Розділ 3. Зміни     

   Розділ 3. Зміни 

_______________________________________  

   „ Натужно  свистів вітер, і , здавалось, небо, чорне і  важке, ось – ось упаде на землю  і накриє мене  своїм  важким мокрим покривалом. Не хватало повітря . Я  задихався... О,  Господи! – виривалось із моїх грудей ...”

      Я чув  як кричу , але прокинутись не міг.

      - Папа, що з тобою?  - син  , Арсен, стояв наді мною і схвильовано тряс мене за плечі.

     На душі було пусто і здавалось  ніби ти – то зовсім не ти, а хтось інший.  Поступово  отямившись перед очима   спливало далеке дитинство , село і молоді мама і тато. Стояв туман – та такий густий, що навіть корови блудили на полі, куди там першокласнику з великим синім портфелем, що теліпався за плечима.

       Вже і сонце почало підійматись , а малий Антон блудив по тому полі із кінця в кінець і не міг знайти дорогу до школи... А так хотілося  сісти за парту , взяти ручку і зошит – так хотілося стати  школярем . Антон все-таки дійшов до школи, але було вже пізно – урок почався. І малий , важко тягнучі ноги ,  змушений був  повернутись додому. А так хотілось вирости, стати великим – великим і  вивчити всі науки! Але не знав він тоді , що дитинство – то найкраща пора життя.

   Раптово згадався перший день самостійного життя – перший день , коли батько привіз, спантеличеного великим містом,  молодого Антон із атестатом  в кармані. Летів  тополиний цвіт на дорогу, на новенький костюм падав, як білий сніг. Падав на голову, ліз в ніс. Як це було давно!

     Задзвонив телефон  надривисто і  настирливо. Мелодія  то переливалась, то затухала. Вона поступово повертала свідомість до  дійсності.

         Насупав ранок.

    Багатомільйонний мегаполіс поступово наповнювався  гуркотом  тисяч машин, що  тягнулись довгими рядами і , здавалась, не має їм  кінця.  Сонце повільно визирнуло із-за верхівок багатоповерхових  офісів.  Люди потягнулись  до метро.  Місто  прокидалось.

       Антон  підвів голову і подивився  на  гілки дерев, що  простягали свої  листочки  в вікна до людей…

    „Треба жити  далі, треба пережити  це падіння, треба зачепитись хоча б за щось… - ці думки  монотонно  били в скронях  „

      В голову прийшла думка: „Що , як завжди,  все що повинно трапитись  трапляється обов’язково в той момент, коли його  не чекаєш. І все в один час…  Це щось подібне до людини, яка  скочила з потяга життя і,  не зважаючи на всі зусилля  не може знову в нього  потрапити.  Здається,  що ти  на Землі нікому вже не потрібний: ні людям , ні дітям, ні дружині… Але щось в середині говорить , що  ще  не закінчився твій шлях , що  ще залишилось щось не зроблене…

     Антон важко опустив голову на руки , а душа прохала:  „О , Господи, дай мені сили  пережити  цей найтяжчий момент в житті!!”  І, здавалося, що  той далекий вогник ще горить , ще є  надія

• Так , треба жити і боротись. 

  Голос з середини говорив : „Хіба тобі важче за сліпого, чи каліку? Хіба  ти не вільний?”    Він говорив тихо і впевнено : „ Чому ти, здорова і розумна людина, втрачаєш сенс життя? Отямся ! Живи!”

    Поступово туман в голові  прояснявся, осідав і нарешті  відступив…

    Вогник розгорявся,  народжувалась надія і віра …

   „Мабуть, це  вікова  криза … Мабуть, не один я проходив через цей жахливий період , коли ще теплиться надія на щастя і порозуміння..  Скільки  сімей розпалось! Скільки  здорових і  ще  повних енергії  чоловіків пішло із життя! -  так поступово  думки Антона  наповнювались  логікою  і твердим розумінням  раціональності. ”

                  Прошу підтримати - натисніть кн. Відстежити