3.2

   Анетт пояснила, що інформацію про їхню зустрічі зараз треба перевіряти — свідчення надто різняться. Одні кажуть, що баронеса страждає, бо втратила улюблену іграшку у вигляді герцога. Інші ж запевняють, що якою б гарною не була його дружина, забути Крістін він не може і час від часу все ж проводить із нею час. Я уважно слухала й намагалася тримати емоції осторонь. Так, свою образу я продемонструю — маю на це право. Але звинувачувати герцога без достатніх підстав — нерозумно. Все можна списати на чемне спілкування… Та й, зрештою, виглядало так, ніби вона сама його провокувала, а він — такий собі білий і пухнастий. Отже, залишається тільки чекати на детальніші подробиці.

   Анетт заради цього підніме всіх наших інформаторів. Мені, на жаль, спілкуватися з ними заборонено, особливо тепер, коли мій статус піднявся. Зате Анетт нічого не зупинить — у цьому я впевнена.

   Ввечері, коли ми нарешті були спокійні й навіть у доброму гуморі — вперше за пів року, — раптом почули гучну розмову десь у коридорі. Анетт миттю підхопилася й вискочила на шум, а я залишилася чекати, ледве стримуючи шалене бажання бігти за нею й підслухати разом.

   Повернулася за кілька хвилин — зчервоніла, схвильована, але безсумнівно задоволена.

   — На жаль, у кабінеті герцога дуже щільні двері. — видихнула помічниця, одним ковтком випиваючи склянку води — Але, повір мені, Сандра з Маркусом, здається, колись працювали в порту. Бо я не розумію, звідки в них такі мовні обороти.

   Якраз хитра лисиця встигла заспокоїтися й привести себе до належного вигляду, коли у двері постукали. Я дозволила увійти. Увійшов Маркус, запрошуючи мене на вечерю. Як завжди — бездоганно стриманий, холодно ввічливий, невразливий.

   Я перевела погляд на Анетт, а потім знову на дворецького. Вона, проходячи повз нього, грайливо йому усміхнулася:

   — А ви, виявляється, вмієте дивувати.

   Маркус лише кинув у відповідь погляд удаваного невдоволення й ледь хитнув головою, але куточок губ зрадницьки сіпнувся.

   Я підійшла до нього й взяла його під лікоть. Та чим ближче ми підходили до їдальні, тим важчими ставали мої кроки. Настрій невпинно псувся. В пам’яті почали спливати ті самі неприпустимі згадки про інцидент — чужі руки, чужий погляд, відчуття беззахисності. Але втікати й ховатися я не збиралася.

   Маркус провів мене до столу; краєм ока помітила Коіна біля вікна — не на своєму звичному місці, але я старанно удавала, що зовсім його не бачу. Подякувала за турботу й спокійно взялася до вечері. Маркус схилив голову і вийшов з їдальні, щільно прикриваючи двері. Мій чоловік розвернувся й не відводить від мене погляду. Зазвичай це я намагалася привернути його увагу, а тепер усе навпаки. Цікаво, що на нього найшло?

   — Тобі налити вина? — несподівано запитав він.

   Я аж підняла на нього очі — надто вже незвично. Та відмовлятися не стала, лише кивнула. Він підійшов, нахилився ближче, ніж зазвичай, і повільно, майже зумисне, почав наливати вино. В мене раптом запаморочилося в голові — дивна, неприродна реакція.

   Він повернувся на своє місце навпроти й спокійно взявся до вечері. Їв так неквапно, ніби смакував кожен шматочок, розтягуючи собі задоволення. Я ж давно впоралася з усім, що лежало на моїй тарілці, спорожнила келих і вже відчувала, як нудьга осідає в плечах. Не хотілося сидіти й чекати, поки він доїсть і, за звичкою, втече у свій кабінет — подалі від мене.

   Підвівшись, подякувала за вечерю і вже збиралася піти.

   — Зачекай, будь ласка.

   Щось він сьогодні занадто говіркий. Я повільно обернулася, трохи спантеличена.

   — Те, що ти сьогодні бачила… це не те, про що ти подумала.

   Завжди зосереджений, серйозний і впевнений у собі — зараз він виглядав майже по-дитячому розгубленим. І навіть… по дитячому милим. Піднявся зі свого місця, мабуть збирався наздоганяти. Не відводячи погляду, я скоротила відстань між нами до кількох кроків, а тоді — до подиху. Легенько примруживши очі, глибоко вдихнула його запах. І саме в цю мить зрозуміла, чому раніше запаморочилося в голові. Моя усмішка згасла.

   Розплющила очі — зіниці в нього дивно блищали, погляд був зніяковілий, майже беззахисний. Образа, яку я так старанно плекала, несподівано послабла під тиском цієї близькості. Так близько я була до нього хіба що у перший день нашого знайомства, на балу… але зараз не про це.

   — Це так принизливо, — тихо мовила я майже йому на вухо — коли ти повертаєшся додому, ніби з роботи, ще й із запахом… будинку розпусти на собі. Ти б хоч перевдягнувся. Або ванну прийняв.

   Я вже відвернулася, насолоджуючись його розгубленістю й водночас намагаючись стримати власні емоції, коли він раптово вхопив мене за руку й рвучко розвернув до себе.

   — Не був я… ні в яких будинках розпусти. — вимовив він, але голос зрадницьки здригнувся.

   Поганий із тебе криміналіст, якщо тебе так легко розкусити. Я ковзнула поглядом на його руку, що тримала мене. Ще нещодавно я мріяла про цей дотик… а зараз — момент зовсім не той. Я підняла голову і заговорила спокійніше, щоб не виглядати ні ревнивицею, ні тією, хто сама себе накручує.

   — Я відчула від тебе не просто запах “дороги” чи випадкового приміщення. Це була суміш пачулі з іскрою кориці й краплею іланг-ілангу. Дуже характерний аромат. Його використовують у будинках розваг, щоб розслабити гостей і… підігріти настрій. Він діє як легкий афродизіак. Ти ж знав про це?

   Я відступила на крок, щоб поглянути на нього тверезо, без близькості, яка розмиває межі.

   — Тож коли ти прийшов додому весь просочений цим… туманом, мені стало огидно. Ти настільки впевнений у собі, що навіть не спробував приховати це.

   Безсило відпустив мою руку. Я миттєво скористалася цим, аби відповісти першою — до того, як він встигне щось запитати.

   — І не питай, звідки мені це відомо. — зітхнула, примуруживши погляд — Скажімо так, у мене надто багато вільного часу, тож я вивчаю інформацію не лише про модні тенденції, а й… навіть такі дрібниці.