутації. Обійшов дворецького, підійшов до мене ближче і вже стримано, але все ж тепло взяв мене за руку й легко поцілував її.

   — Я так скучив за тобою. — тихо промовив він — Як подружнє життя?

   У його голосі вчувався ледь прихований сум, і в грудях неприємно защемило. Я старанно зробила вигляд, що не помітила цього.

   — Так приїхав би в гості. Ти ж знаєш, де я тепер живу. — відповіла з посмішкою.

   Краєм ока вловила, як Маркус напружився від моїх слів, і Хокон теж це помітив.

   — Ти вважаєш, я не намагався? — поглянув на моїх батьків. — Коін узагалі заборонив мені з’являтися в його маєтку, навіть у його присутності.

   — Мила, він тебе в заручницях тримає? — стурбовано запитала мама.

   Маркус уже збирався щось відповісти, але мама лише скинула долонею, наказуючи мовчати:

   — Ми тебе сьогодні слухали достатньо. Чи в моєї доньки відібрали право голосу?

   Маркус схилив голову, уважно спостерігаючи за мною.

   — Є деякі непорозуміння. — вимовила я стримано — Але я вважаю, з цим можна розібратися.