Розділ 18. Пошук

   Розділ  18. Пошук

_____________________________________ 

    Уже в котре задушливий  зашморг  відчаю охоплював душу і свідомість . Іще не старий, сивочолий чоловік тяжко підвівся і, поволі пересуваючи ноги , підійшов до вікна. На деревах вже злетіло жовте листя і одинокі тонкі гілочки сиротливо  похитувались  на вітру.

 Десь там, в сусідній кімнаті тихенько дрімала його дружина. Тепер, коли діти виросли, вони залишилися удвох. Звикнути до такого життя непросто, але поступово Антон, а це був саме він, пристосувався. І , навіть, став поступово забувати іще донедавна ту душевну бурю, котра ледве  не поховала його назавжди. Тоді він вже був до цього готовий, але поступово життя взяло верх і Антон ожив. В котре тоді з’явилася надія на щасливе сімейне життя, але… Тепер все знову  повторюється  іще з більшим  відчаєм  пустоти і непорозуміння.  Знову і знову ось вже тридцять років він  так і не зміг насмілитись кардинально змінити своє життя – він так сильно прикипів до своєї сім’ї, що забув про власне щастя.

   Тільки тепер він ясно побачив   своє прожите життя і … гірку пустоту  кінця. Стало як ніколи  ясно, що жити без єдності душ  неможливо. Особливо, коли іще чоловік і дружина  кардинально не сумісні. Якось воно раніше, в молодості, не було так помітно цього. А ось тепер… Що ж трапилось?

   Антон мовчки дивився  як повільно  розганяючись  великі краплі  дощу  по непередбачуваних  шляхах  скочувались по вікну  вниз  на підвіконня і там  безслідно щезали.  « Мабуть , ось так і життя , - промайнуло у голові. – Ну а моя  дорога  життя десь ось там,  перед підвіконням. Залишилось зовсім небагато.  Ох..хо..хо!» .   

  Антон зітхнув, відійшов від вікна і, не знаючи, що робити, знову почав копирсатися в своїй пам’яті: «Ось так непомітно і підкралася старість, - розмірковував  він, - жити б та жити, але… щось не дає, тягне туди, на небеса. Каже – досить , кінець…». Антон знав, що людина живе доки, доки є надія, любов і віра і бажання.

«А що в нього є, може, надія? – міркував Антон , - то вона майже згасла. – А може, Віра? А може любов? Та де там… Ну , от тобі маєш  те, що маєш…»

 Просто дивно іноді буває, як дорослі люди, котрі якось прожили практично все життя, протилежні у всьому. Антон знав, що ніколи не буває успіху , коли обидві сторони в сімї тягнуть в протилежні боки. Але він знав І  інше – навіть слабкі сили двояться, якщо є порозуміння і злагода. Не даремно молодятам нарівні з коханням бажають порозуміння і злагоди. Ох недаремно!

Так в житті виходить, що молоді люди  в більшості не придають значення сумісності, а даремно… Колись свати разом із батьками вибирали дружину для сина. І вони знали, як це треба робити! А тепер що – познайомились, сходили раз – два в кіно і … в РАВС!  Ох не думав Антон , що на старість йому прийдеться писати ці гіркі слова.  Ні, не міг він знати тоді, що так буде!

«То може не пізно зараз, щось змінити? – питав у себе Антон, - може спробувати свій останній шанс?»

«Ну і кому ти тепер потрібний? – допитувався він у себе, - а може… раз …і кінець».  Антон знав, що поступово людина звикає до всього. І тоді, те, що здавалося важким і нездоланним, буде простим і звичайним. Потрібно дати витримку – час все розставить по своїх місцях! Головне не проґавити моменту, коли потрібно піти з цього життя… І ось тепер знову після декількох тижнів відносно  спокійного і , головне, вільного життя знову «провалля».

Антон не розумів, як можна по три рази в день дивитись телевізійну передачу  «Давай одружимося» , цю награну показуху, і при цьому  гробити свою сім’ю.  Звичайно , все починається з малого, але як! В кожній сімї є свої правила  співіснування, є свої,  встановлені часом, обов’язки і права.  І змінювати їх в кінці життя – це просто нерозумно і не правильно .  Антон вважав, що в такому віці треба, перед усім, дбати один про одного, берегти нерви, турбуватись  про здоров’я і , звичайно, любити дітей. Все це так! При одній умові – коли  чоловік і жінка   з часом набираються мудрості життя. 

   Так то воно так, але ж буває і навпаки!

    Виявляється все закладається в нашу голову  набагато раніше , ніж ми про це здогадалися! Гени – ось що головне! Кожна людина має  унаслідувати   в тій або іншій мірі своїх батьків. При цьому формується стереотип поведінки – програма підсвідомого виконання  наперед встановлених задач, котра іноді доходить до самознищення. Особливо, коли між чоловіком і дружиною немає порозуміння в тій або іншій мірі. При цьому є межа розбіжностей свідомості кожного .

   Не має людей, котрі ідеально підходять один одному. Але ж з часом все менше і менше розбіжностей повинно залишатися між ними. Ну а коли навпаки? Коли розбіжності починають виникати нові або ті, що були приховані до часу – що тоді?

  Ясно - кінець неминучий. Такі люди довго не зможуть жити разом, а тим більше щось створювати. Така сімя, якщо її можна так назвати, приречена на розвал. І не має значення скільки років  вона трималась! Ясно одне – нічого доброго із цього не вийде!

   «Ось так і тут, - розмірковував Антон, - амбіції дружини переходять всі межі. Якщо не по хвилинний    повний контроль всіх його дій, то  неприйнятний для нього диктат - особливо в його , чоловічих справах!»

  Антон добре себе знав. Іще з школи він зрозумів, що йому непросто покорятись. Особливо – терпіти приниження. Це практично неможливо!  Він намагався сам не помічати незначні  промахи в житті. Намагався простіше на все дивитись , але, як і колись, він нічого не зміг зробити із своєю непокорою і волелюбністю.  Такий вже він був. Він боровся із своїми недоліками, але  несправедливість і приниження гідності чоловіка і людини в ньому були нескорені. Йому було важко пережити знову самотність, але …він звик боротись. І тому , пройде час і він знайде вірне рішення. По його канонам – головне в житті : знайти правильне оптимальне рішення. А повага – це і є щастя ! Ось так просто!