1.3

   У їдальню тихенько зазирнула помічниця, погляд її був повний запитання.

   — Щось сталося? — різкувато запитала Анетт.

   — Н-ні. — перелякано відповіла дівчина — Я почула стукіт по тарілці… подумала, може, потрібна допомога.

   — Дякую за турботу, все гаразд. То я просто трохи нервую перед розмовою з герцогом. — сказала я з м’якою посмішкою.

   — Вибачте, будь ласка. Смачного. — щасливо видихнула вона й зникла за дверима.

   — Контролюй себе, будь ласка. — прошепотіла я — Ти ж розумієш, про все доповідатимуть Маркусу, а я не хочу виправдовуватися, що втомилася їсти себе зсередини, бо не можу добратися до істини.

   — Як у тебе це виходить — не розумію. Я вже й повз кабінет герцога проходити не можу: здається, ноги самі занесуть мене за ті двері.

   Я розсміялася з її слів, добре розуміючи, що й у самої такі думки виникають. У моєму родинному домі взагалі не було жодних заборон. Помічниці зліталися, мов пташечки, приносячи «на хвостиках» плітки. А тут — обмежили по максимуму, і від того бажання тільки сильнішає.

   Інколи я навіть думала якось звабити герцога, але брак досвіду й знань у таких справах надто помітний. А навчання за книжками без практики — діло пусте. Та й зрештою все впирається в його дивну поведінку.

   Пам’ятаю свій перший день у маєтку. Фактично весілля не було — батько разом із герцогом підписали всі документи, і мене просто відправили зі скромними пожитками та неймовірною кількістю книг. Коли наша карета під’їхала до входу, руку мені подав саме Маркус, тоді як герцог стояв осторонь. Нас із Анетт зустрічали всі. Сандра вийшла вперед і почала представляти тих, хто працює та живе в цьому домі. Коін одразу відвів погляд — навіть уникав зустрічі очима, чим неабияк мене здивував. Усього третя зустріч за життя, і всі вони — зовсім різні.

   Уперше я побачила його на балу, куди батько привіз мене у шістнадцять років представити двору. Я тоді не відходила від матері й лише здалеку помітила, як у зал увійшов неймовірно вродливий чоловік із темним волоссям та зеленими очима — холодними, мов смарагдове скло під льодом. Його погляд пронизував усіх довкола й водночас зачаровував… мене — теж.

   Статний, упевнений у собі, він рухався з такою граційністю, що я ледве стрималася, аби не підійти ближче. Мене зупинило лише те, що навколо нього й без мене вистачало красунь. Можливо, саме це й урятувало мою честь і гідність. Трохи згодом батько представив мене герцогу. Він усміхнувся дивовижно ніжно, поцілував мою руку — і я затамувала подих, гублячись у його погляді. Один-єдиний танець… я в ньому розчинилася. Навіть не пам’ятаю, про що ми говорили — все було наче уві сні.

   Після балу мені не дали часу помріяти про першу закоханість. Напад… потім війна. Я залишилася з матір’ю в нашому маєтку, який переобладнали під штаб і пункт допомоги. Постійно чекала зустрічі саме з ним. Але коли вона нарешті сталася — герцог мене навіть не впізнав. Вислухав батька, здивувався, що єдина дитина не переховується в столиці, подякував за роботу і знову зник.

   А третя зустріч… він навіть намагався не торкатися мене й не дивитися в мій бік. Лише коли Маркус буквально вклав мою руку в руку герцога, той тихо привітався. Провів мене до кімнати, сказав, що після довгої дороги мені, певно, потрібен відпочинок — і пішов. Відтоді ми бачимося лише на вечерях. Ну і ще в єдиний вихідний — знову ж таки, тільки в їдальні.

   Свою закоханість я приховала, мов таємницю, навіть від себе самої — боялася, що хтось помітить і сприйме це як принизливу слабкість. А слабких у цьому маєтку не жаліють.

   — Ейрін, ти чого знову засумувала? Я переживаю, коли ти в такому стані.

   — Вибач… знову пригадала перший наш день у маєтку.

   — Ооо, пам’ятаю. Це було жахливо. Але досить про це. — дівчина піднялася бадьоро зі свого місця. — Пішли, перевдягнемося для верхової їзди та розтрусимо все, що з’їли.

   Після сніданку у мене не було ніяких справ, а от після обіду нас запросили в селище на свято хліба. Тим паче, новий млин відбудували, і я мала бути присутня як поважний гість. А ще там є невеликий сиротинець «Прихисток Світла», який теж треба відвідати. Коротше, справ вистачало до самого вечора — так що не маю часу забивати голову переживаннями про розмову з чоловіком.

   Конюх Клаус зустрів нас із радістю:

   — Добрий ранок, міледі! Як ваш настрій на сьогодні?

   — Добрий, у мене все добре. А краще розкажіть, як ваші справи? І що там із дружиною? — запитала я, готуючись сідати на коня.

   У тутешніх жінок для верхової їзди сукні спеціального крою та спеціальні сідла, а у нас у регіоні для жінок створювали брюки під спідницю. Набагато зручніше, і можна верхи на коні навіть без сідла. Хоча у вищому світі це не схвалюють, але хто нам заборонить, якщо є бажання?

   — Народила вже, дівчинку, обидві добре почуваються. От на вихідних поїду провідати. — щасливо відповів Клаус, притримуючи коней, щоб нам було зручніше.

   — Можливо, відпустку візьмете? Або якщо потрібна допомога — скажіть.

   — Там поруч наші батьки, тож допомога є. Щодо відпустки… подумаю, можливо, справді варто трохи відпочити.

   — Ну тоді добре. Повернемось через кілька годин.

   Крикнула я і пустилася вперед, Анетт швидко за мною. Лише завдяки верховій їзді в цьому маєтку я могла розслабитися й ні про що не думати. Помічниця добре це знала і не відволікала мене розмовами: вона вже звикла, що для початку мені потрібно повністю скинути напруження та думки, а потім наново розкласти їх у голові.

   Вітер в обличчя, коса розплітається, неймовірне відчуття польоту — здається, що всі проблеми можна вирішити одним помахом руки. Тільки відпусти поводи — і миттєво злетиш. Але повертатися в реальність усе одно доводиться. Коли відчула себе легше, нарешті притормозила коня. Анетт зрівнялася зі мною.

   — Ну що, заспокоїлася? — запитала вона з легкою посмішкою.