4.3

   Мені й без того було погано, а поруч із ним… його близькість розхитувала мене сильніше, ніж недоспана ніч. Коли він тримав мою руку, всередині ніби щось підкашувалося. Дивно, як я загалом ще трималася на ногах.

   — Все добре. Просто… мабуть, нервую через бал. — видушила я з себе зламаним голосом.

   Зупинився.

   — Якщо ти не впевнена, ми можемо залишитися вдома. Провести день удвох. Спокійно, без зайвого напруження.

   Я заплуталася у власних ногах настільки, що мало не впала. Встиг підхопити мене — міцно, уважно, немов я була найціннішою річчю у світі. Його подих торкнувся моєї щоки, а очі зустрілися з моїми, і в ту мить світ навколо ніби завмер.

   Нахилився ближче, так близько, що я відчула аромат його тепла.

   — Якщо чесно… я теж трохи нервую. — прошепотів.

   Це точно не допомогло мені прийти до тями. Я трималася на самому краєчку витримки. Лише коли він відступив на крок і знову взяв мене під лікоть, ведучи до столу, змогла хоч якось зібрати думки.

   Після сніданку Анетт ухопила мене за руку так, ніби я могла втекти, і потягла коридорами. Разом із Сандрою вони провели наді мною низку незрозумілих маніпуляцій. Я щиро сподіваюся, що за цей час вони нікого не вбили — заради мого відновлення.

   Та коли я нарешті глянула в дзеркало, мало не втратила мову. Очі — ясні, погляд живий, ні натяку на темні тіні під ними. Шкіра — гладенька, ніжна, оксамитова. Я б поклялася, що це не косметика, а якесь чаклунство.

   Мені тепер справді здається, що вони відьми.

   Анетт саме допомагала мені одягатися, і цього разу я навіть не пручалася — результат уже говорив сам за себе.

   Ніжно-блакитний шовк огортав фігуру плавними лініями, переливаючись під світлом, немов поверхня тихого ранкового озера. Тканина спадала важкими, але слухняними хвилями, підкреслюючи кожен рух аристократичною стриманістю.

   Корсет, оздоблений вишуканою золотистою вишивкою, збирав світло на собі і привертав увагу. Візерунки нагадували тонке плетиво старовинних фресок — ледь вловимі, але ідеально вивірені. Прозорі мереживні рукави, що спадали до ліктів, дарували образу легкості, немов крила, сховані під шовком.

   Спідниця складалася з кількох шарів: верхній блакитний відходив назад у величній хвилі, відкриваючи центральну білу частину, густо всіялу золотим мереживом. Здавалось, ніби майстер, який створював це вбрання, вишив на ньому саме повітря — настільки легкими були узори, хоч і виконані з важкої, дорогої нитки.

   Прикраси на шиї та у волоссі лише доповнювали цілісність образу: блідо-перлинні відтінки підтримували холодну благородність сукні, тоді як маленькі квіти у зачісці надавали їй м’якості, майже казкової жіночності.

   У цій сукні можна було не просто зайти до бальної зали — можна було правити нею. Тихо, гідно й незаперечно.

   Коли до кімнати зайшли помічниці, почався невеличкий гармидер. Вони не могли заспокоїтися й ходили навколо мене, перемовляючись і вигукуючи щось захоплене. Я ще ніколи в житті не чула стільки компліментів за один ранок. Їхні реакції, хай і приємні, були для мене другорядними — я значно більше чекала на реакцію його. Адже це вперше ми разом вирушаємо на настільки важливий світський захід. Можливо… він навіть погодиться на танець.

   До кімнати забігла Сандра. Вона обійшла мене по колу, уважно вдивляючись, наче розглядала роботу, яку сама й створила. Я знову почула теплі слова, а коли її очі раптом засвітилися тріумфом, вона лише кивнула й хутко вийшла.

   Я залишилася з Анетт. Перед тим як рушати, поглянула на неї з подивом, який не могла приховати.

   — Ти чого? — засміялася вона тихенько — Ніби вперше це все.

   — Просто… — вдихнула — Чогось почуваюся, наче наречена.

   Анетт хитнула головою.

   — Це, до речі, дуже схоже на правду.

   Вийшли з кімнати та попрямували до широких сходів. Серце в мені билося так, що здавалося — його чути в усьому коридорі.

   — Заспокойся, будь ласка. — прошепотіла Анетт — Бо я вже починаю нервувати через тебе.

   Я ступила на першу сходинку… і в ту ж мить герцог різко підвівся зі свого місця. Він рушив назустріч так поспішно, ніби боявся, що я от-от спіткнуся. Його очі ковзнули по мені — від зачіски до подолу сукні — і в цьому погляді було стільки мовчазного захвату, що мені довелося вдихнути глибше, щоб не розгубитися зовсім.

   Підняв мою руку та торкнувся її губами — обережно, майже урочисто. А потім важко зітхнув і підставив лікоть. Його реакція мені… відверто сподобалася.

   — У мене, виявляється, неймовірно гарна дружина. — тихо промовив чоловік, ніби для мене однієї.

   І в ту секунду всі мої тривоги зникли, розчинилися в теплі його голосу.

   Коін допоміг мені піднятися в карету, після чого підставив руку Анетт. Зайшов слідом за нами та сів навпроти, а за ним і Маркус. Дворецький, як і Анетт, сьогодні були урочисто вбрані — їх теж допустять до зали, щоб вони тінню супроводжували нас. За такими пересторогами легко прочитати натяк: місце, куди ми прямуємо, навряд чи прихильне до нас.

   Я поглянула на Анетт — вона лише ледь помітно кивнула. Отже, я думаю в правильному напрямку.

   Підняла очі на герцога — і знову наші погляди зустрілися. Я й не здогадувалася, наскільки бентежить відчуття, коли чиїсь очі впираються саме в тебе… особливо якщо це погляд, якого ти жадаєш. Маркус стежив за нами з легкою усмішкою. Анетт робила вигляд, що роздивляється краєвиди за вікном. А я не знаходила сили відвести погляд від свого чоловіка.

   Так і минула дорога — суцільні дивоглядки. Час від часу я відчувала, як щоки спалахували рум’янцем, а дихання ставало поверхневим. Але реакція Коіна на мене була настільки приємною, що я вперто не відверталася.

   На під’їзній доріжці встигла роздивитися у вікно неймовірно гарний маєток. Чоловіки у вечірніх костюмах вели під руку своїх красунь у розкішних сукнях до центральних дверей. Маркус вийшов перший і подав руку Анетт. Щось тихо їй прошепотів — і вона майже миттєво розчинилася в натовпі. Це мене насторожило.