Розділ 16. Грозові хмари

  Розділ  16. Грозові хмари

___________________________________   

Пройшов час.

День за днем, місяць  за місяцем  спливали роки.

На скронях все більше і більше зявлялось сивини. Вона покривала голову, вуса, і тепер Антон здавася більш схожим на діда Мороза, а ніж на того енергійного і молодого студента, інженера, керівника , яким він був до цього і яким він іще залишився в душі.  Час змінював тіло, волосся, але Душа залишалася все такою ж молодою і вразливою.

«Якось непомітно пролетіли оті роки, - думки роями крутились в голові. – А тепер... Ох..Хо...Хо..».

Антон то вставав і виходив на вулицю, то намагався читати, то включав компьютер  - нічого не допомагало – безсоння заполонило , здавалось би, всього його – від голови до ніг. Сон  раптом пропав і, як не намагався Антон його призвати, він не не приходив.  Не допомогали ні  каплі валеріани, ні пустирник – нічого... Останній час такі безсонні ночі  важким тягарем опускались на втомлену голову чоловіка.  В його голову ніяк не вкладалась думка, що це вже початок кінця. Йому здавалось, що він ще знову почне активне життя, що у нього іще є достатньо сил і енергії розпочати все спочатку, але... Щось було не так , як раніше. Оці безсоні ночі  порушували рівновагу і спокій чоловіка.

  Здавалось би – живи собі тихенкьо , жуй собі кашу вставними зубами і сиди тихенько..., чекай смерті.

 Аж ні! Не сидиться .

 Мабуть, все – таки іще є не витрачена енергія і сили!

  Да і не тільки він , Антон, так жив. Кругом , куди не кинь , практично всі  навкруги так і живуть.   Не живуть , а  існують  для того, щоб заробити десь копійку, або ж – на пенсію ... Це хіба можна назвати життям?  - Існування ... та й годі.

  Якщо людина не знає заради чого вона живе, якщо не має мети, якщо не ставить собі завдання – то це вже  не людина , а  живий труп.

  До такого стану Антон не мав бажання дійти.  Він ще бажав, він ще хотів. Ще багато чого він не зробив. Він ще має мету і намагається в міру своїх сил до неї іти.

  От і зараз ... за вікном глибока ніч, десь там  в іншій кімнати спить дружина , а він, як отой вовк, тиняється по двору. Здавалось би все роставив на місця, все передбачив ... заспокоївся, але, видно, щось не так. І оте щось не давало йому покою.

Так, так...,  саме слова дружини його так занепокоїли.  Ось прожите життя ...,  а там було всього багато і доброго,  і не дуже, але тільки тепер Антон зрозумів всю трагічність дійсності. Як і раніше , але тоді то було мало помітно, його дружина, незважаючи на намагання іноді загасити свої амбіції  бути головою сімї,  ось тепер, коли потрібно бути разом в злагоді і діях, коли  не  коли,   а  візьме і заявить: 

- Ти вірішуй сам, а я буду вирішувати сама...

Здавалось би нічого такого , але ... , зважаючи на  прожиті літа і вік, Антон сприймав це  болісно . Самі по собі в голову лізли погані думки. Він точно знав , що в цьому випадку , коли один в тин , а інший -  в ворота, нічого путнього не вийде. Особливо зараз, коли  невідомо скільки років, і днів залишилось ще жити.  Як неприємно усвідомлювать оце... Ох...як неприємно розуміти, що життя так нічого і не навчило його сімю.

• Чого ж тут дивуватись поведінці невісток, якщо у  в голові тільки одне: я сама по собі, а ти – сам по собі...  Хіба таке може бути на стораості років?- крутлось в голові
• Мабуть, може... І даремно ти. Антоне, надіявся, що все стало на своє місце. Ні,  не стало. Все передається в спадок - які батьки, такі і діти..  А в тім, - розмірковува Антон, - можливі виключення з цього правила. Ось тільки в мене все іде за законами  природи. Шкода....»

         Ну і довга ніч... особливо зимова.

        Не встигне розвиднятись – дивись, вже знову темніє.  Буденні дні все накручували і накручували дні, місяці, роки. Тепер уже Антон, приїзджаючи  на подвірря рідного дому, котрий одиноко стояв з пустими кімнатами і темними вікнами, відчував оту самотність минулого життя, яке не полишалого його. Він згадував оті мооді роки, коли він з матрію і батьком  оце тут бігав по цьому подвірї, по цьому садку, по цих вулицях.  Тоді іще молоді  мати і батько і натружено повертались з роботи. Він ясно памятає , як всі разом збирались ось за цим дубовим розкладним столом – чаркувались , співали.. То були прекрасні роки молодості і юності!

         З того часу, як розвалився Радянський Союз , кожна республіка сформувала сою державу. Він, Антон, був тому свідком. Мало того, в душі він цього бажав, хоча і не розумів все до кінця. І , взагалі, він тоді багато чого не розумів. І коли збирались за столом , то гарячі сперечання між ним і батьком з того – як хто розуміє майбутнє. Антон по-молодості  гарячкував, доказуючи, що саме так і потрібно.  Але в його голові ще не вивітрився  роками навязаний системою дух атеїста і комсомольця – активіста. Він, як і  всі інші,  були виховані в дусі морального кодексу будівника коммунізму на прикладах відчайдушного фанатика за краще майбутнє всього людства Павки Корчагіна.  Або, скажімо, розрекламованим прикладом Павки  Морозова, котрий  доніс на своїх  батьків в ті буремні роки громадянської війни і колективізації  минулого століння.  Тоді всі вважали , що Мазепа – це зрадник, що Бендера – це  національніст... і багато чого іншого такого, що було потрібно комусь, але не йому, Антону. Це тільки зараз він зрозумів, що він нічого тоді цього не розумів.