1.2

   З роздумів мене вирвав занепокоєний голос Анетт…

   — Зачекай, дай заплету волосся. Не можна так за стіл.

   Так приємно, коли через тебе щиро переймаються.

   — Не хочу. Той, для кого я стараюся бути слухняною і покірною дружиною, буде тільки ввечері. То яка різниця? — сумно відповіла я.

   — Ваша світлосте, не можна давати собі послаблення, інакше ризикуєте втратити цікавість до життя. Не старайтеся для нього — старайтеся для себе. — спокійно промовила пані Мерінор і м’яко, але наполегливо всадила мене назад на гойдалку.

   — Тим паче ти сьогодні збиралася до обіду прогулятися верхи. А якщо конюх побачить ось таку міледі — що тоді?

   Я глибоко вдихнула й мовчки прийняла свою долю. Коли Анетт нарешті завершила доводити мене до стану «досконалості», ми втрьох попрямували до їдальні. Дорогою я наважилася знову поставити неприємне запитання до Сандри.

   — Чому не можна, щоб ми з Анетт тренувалися потай від герцога?

   — Я вже вкотре вам пояснюю. По-перше, це не зовсім припустимо — обговорювати з вами таке й не повідомляти господарю про ваше прохання. А по-друге… поговоріть із ним самі. Можливо, і дозволить — він же розуміє, з яких ви земель. А потай у цьому маєтку від господаря краще нічого не робити.

   — Він і слухати не стане. — ображено надула губки я, мов маленька дівчинка.

   Мабуть, тільки завдяки турботі цих трьох я за пів року ще не зів’яла у цій золотій клітці. Вони дозволяли мені будь-які емоції, балували, ніколи не вимагали стриманості. Достатньо ж було повернутися герцогу — і вся я миттю змінювалася. Анетт це тривожило, хоча Сандра казала: можливо, саме через таке його ставлення я й не сприймаю Коіна як когось по-справжньому близького.

   — На цих вихідних у місті буде ярмарок. — з хитрою посмішкою промовила Сандра, уважно стежачи за моєю реакцією.

   Ярмарок… Звісно, звучить весело, бодай якась розвага серед одноманітних днів. Але до чого тут вона? Я здивовано дивлюсь на Сандру, а та, не дочекавшись потрібного виразу мого обличчя, легко торкається мого підборіддя, піднімаючи його — ніби надає мені сміливості.

   — Запропонуйте чоловікові супроводжувати вас. У нього теж буде вихідний. Ви з ним жодного разу разом нікуди не вибиралися. Наполягайте. Я певна — не відмовить. І це може стати слушною нагодою обговорити ваше прохання.

   Посмішка з’явилася сама собою — тепла, некерована, майже дитяча.

   — Що ж такого хорошого довідалася міледі, що так щиро посміхається? — пролунало позаду.

   Маркус підійшов до нас, спокійний і бездоганний, як завжди. Він узяв руку своєї дружини й обережно поцілував її.

   — Пані Мерінор, розберіться, будь ласка, з молодшими помічницями. Вони сьогодні якісь… замріяні.

   — Вони в мене зараз точно отримають наганяй. — буркнула Сандра й пішла вперед, залишаючи мене на свого чоловіка.

   Маркус підставив лікоть. Я легко прийняла пропозицію, і ми рушили до їдальні неспішною, майже урочистою ходою.

   Неймовірний чоловік п’ятидесяти років — високий, худорлявий, рухається так тихо, ніби тінь від ковзного ножа. Перший час у маєтку ми з Анетт підстрибували при кожному його неочікуваному звертанні. Здавалося, що він з’являється з повітря, ніби має власні таємні ходи крізь стіни. Темне густе волосся вже сріблиться біля скронь, надаючи йому ще більшої поважності. Голос — низький, оксамитовий, але завжди стримано-діловий. Йому ніколи не потрібно підвищувати тон: повага до нього виникає сама по собі.

   — То що ж такого цікавого вам розповіла моя дружина? — не вгамовувався він, кинувши на мене уважний погляд.

   — Як же ви не любите, коли щось минає повз вас. — відповіла я з ледь помітною усмішкою, спостерігаючи, як це йому лестить.

   — Авжеж. Я маю тримати все під контролем, щоб забезпечити вам безпечне проживання. — спокійно зауважив він.

   — Пані Мерінор повідала, що на цих вихідних у місті буде ярмарок, — почала я обережно — і порадила мені… наполягти на спільному дозвіллі з чоловіком.

   — Цікава думка. — задумливо промовив Маркус. — Можливо, й справді вартує спробувати. Я теж поговорю з ним на цю тему.

   — Дякую. Мені так приємно, що ви про мене турбуєтесь. — щиро мовила я.

   Його погляд на мить пом’якшав — рідкісний, майже непомітний жест, який він дозволяв собі тільки зі мною.

   Якраз довів мене до столу, допоміг всістись. Помічниці швидко виставили переді мною різні страви на вибір. Анетт сіла поруч, а всі інші покинули їдальню. Я довго просила Маркуса про це, бо раніше біля мене постійно залишали одну з помічниць. Лише коли він звик до нас і зрозумів, що ми не плануємо втечу чи заподіяння шкоди його господарству, тоді заспокоївся. Якщо мені щось знадобиться — Анетт поруч, а додатковий наглядач нас тільки дратував.

   — Навіть якщо твій чоловік відмовиться від відвідування ярмарку, ми все одно поїдемо. І не пручайся.

   Наказово промовила вона, намазуючи скибки хліба маслом і джемом та викладаючи їх на мою тарілку. Хоча я ще не доїла омлет.

   — І не збиралася я пручатися. Мені все одно потрібно до книгарні, забрати замовлення. А тобі навіщо в місто?

   — Нові тканини мали завезти. Треба буде поглянути й вибрати щось новеньке для тебе.

   — Може, досить? Я стільки не з’їм. — перелякано запитала я, спостерігаючи за діями помічниці — Що трапилося? Чого ти нервуєш?

   — Вибач. — вона нарешті отямилася й відклала ніж — Якесь погане передчуття. Хоча, можливо, це через вашу спільну подорож.

   — Та заспокойся, ще нічого не відомо. І в будь-якому разі ти будеш поруч.

   — А якщо герцог захоче побути з тобою наодинці?

   — За півроку жодного разу не схотів, а тут раптом саме в кареті і в дорозі… ммм, як романтично. Досить уже про це! Я розумію такі розмови в перші місяці нашого перебування в його маєтку, але зараз не бачу сенсу. Він сахається мене, мов від вогню. — промовляючи це, я потягнулася до її бутербродів.