Розділ 2. Початок

Розділ 2. Початок 

Як це давно було….  Антон  після восьмирічної школи , яку так несподівано закінчив з відзнакою, мав право вступити без екзаменів …. в технікум. 

- В який ? Куди?  -   по суті,  яка  різниця – все рівно ні  до чого ще не було особливої тяги. 

• Ну, мамо, як Ви думає  – куди мені… ? – Антон то у матері питав, то до батька підходив.
• Ну, синок, тобі видніше… - батько тільки  закінчив вечерю і уважно дивився на раптом по дорослішого  сина. – Думаю,  повеземо документи в Конотоп… Тут близько і наші хлопці учаться …. Ну  як, згода?

     Так  проводилась та  недовга нарада . Хіба знали батько і мати, які з  ранку  до вечора  були:  хто - в полі, хто – в лісі.  Антон  вчився з першого класу тільки на відмінно. Як це трапилось – і сам не помітив… Просто вчився і це йому подобалось. Школа була старенька, зроблена із церкви. Біля школи був майдан, де школярі кожну вільну хвилину ганяли м’яча, а там, рядом, сільській стадіон.  Антон по суботах і неділях, а часто – густо – по вечорах босоніж ганяв м’яча .  Народу збиралось багато: від малого – до старого.

    Із динаміка в клубі по селу лунала пісня   про друга : «…Если радость на всєх одна – на всєх , на всєх и бєда одна..». Репродуктор  голосно  зазивав всіх в клуб – значить,  сьогодні кіно.  Спітніли  малі і великі  футболісти  поспіхом  йшли до клубу. Кіномеханік   добрі півгодини пробував завести  двигун електростанції.  Раптом  двигун  надривисте заверещав, а потім потихеньку вирівняв свій  електричний голос – кіно скоро розпочнеться.

Антон , розпашілий він футболу, задоволений забитим голом  підтюпцем  старався не відстати від дорослих.  Клуб, старенький , цегляний будинок, що стояв на протилежному кінці села – як раз на проти хати Антона – зовсім близько , якщо через леваду,  манив ввечері молодь всього села.  П’ятачок – вартість  сеансу; а перед кіно – більярд !  О! Тут були інші майстри.  Антон з цікавістю не відходив від стола. Шари то влітали в лузи, то розбігалися один від одного.

• Давай свого… Петро!  Лівіше… Лівіше – Бий!

Шар з тріском влетів лузу.

• Молодець!  Тепер , чужого! – невеликий,  худорлявий з калічною рукою, парубійко майстерно управлявся з києм.

Антон  дивися і думав – от би мені так навчиться.  Це потім , через багато років він  зверне увагу на те, що , одного разу закладене в підсвідомість бажання, колись обов’язково   виконається.   Це програма ,  яку людина сама собі вмонтовує в підсвідомість, а потім, при сприятливих умовах, ця програма спрацьовує! От і все…  Так просто!

Через деякий час Антон був признаним майстром по більярду  в селі.  По п’ятницям Антон брав сумку з баяном і в любу погону теліпав через все село до клуба – на заняття в студію по баяну. Сумку пошила мати , а баян подарував  майбутній  чоловік  сестри:

• Учись! Людиною будеш! Це тобі на пам'ять! – він вийняв із великого чохла новенький  зелений  «Кремінне».

Ряди білих кнопок різали по очах. «Невже можна колись навчитись  правильно нажимати ці кнопки.. – промайнуло в голові Антона.  Проте він охоче  почепив йог на плечі і усівся на стільці  напроти дзеркала. Вийшло красиво, але, коли Антон натиснув на кнопки , то… хоч вуха затикай.  Ось тоді  і виникло бажання займатись музикою – мабуть не стільки з любові, скільки з настирливості.  В класі знайшлось, крім Антона іще декілька бажаючих . Разом вийшло чотири  студента.   Керував студією молодий вчитель музики – завклубом. У нього був здоровий , як здавалось Антону, червоний баян і сильні товсті  прокурені пальці.

 «Невже він щось може  такими  пальцями  грати» - подумав Антон.

• Так, хлопці і дівчата, сіли і слухаємо уважно….  – зав клуба  взяв на плечі свій великий , дерев’яний баян  і  плавні звуки вальсу « На сопках Манжурії»  несподівано , як туманом, накрили молодих музикантів.

Всі сиділи і думали – от би мені так!... Це потім, через багато років, Антон буде згадувати свого вчителя по баяну і ту студію в клубі. А тоді  були  трудові музикальні і шкільні дні. Антон ніколи не пропускав занять і настирливо, біля, дзеркала шукав потрібні клавіші. А вони кудись тікали і ніяк не хотіли  попадати під пальці, які незграбно  тикались з одного місця на інше по широку ряду клавіатури.

« Нічого, навчусь… - Антон все повторював і повторював заяложену пісеньку». Мати з батьком  терпляче слухали всі ці  муки , а сусідам говорили – це мій син грає!»

 Їм , як і всім батькам, здавалось, що їхній син найкращий. А коли вперше вони  в клубі були присутні на концерті, де їх  Антон, вперше на сцені виконав «Польку» за дві хвилини, то…. Гордості не було меж! За звичай в селі на кожне свято  завжди організовувався концерт. І це було єдина культурна програма на селі.  Збиралося все село. В клубі  не було де стояти.

«О, Господи, як це було прекрасно! – тільки тепер, через сорок років, це зрозумів Антон.

Маленька , сіра, дерев’яна хата під стріхою соломи. В той час не було не тільки телевізора, а навіть і радіо не у всіх було проведене.  На столі стояла  керосинова лампа , накрита кружком  паперу, яка поступово обгорала і чаділа. Антон схилився в кутку за невеликим дерев’яним столом  під образами і малював.  У нього не було нічого крім олівця і зошита, але була красива книжка з яскравими картинками. Антон вперто перерисовував «Трьох богатирів». Коні під воїнами вийшли який незвично маленькі, але нічого… Антон задоволено  встав, подивився  і  загорнув зошит…