Сумісність

Розділ 21. Тріщини

   Розділ  22. Тріщини   

_________________________________________

   Уже в котре задушливий зашморг відчаю охоплював душу і свідомість. Іще не старий, сивочолий чоловік тяжко підвівся і, поволі пересуваючи ноги, підійшов до вікна. На деревах вже злетіло жовте листя і одинокі тонкі гілочки сиротливо похитувались на вітру. Десь там, в сусідній кімнаті тихенько дрімала його дружина. Тепер, коли діти виросли, вони залишилися удвох. Звикнути до такого життя непросто, але поступово Антон, а це був саме він, пристосувався. І, навіть, став поступово забувати іще донедавна ту душевну бурю, котра ледве не поховала його назавжди. Тоді він вже був до цього готовий, але поступово життя взяло верх і Антон ожив. В котре тоді з’явилася надія на щасливе сімейне життя, але… Тепер все знову повторюється іще з більшим відчаєм пустоти і непорозуміння.  Знову і знову ось вже тридцять років він не так і не зміг насмілитись кардинально змінити своє життя – він так сильно прикипів до своєї сім’ї, що забув про власне щастя.

   Тільки тепер він ясно побачив   своє прожите життя і … гірку пустоту кінця. Стало як ніколи ясно, що жити без єдності душ неможливо. Особливо, коли іще чоловік і дружина кардинально не сумісні. Якось воно раніше, в молодості, не було так помітно цього. А ось тепер… Що ж трапилось?

   Антон мовчки дивився як повільно розганяючись великі краплі дощу по непередбачуваних шляхах скочувались по вікну вниз на підвіконня і там безслідно щезали.  «Мабуть, ось так і життя, - промайнуло у голові. – Ну а моя дорога життя десь ось там, перед підвіконням. Залишилось зовсім небагато.  Ох...Хо...Хо!».   

  Антон зітхнув, відійшов від вікна і, не знаючи, що робити, знову почав копирсатися в своїй пам’яті: «Ось так непомітно і підкралася старість, - розмірковував він, - жити б та жити, але… щось не дає, тягне туди, на небеса. Каже – досить, кінець…». Антон, знав, що людина живе доки, доки є надія, любов і віра.

«А що в нього є? –  може, надія? – міркував Антон, - то вона майже згасла. – А може, Віра? А може любов? Та де там… Ну от тобі маєш, то, що маєш…»

 Просто дивно іноді буває, як дорослі люди, котрі якось прожили практично все життя, протилежні у всьому. Антон, знав, що ніколи не буде успіху, коли обидві сторони тягнуть в протилежні боки. Але він знав І інше – навіть слабкі сили двояться, якщо є порозуміння і злагода. Не даремно молодятам нарівні з коханням бажають порозуміння і злагоди. Ох недаремно!

Так в житті виходить, що молоді люди в більшості не придають значення сумісності, а даремно… Колись свати разом із батьками вибирали дружину для сина. І вони знали, як це треба робити! А тепер що – познайомились, сходили раз – два в кіно і … в РАВС!  Ох не думав Антон, що на старість йому прийдеться писати ці гіркі слова.  Ні, не міг він знати тоді, що так буде!

«То може не пізно зараз, щось змінити? – питав у себе Антон, - може спробувати свій останній шанс?»

«Ну і кому ти тепер потрібний? – допитувався він у себя, - а може… раз …і кінець».  Антон, знав, що поступово людина звикає до всього. І тоді, те, що здавалося важким і нездоланним, буде простим і звичайним. Потрібно дати витримку – час все розставить по своїх місцях! Головне не проґавити моменту, коли потрібно піти з цього життя… І ось тепер знову після декількох тижнів відносно спокійного і, головне, вільного життя знову «провалля».

 

«Не має про що поговорити – що цікаво мені, то зовсім не цікаво їй»

    Антон не розумів, як можна по три рази в день дивитись телевізійну передачу «Давай одружимося», цю награну показуху, і при цьому гробити свою сім’ю.  Звичайно, все починається з малого, але як! В кожній сімї є свої правила співіснування, є свої, встановлені часом, обов’язки і права.  І змінювати їх в кінці життя – це просто нерозумно і неправильно.  Антон вважав, що в такому віці треба, перед усім, дбати один про одного, берегти нерви, турбуватись про здоров’я і, звичайно, любити дітей. Все це так! При одній умові – коли чоловік і жінка   з часом набираються мудрості життя.     Так-то воно так, але ж буває і навпаки.

   Виявляється все закладено в нашу голову набагато раніше, ніж ми про це здогадалися! Гени – ось що головне! Кожна людина має унаслідувати   в тій або іншій мірі своїх батьків. При цьому формується стереотип поведінки – програма підсвідомого виконання наперед встановлених задач, котра іноді доходить до самознищення. Особливо, коли між чоловіком і дружиною немає порозуміння в тій або іншій мірі. При цьому є межа розбіжностей свідомості кожного.

   Не має людей, котрі ідеально підходять один одному. Але ж з часом все менше і менше розбіжностей повинно залишатися між ними. Ну а коли навпаки? Коли розбіжності починають виникати нові або ті, що були приховані до часу – що тоді?

  Ясно: кінець неминучий. Такі люди довго не зможуть жити разом, а тим більше щось створювати. Така сім’я, якщо її можна так назвати, приречена на розвал. І не має значення скільки років вона трималась! Ясно одне – нічого доброго із цього не вийде!

   «Ось так і тут, - розмірковував Антон, - амбіції дружини переходять всі межі. Якщо не по хвилинний    повний контроль всіх його дій, то неприйнятний для нього диктат. Особливо в його, чоловічих справах!»

  Антон добре себе знав. Іще з школи він зрозумів, що йому непросто покорятись. Особливо – терпіти приниження. Це практично неможливо!  Він намагався сам не помічати незначні промахи в житті. Намагався простіше на все дивитись, але, як і колись, він нічого не зміг зробити із своєю непокорою і волелюбністю.  Такий вже він був. Він боровся із своїми недоліками, але несправедливість і приниження гідності чоловіка і людини в ньому були нескорені. Йому було важко пережити знову самотність, але …він звик боротись. І тому, пройде час і він знайде вірне рішення. По його канонам – головне в житті: знайти правильне оптимальне рішення. А повага – це і є щастя! Ось так просто!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше