4.1

   Підійшли до їдальні. Нас зустрів Маркус: схилив переді мною голову, пропускаючи всередину. Я здивовано глянула на нього, та він, зробивши крок убік, підійшов до Анетт і чемно запропонував їй лікоть. Ми лише встигли перезирнутися — і я вже переступила поріг. Маркус одразу зачинив двері за моєю спиною.

   Я стояла, збита з пантелику його поведінкою, але недовго — рівно до того моменту, поки не почула голос Коіна.

   — Добрий ранок. — м’яко, майже привітно промовив чоловік — Ти якась бліда. З тобою все гаразд?

   Я повільно розвернулася, дивлячись на нього так, ніби й справді привид побачила. Він підійшов ближче й подав мені руку. Прийняла її швидше з інерції, ніж із бажання чи дотримання етикету. Він підвів до столу, допоміг сісти й сам розташувався навпроти.

   — Смачного. — тихо кинув і почав їсти.

   Розмірено. Спокійно. Наче ми щоранку так робимо.

   Я здивовано поглянула на нього, але вирішила спершу поснідати, а вже потім з’ясувати, що це за дивна люб’язність. Під час сніданку кілька разів ловила його погляди на собі, проте старанно робила вигляд, що не помічаю.

   Наприкінці я вже повністю себе опанувала. З Анетт, звісно, снідати цікавіше й веселіше, але нехай потішить себе примарною надією, що бодай так може тримати мене під контролем.

   Допила чай, спокійно підвелася.

   — Ти не дочекаєшся мене? — пролунав за спиною його голос.

   — А я маю це робити? — зупинилася, але не обернулася.

   — Я заради тебе взяв вихідний. Хотів провести час разом. — оксамитово вимовив він.

   Як же це… боляче. Образливо. Я пів року чекала його візиту в спальню, хоч найменшої уваги, хоча б легкого дотику. Пів року мовчазного холоду. А тепер, після всього, що трапилося за останні дні… він просто «взяв вихідний», бо раптом помітив мене?

   Я повільно розвернулася. Він вдивлявся уважно, наче намагався мене прорахувати.

   — Ти справді вважаєш, що після всього я кинуся тобі на шию тільки тому, що ти нарешті вирішив приділити мені час? — я прикрила очі, глибоко вдихнула, заспокоюючи тремтіння в голосі. — Дякую, але я справді втомилася чекати. Гарного дня.

   Не встигла дійти до дверей, як він вже опинився поруч. Схопив за руку, м’яко, але наполегливо розвернув до себе. Друга його рука лягла мені на талію — обережно, ніби я могла розсипатися від найменшого дотику.

   — Будь ласка, дозволь мені все пояснити.

   — Я занадто ображена, щоб це слухати. Відпусти. — прошепотіла я, намагаючись тримати себе в руках.

   Я знаю, що здаватися не можна… але ж ця близькість зводить мене з розуму.

   — Мені потрібно було дізнатися певну інформацію у дівчат, які працюють у тому місці. Вони відмовилися зустрітися зі мною деінде.

   Я ладна повірити будь-якому виправданню лише б він не відпускав. Хоча…

   — А як щодо Крістін? І того, як ти роздягав її поглядом?

   Від власних слів мені стало гірко на язиці. Він, здається, теж помітив, як я змінилася, і негайно відпустив мою руку.

   — Ми випадково зустрілися. — ледве чутно мовив він.

   Я розвернулася й майже втекла з їдальні, Анетт чекала під дверима, стривожена. Поруч стояв Маркус, який вдивлявся в моє обличчя — і в його очах жевріла якась надія.

   Все розповіла Анетт, і ми почали вигадувати план — як саме передати листа моїм батькам так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

   Тим часом мій чоловік, ніби за чиїмось наказом, раптом змінив поведінку. Кожного ранку він снідав разом зі мною, а вечері стали для нього обов’язковим ритуалом. Запитував, як минув мій день, інколи дозволяв собі щось на кшталт легкого жарту чи навіть компліменту. Місцями це скидалося на… залицяння. І від цього ставало ще дивніше. Здавалося, він справді намагався зі мною комунікувати — і тим лише більше мене бентежив.

   Щодо моєї поведінки зі мною намагалася поговорити Сандра, а потім і Маркус. Я не вважала за потрібне розвивати цю тему. За мене завжди говорила Анетт, а якщо вона хоч частково підозрювала, що хтось зазіхає на мою думку чи тим паче хоче вплинути - її вже не зупинити.

   Часто ходили до стайні, спостерігати за маленьким жереб’ям, якого ми прозвали Зірка. На жаль, Клаус узяв відпустку на місяць: у його дружини після пологів різко погіршилося здоров’я, і він страшенно переживав. Маркус вирішив дати чоловікові можливість побути з сім’єю. Через це тепер шукає йому заміну, бо Парт один не встигає з усіма обов’язками.

   Минуло, мабуть, кілька тижнів у такому ритмі. Я справді перестала чекати на чоловіка — хоча була впевнена: він не дозволить мені навіть подумати про когось іншого.

   Вечеря — все як завжди: мовчання, що тягнеться між нами, мов довга тінь. Я старанно доїла свою порцію швидше за нього й уже збиралася піти.

   — Ейрін, зачекай, будь ласка.

   Зупинилася й поглянула на чоловіка, який повільно підвівся з-за столу та підійшов до мене.

   — Я би хотів, щоб ти супроводжувала мене на балу. — промовив тихо, але впевнено, й завмер, чекаючи на мою реакцію.

   Я ж у ту саму мить лише прораховувала, чи матиме Анетт можливість непомітно зникнути й відправити листа. Гра тонка, а кожен крок — ризик.

   — Я не впевнена, що це доречно. — відповіла я, не відводячи погляду і намагаючись вловити бодай натяк, чи він щось запідозрив — Та й, наскільки я знаю, тобі такі заходи нецікаві.

   Він зробив ще один крок, опинившись майже впритул. Тепло від його тіла вдарило, як приглушена хвиля.

   — Останнім часом я був надто зайнятий і зовсім не приділяв уваги своїй дружині. — його голос став м’яким, непритаманним — Через це я почуваюся винним. Я хотів би, щоб ми пішли разом. — заглянув у мої очі й додав: — Тим паче, там будуть маркізи Монтрей. Я певен, ти би хотіла їх побачити.

   Я ледь стримала порив обійняти його — радість ударила раптовим спалахом. Серце забилося швидше, а посмішка вперто не сходила з губ. Він навіть дозволив собі легенько торкнутися долонею мого обличчя, обережно, ніби боявся злякати цей крихкий момент. Та попри все, я зустріла його увагу з насторогою.