2.3

   Коін продовжував м’яко й усміхнено говорити з нею, але мій погляд, здається, все ж відчув. Він підняв очі, зустрівся зі мною поглядом — і, на диво, зблід. Я очікувала, що він удаватиме, ніби не бачить мене, як завжди. Жінка помітила зміну в його настрої й прослідкувала за напрямком його очей. Наші погляди зустрілися. Вона вивчально зиркнула на мене, а тоді хижо, самовпевнено посміхнулася. Підняла підборіддя, легенько знизала плечем — і демонстративно повернулася до мого чоловіка, ніби я була порожнім місцем. А Коін усе ще дивився на мене — розгублено, винувато. Їй така його реакція явно не сподобалася. Вона поклала руки йому на шию й поцілувала в щоку. Від цього він ніби повернувся до тями: глянув на неї з невдоволенням і прибрав її руки.

   — Міледі, з вами все гаразд? — почувся схвильований вигук продавця — Мені донька сказала, що ви ледь на ногах стоїте!

   Я аж здригнулася від такої неочікуваної турботи й галасу. Чоловік підбіг ближче, але обережно не торкнувся.

   — Де ваша помічниця? Зараз швиденько її покличуть.

   — Не переймайтеся, усе гаразд. Я вже випила ваш чай — мені стало значно легше.

   — Я такий радий, що з вами все добре. Та мене ж ваш чоловік уб’є, якщо з вами щось трапиться!

   Я всміхнулася — сумно, невесело — і мимоволі кинула погляд у вікно. Там уже нікого не було.

   — Скоріше то я його вб’ю. — тихо мовила я й попрямувала до прилавка.

   Продавець здивовано знизав плечима, не зрозумівши, до чого це, та все ж пішов за мною.

   — Щось підготувати до вашого наступного візиту?

   — Цього разу ні. Від такої кількості новинок я трохи розгубилася. Покладіть до пакунку каталог — вдома перегляну й когось відправлю із замовленням.

   Чоловік зробив усе, як я просила: покликав помічника й відправив його з пакунками до карети. Я подякувала йому й попрямувала до Анетт.

   Увійшовши до крамниці з тканинами, на мить розгубилася — навколо сяяли яскраві барви, переливалися відтінки, а в скляних вітринах під точним освітленням спалахували прикраси, ніби сховані скарби. Помітила Анетт поруч із кравчинею — вони вже про щось жваво домовлялися. Підійшла ближче й терпляче чекала, поки завершать розмову. Кравчиня перевела погляд на мене, з повагою схилила голову й тихо відступила, поспішаючи зайнятися своїми справами.

   — Ну, що новенького мені обрала?

   Анетт підняла на мене погляд — винуватий, уважний, наче вивчає кожну рису мого обличчя.

   — Не муч себе, — тихо промовила я — Я все бачила. І впевнена, що ти вже знаєш, хто вона така.

   Помічниця глибоко зітхнула, ніби нарешті дозволила собі видихнути, і міцно обійняла мене.

   — Давай, швиденько розповідай: що саме ти побачила і що відчула? — прошепотіла вона мені на вухо — А на обіді з Маркусом будеш грати за моїми правилами.

   Я ледь усміхнулася. Схоже, Анетт уже вивідала максимум того, що могли розповісти сторонні свідки, але все одно сумнівалася в достовірності почутого. І тепер збиралася перетворити обід з паном Морінером на справжній допит — тонкий, хитрий, з усіма її улюбленими пастками.

   Виходячи з крамнички, я розповіла Анетт усе — до найменших дрібниць. З якого моменту побачила їх, що саме відчула, як відреагувала, чи бачив мене герцог, чи робив вигляд, ніби не помічає. Для неї важливо було абсолютно все, бо саме на цих деталях вона планувала будувати свою "розмову" з Маркусом.

   Оскільки Маркус нас обох добре вивчив і точно не дурень, цього разу доведеться діяти не на емоціях, а на честі та гідності поважної леді — тобто моїй. І як не дивно, можливість зазирнути за ледь прочинену завісу таємниць моїх стосунків із чоловіком несподівано підбадьорила мене. Закоханість, яка так довго мучила, раптом відступила в тінь, коли переді мною постала інша жінка… і загадка, яку треба розгадати.

   Анетт слухала уважно, навіть занадто зосереджено, але не перебила жодного разу. Лише коли я кинула на неї трохи невдоволений погляд, вона міцніше стиснула мою руку й підбадьорливо усміхнулася.

   — А тепер пригадай той біль… і не відпускай його, — прошепотіла вона — Але роби вигляд, ніби приховуєш. Хай сльози тільки-но навертаються, але не падають.

   Одразу зрозуміла, чому її голос змінився — десь поруч вона вже помітила Маркуса. Я довірилася їй… і почала потроху вживатися в роль нещасної жінки. Хоча, по правді, грати мені й не треба було — достатньо просто відкрити те, що я весь час так старанно ховала. Головне — не перестаратися. Бо якщо випустить усе назовні… можу реально розридатися в голос.

   — Міледі, щось трапилося? — стурбовано запитав чоловік, наздоганяючи нас ззаду.

   Я підняла згордо голову й подивилася йому прямо в очі. Маркус миттєво опинився поруч, пропонуючи свій лікоть. Прийняла його турботу з важким, ледь тремтливим зітханням.

   — Хлопець із книгарні повідомив, що вам зле. — пояснив він тихо.

   — Їй треба трохи перепочити і заспокоїтись. — роздратовано кинула Анетт.

   Маркус перестав вчитуватися в мої емоції й перевів погляд на мою помічницю. По тому, як його очі ледь звузилися, я зрозуміла: він швидко збагнув, що якщо я мушу берегти обличчя, то Анетт — живий барометр моїх справжніх почуттів.

   — Я замовив обід у таверні й вибрав найзатишніший столик. Там зможете відпочити. — стримано сказав він, м’яко ведучи мене в бік таверни.

   — Я сподіваюсь, ви зможете відповісти нам на одне питання. — холодно мовила Анетт. — Хто така баронеса Крістін Елдріг?

   Пан Морінер різко зупинився. Повільно глянув на нас. Його обличчя зблідло, наче його вразили пострілом. В очах спалахнуло щось схоже на переляк. Анетт не спускала з нього погляду, продовжуючи роль роздратованої стерви. Я відчула, як вона сильніше стиснула мою руку — реакція чоловіка їй очевидно припала до душі.

   — І вони з герцогом цілувалися. —  додала вона, остаточно добиваючи бідолашного дворецького.