1.1

   Я вже звикла прокидатися раніше навіть за Анетт. Наче внутрішній годинник змушує мене щоранку підводитися з ліжка, аби хоча б побачити, в котрій годині вирушає на роботу мій чоловік. Це вже нагадує переслідування — тихе, безгучне, майже болісне. Я постійно ловлю себе на бажанні піймати його погляд, хоч на мить, хоч краєчком ока… але він майстерно від цього вислизає. Інколи мені здається, що якби я просто зникла, він — попри свою службу у Відомстві Кримінальних Розслідувань, у тому самому ВКР, де працює мій батько, — не зміг би навіть описати мою зовнішність. Натомість у нього чудово виходить зникати від мене непомітно.

   Те, що він мене уникає, я зрозуміла давно. Єдиний час, коли ми бодай перебуваємо в одному просторі, — вечеря. Він приходить, мовчки та швидко їсть і так само мовчки йде. До свого кабінету. Єдиного місця в маєтку, куди мені суворо заборонено заходити. Я усвідомлюю, що він працює з серйозними справами, що найчастіше розслідує жорстокі вбивства, та все ж… мій батько служить у тому ж відомстві, і в нього не було від мене секретів. Навпаки — він заохочував мене до розслідувань, казав, що мій «не втомлений погляд» бачить те, що вислизає від його втомлених очей.

   Підійшовши до вікна, я зі знайомим смутком у грудях проводжала поглядом карету, що зникала за поворотом. Кожного ранку — одне й те саме. Один і той самий сюжет, який я не можу змінити.

   Зітхнувши, рушила до глечика з водою — вмитися, привести себе до ладу і обрати сукню на день, поки Анетт не прийшла й не почала мене втішати. Погляд упав на дзеркало. Дзеркало, яке безжально мовчало на всі мої запитання. Чому я для нього настільки нецікава? Може, й справді бридка? Адже за пів року нашого подружнього життя він жодного разу… не відвідав мене.

   Густе каштанове волосся спадало м’якими хвилями майже до стегон, час від часу спалахуючи мідним полиском у ранковому світлі. Глибокі чорні очі — мов оксамитові безодні. Шкіра світла, риси обличчя витончені та правильні, з м’якою, проте впевненою лінією підборіддя. Фігура… помітна. Принади — безсумнівні, хоча певної аристократичної легкості мені завжди бракувало. Напевно, через роки потайних тренувань — далеко від чужих очей, під суворим, але турботливим поглядом матері, що мріяла зробити з мене не ляльку, а людину, яка вистоїть у будь-яких умовах. Вона вірила, що краса — лише прикраса, а сила характеру та вміння триматися рівно перед труднощами мають цінність значно більшу. Можливо, саме тому в мені й поєдналося те дивне роздвоєння: витонченість, яку бачать здалеку, і твердість, яку зчитують лише ті, хто справді хоче дивитися.

   До одруження я добре пам’ятала чоловічі погляди. Деякі — занадто зацікавлені, деякі — несміливі, але щирі. Пам’ятала обережні залицяння, компліменти, усмішки, що підіймали настрій. Тому абсолютно не розуміла, чого саме моєму герцогу бракує. Чому він дивиться повз мене. Чому так майстерно уникає.

   Двері тихенько рипнули — і я, попри очікування, знову сіпнулася. Хоч Анетт і намагається щоранку зайти так обережно, нібито все ще має шанс застати мене сплячою, але ми обидві прекрасно знаємо: мій сон давно навчився бути поверхневим.

   — Доброго ранку, красуне. — прошепотіла вона й одразу примружилася — Знову сподівалася побачити нашого холодного й черствого герцога?

   — Яка ж з мене красуня, якщо він мене просто… не бачить?

   — Давай не будемо починати ранок із самознищення, — мовила вона, стаючи за моєю спиною й легенько торкаючись до волосся, щоб розплутати пасма. — Ти дуже добре знаєш, як ти виглядаєш. І ще краще — як на тебе дивляться інші. Саме тому з нами тепер повсюди ходить пан Мерінор. І я абсолютно переконана, що лише через це.

   Я не стримала посмішки й поглянула на неї у дзеркало.

   Коли я народилася, батько майже одразу обрав для мене дочку однієї зі служниць — для виховання, супроводу й… для дружби, хоч він ніколи цього так не називав. Анетт старша за мене на дев’ять років. Ми разом вивчали манери, разом вчилися етикету, разом нишком практикувалися в самозахисті. Вона — моя тінь, моя перша порадниця й безжальна критикиня. Її руде волосся щоранку впліталося у витончену зачіску, підкреслюючи небесно-блакитні очі. Шкіру прикрашала розсип веснянок, які лише додавали їй чарівності, навіть коли вона цього не хотіла.

   У моменти, коли поруч не було ні лордів, ні дам, Анетт дозволяла собі звертатися до мене на «ти». У нашому приватному світі ми були радше сестрами, ніж леді й служниця. Я обожнюю її за це — за ту щиру простоту, яку вона дозволяє собі лише поруч зі мною.

   Анетт ненадовго зникла, сходила за теплою водою, допомогла прийняти швидку ранкову ванну. Я переодяглася у легку світлу сукню з делікатним візерунком. Як завжди зранку, відмовилася заплітати волосся — до сніданку ще далеко, а єдиний чоловік, який може мене побачити, — це дворецький, що вже давно став сприймати мене майже як свою доньку. Тож ми вирушили в сад.

   Гойдалку ми знайшли колись випадково серед дерев — стара, покинута, вона ледве трималася на мотузках. Ми попросили її відновити, і тепер це місце стало нашим маленьким притулком. Місцем, де можна дихати. Де можна залишатися собою.

   Поруч з нами часто збиралися молодші помічниці. Вони сідали на траву або на коріння старого дуба й слухали мої перекази історій, які я вичитувала з книжок. Їм не вистачало часу читати так багато, як мені, але кілька хвилин на казку чи дивну оповідь вони знаходили завжди.

   Так було й цього разу. Дівчата тихенько присіли неподалік, а я закінчувала чергову книгу, коли позаду почувся легкий, але владний крок. Пані Мерінор з’явилася з-за їхніх спин, почекала, поки я дорозповім, і з нарочитою суворістю розігнала помічниць, кинувши їм услід:

   — Годі байдикувати! Справи самі себе не зроблять. Ваша світлосте, досить їх балувати. — сказала вона вже до мене, перехрещуючи руки — Бо ще зовсім забудуть про свої обов’язки.

   — Добрий ранок, пані Мерінор. — підвелася я з гойдалки, приховуючи усмішку — Я впевнена, що під вашим керівництвом вони не матимуть такої нагоди.