2.2

   — Я вважаю, що час нам розійтися по своїх кімнатах.

   — Я настільки для тебе бридка, що ти жодного разу не наблизився до мене?

   — Заспокойся, будь ласка. Здається, вино на тебе погано впливає. — спокійно промовив чоловік, навіть не намагаючись відповісти на мої запитання.

   — Грррр… — все, на що я була здатна.

   Підхопивши спідницю, пролетіла повз свого чоловіка і швидко на вихід. Впевнена Анетт чекає за дверима — так воно і сталося. Мовчки рушила за мною, не поставивши жодного запитання. Добігши  до кімнати, я ніяк не можу заспокоїтись — ніби кисню бракувало. Ходила туди-сюди, не знаходячи собі місця. Анетт трохи поспостерігала за мною, потім швидко схопила за руку й рішуче всадила на ліжко.

   Подала склянку води й терпляче чекала, поки я зроблю ковток. На диво це допомогло заспокоїтися. Я розповіла їй усю нашу безглузду розмову. Помічниця уважно вислухала, помітно теж розізлилася, але вирішила не поспішати з висновками, а натомість відволіктися на більш цікаву справу.

   Майже до пізньої ночі ми перечитували листування. Щось із цього було нам відомо, але бракувало певних деталей для повного розуміння ситуації. Ми ще ніколи не використовували здобуту інформацію, але завжди тримали її в голові. Це надзвичайно зручно - знаючи людей, можна без зусиль уникати не бажаного спілкування.

   Зранку прокинувшись, зрозуміла, що вчорашня розмова таки зіпсувала мені настрій. Навіть нічний сон не розвіяв гіркоту образи. На сніданок відмовилася іти — з Анетт перекусимо на ярмарку, або зайдемо до якоїсь таверни. Це я збиралася з герцогом продумати нашу спільну прогулянку, а з помічницею все виходить просто без зайвих запитань. Нам із нею вже достатньо одного погляду, щоб зрозуміти думки одна одної. Взяла книжку, щоб зайняти руки й думки — бо щоразу ловлю себе на тому, що намагаюся вхопити бодай крихту його уваги. Але він дивиться повз мене. Мене ця "гра" починає дратувати. Будь-які почуття холонуть, якщо їх не підтримувати — й мої не виняток.

   Маркус чекав поруч із каретою, галантно допоміг сісти мені і Анетт, герцог виявляється вже перебував в середині, чим сильно здивував. Свою розгубленість приховала під маскою роздратування. Вмостилася зручніше і почала читати навіть не привітавшись. Анетт тихенько привіталася з герцогом і теж дістала свою книгу, зрозумівши, що розмовляти при чоловікові ми не будемо. Тиша була напружена і тільки шурхіт сторінок було чутно. Все ж кілька разів не втрималася і злегка поглянула на чоловіка, він лише прикрив очі, та здавалося дрімав. Анетт тихенько штовхнула мене, аби я перестала на нього дивитися, підтримуючи нашу "тактику образи" і мою вправність триматися гідно. Я мило їй посміхнулася, зітхнула із сумом і продовжила читати.

   Щойно карета зупинилася, Коін різко підхопився й, навіть не кинувши ані слова прощання, вискочив надвір, мов обпечений. Ми з Анетт лише ошелешено перезирнулися. До дверцят підійшов Маркус і, чемно простягнувши мені руку, допоміг зійти.

   — Невже моя присутність така нестерпна, що він ледь витримав цю поїздку? — запитала я, намагаючись приховати прикрість.

   — Ви його неправильно зрозуміли. — спокійним і впевненим голосом промовив дворецький, допомагаючи вийти Анетт.

   — А ви подивіться на його поведінку із нашої сторони, без додаткових знань. — хитро промовила помічниця — І спробуйте тепер запевнити нас, що ми просто його не розуміємо.

   — Ви праві. Якщо дивитися саме з вашої сторони, то все виглядає саме так. — поглянув чоловік на мою помічницю з таким виразом обличчя, що вона може і не сподіватися на якісь пояснення — Дайте йому ще трохи часу.

   — Цікаво, коли у Ейрін з'явиться коханець, хто буде винен в цій ситуації?

   Промовила дівчина, підхопила мене під руку і попрямувала геть. Маркуса навіть сіпнуло від слів дівчини, до речі мене теж.

   — Ми до книгарні і зайдемо в крамницю тканин, приблизно години нам вистачить. Замовте, будь ласка, для міледі сніданок.

   Не обертаючись промовила Анетт, але через тишу за нашими спинами, все ж зупинилася і поглянула на блідого чоловіка, я разом з нею.

   — Не переживайте ви так, пошуки коханця в сьогоднішні плани не входило. Так що розслабтесь.

   І попрямувала далі, а я — шокована — за нею, не в силах навіть заперечити. Довела мене до книгарні, а сама звернула до крамнички поруч. Я з усмішкою провела її поглядом і переступила поріг. Це місце я просто обожнювала. Тут книги були на кожному кроці: частина — акуратно складена, інші — безладно нашаровані; одні — старі, з потертостями часу, інші — зовсім новенькі, ще з манливим запахом свіжих фарб. Усе це творило відчуття живого лабіринту історій, у які хотілося зануритися до останньої сторінки. Продавець одразу мене помітив і щиро посміхнувся.

   — Добрий день, міледі. Зачекаєте пару хвилин.

   — Так, звичайно. Я поки подивлюся, що у вас новенького з’явилося.

   — Будь ласка, не поспішайте.

   Я пройшла ближче до великих вікон, що слугували тут своєрідними вітринами. На підвіконнях були виставлені нові примірники — акуратно розгорнуті, ніби чекали, щоб їх узяли до рук.

   До мене підійшла донька господаря крамниці й люб’язно запропонувала трав’яний чай із печивом. Я не відмовилася. Вона одразу ж метнулася виконати моє прохання, а я тим часом продовжила вишукувати щось цікавеньке серед книжкових новинок.

   У якийсь момент щось до болю знайоме привернуло мою увагу за вікном. Я зосередила погляд — і завмерла, спантеличена й скута холодом. За вікном стояв Коін. Він мило усміхався жінці, яка легенько торкалася його ліктя та грайливо усміхалася у відповідь, мимохіть закусуючи нижню губу. Тендітна, яскрава, упевнена в собі. Її золотаве волосся сяяло під сонцем, а небесно-блакитні очі здавалися закоханими в чоловіка, на якого вона дивилася так відверто. Сукня щільно підкреслювала всі вигини тіла — і хоча мені здалося, що декольте занадто відкрите, ця деталь, схоже, тільки додавала їй сміливості.