Розділ 1. Сон

                          Розділ 1. Сон

_______________________________________

    "Поїзд. Повний вагон людей. Всі щось роблять. Локомотив летить на всіх парах,  як  вир життяи і несе всіх , хто в вагонах,  вперед… Антон відчайдушно біжить за вагоном, намагається вчепитись… Він хоче до людей,до життя… хоче залізти назад, в вагон… Він ясно бачить ,що зовсім рядом , в тамбурі,  стоять його сини…посміхаються… Антон простягає руки і, падає…"

     -  О, Господи, присниться ж таке!! – рясний піт виступив на чолі сонного Антона, що не розуміючи кліпав очима і все намагався зрозуміти: вчепився він в той клятий вагон – чи ні!?

     Надворі мрячив невеликий затяжний дощ. Осінні жовті листки поволі падалі на землю. Вітер набирав силу і все різав каплями дощу в вікно, намагаючись дотягнутись до стривоженого обличчя Антона.

• Не доведи ,Господи! –  повторив Антон. Він все ніяк не міг забути цей проклятий сон, який не вилазив з голови і навіював, щось не добре. - Може минеться.

       Антон ще не знав, що пройде зовсім небагато часу і цей віщий сон він згадає ще не раз.

• Чого ти репетуєш? – роздратовано почулось в телефонній трубці. -  Я сам знаю, що робити.
• Та я тільки хотів нагадати, та я … та я…- лепетав ображено Антон в слухавку.

       Він виключив зв'язок і гірко посміхнувся:

- Так… ось тобі і маєш - дожився…

      Антон ,знаючи важливість своєчасного подання документів в ДПІ , намагався звернути на це увагу свого старшого сина, але вийшло як завжди…

     «Нічого страшного – ну різко обірвав, ну й що? – вмовляв себе Антон. Він намагався проаналізувати, що його так  зачепило. Але в душі він розумів, що це просто не повага до старшої, сивочолої людини і, в добавок – батька!! -  Ні!! Так не можна! Хіба я так вчив своїх синочків? Що ж сталося останнім часом?»

        Раніше, в молодості,  Антону здавалось, що людину поважного віку, тим більше близьку, необхідно просто поважати . Тепер, коли сам став таким, Антон теж розраховував на повагу і шану від своїх близьких.

• А ти зароби, щоб тебе поважали, ач… - дружина на це мала свою точку зору.
• То ти вважаєш, що я за  своє життя ще не заробив?..
• Діти вже виросли і ти їх не займай.
• То тепер, виходить, я мушу мовчати, або питати дозволу сказати ? Так? – Антону згадалась казка «Морозко»  – Ну… Ну…

       Антон знав, що дружина завжди буде на стороні синів, але час від часу пробував  доводити, що , не зважаючи на дорослий вік, кожен повинен  розуміти і поважати один одного.

     «Ну чого потрібно людині, якщо вона доживає , віддавши свої найкращі роки сім ї , до пенсії? –потрібно  єдине: вдячність ,  повага і шана… - так думав Антон, так йому здавалось і він ,навіть думки не допускав, що буде якось по іншому».

     Але з часом він почав помічати – його просто не чули. Іноді просто ігнорували – як буд-то його і немає. Іноді просто обривали на слові… І хто? –   Самі близькі  йому люди - його сімя!!

     «Що ж це таке? Чому так? – не міг заспокоїться Антон. – Він всією своєю душею відчував , що він і його думка особливого місця вже не мають!!. - Чому?  Він ще не вижив з розуму. Він має величесний  досвід, прекрасну освіту. Його поважають  знайомі, студенти , колеги.   До його думки прислухаються і , навіть, платять чималі гроші. Чому ж тоді його не поважають дома?»

     «Чому йому не хочеться іти додому після роботи? Чому підсвідомо  Антону важко в сімї?  Може він всім набрид? А можливо він  надміру  зі своїми турботами ? Антон знає приклади, як цінують своїх батьків - алкоголіків нещасні діти, які і сотої долі не отримали тієї турботи, яку віддав Антон. Чому??  Як це може бути таке? Це ж не правильно!! - волала душа  і розум дорослої , сивочолої людини, що в кінці – кінців зуміла зупинитись і осмислити, що ж було зроблено в житті»

      Відповідь на всі ці питання мав отримати гарячий мозок Антона. Він вимагав, він волав  пояснення свого стану. Його не влаштовувало все це. Спокій і радість поступово  поступились тривозі і постійному напруженню. Іще з дитинства Антон зрозумів, що найбільш вразливою стороною його душі є приниження. Цього Антон не допускав ніколи на протязі всіх прожитих років.

       Все було - і біль, і втрати, але тільки не приниження!! Ніколи!!

     Антон повертався в минуле -  коли діти були маленькі , то все було на своїх місцях.  Депресії і стреси почались набагато пізніше – коли діти стали дорослими. І не проблеми лякали Антона, а душа кожного із близьких. Здавалось би навпаки повинно бути – всі дорослі і розумні, мають достаток і заробіток, свої сімї і проблеми – як тут не розуміти, що всі разом можуть вирішити любі проблеми.  Але при цьому повинно зберігатись одне – відчуття поваги і  турботи один до одного.

• Що ж сталося за останні роки? –  питав себе Антон.

      Так, закінчили середню школу сини. Потім ПТУ, армія , інститути. Ах … Як це все недавно було… - Антону згадалось все… все…