Глава 2.

Йокай прокинулися ближче до полудня, голодними і невиспаними. Похмуро розглядаючи один одного, обидва зрозуміли, що сподівалися прокинутися у своїх ліжках, сподівалися, що все, що сталося виявиться поганим сном. Марно!

 Геннадій Олексійович спробував за своєю звичкою смачно висмаркатися і схаркнути – вийшло смішно, але от порадіти юному тілу, позбавленому вікових проблем, у нього не вийшло. Юра деякий час був зайнятий вилученням власного хутра з рота, оскільки всю ніч провів обіймаючи власний хвіст. 

– Що далі, Братку Лисе? - почав було розмову Геннадій Олексійович.

Він, саме, діловито пристроївся біля стовбура і задер поділ кімоно. Однак знову виявивши нестачу важливої частини тіла, дуже некультурно вилаявся і перемістився у кущі. У Юри були деякі думки, але він витримав солідну паузу поки бакенеко не повернулася – розчервоніла і зла. 

– Нам треба повернутися до Дерева Мудрості. Напевно, це єдиний варіант щось прояснити в нашій ситуації. 

– Воно говорить? 

– По ідеї так... Ну напевно – у грі говорило. Нам у будь-якому випадку треба зрозуміти, на чому ми стоїмо. Почнемо з дерева. 

З пошуком Дерева труднощів не виникло. Ліс був не густий і крону велетенського дерева легко було помітити. Двійка обережно попрямувала до нього, пам'ятаючи про вчорашню зустріч. Хотілося їсти. Дуже. Дорогою голодним йокай траплялися апетитні ягоди які, втім, були проігноровані із побоювань отруїтися. Попалися горіхи, розміром з яблуко, і тут уже довелося витратити час у безуспішних спробах дістатися їхнього вмісту. Але без хоч якихось інструментів все було б марно, якби Юра не згадав про двійника. Він закликав ілюзію себе і витратив ще енну кількість часу розбираючись з її дрібною моторикою. Після чого ілюзія почала трощити горіхи, стискаючи їх у долонях. При цьому вона раз у раз грайливо хихикала кидаючи на Геннадія Олексійовича лукаві погляди. 

– Юро, - задумливо звернулась бакенеко до товариша, – чого це вона? І як вона так просто ламає горіхи? 

– Не знаю Геннадій Олексійович. Можу припустити, так працює тут одна з її функцій – відвертати увагу ворога. А з горіхами я правильно розрахував – ілюзія збільшує всі параметри оригіналу. Вона ж нас учора на дерево змогла закинути. Її основна функція – боротися з ворогом. Кіцуне у "Пеклі Грінду" – непогані саммонери.

– Ааа, то ти з цих… Не люблю саммонерів. 

Кіцуне тільки сумно зітхнула. Саммонерів мало хто любив, зате багато хто вважав читорам с*аними. Юрко вже до цього звик. Він міг би вимовити ще одну виправдовувальну промову, цього разу – на захист любителів сологейму, які звикли усього досягати самотужки, наприклад проходження рейдових підземель. Але не став. 

Нарешті, підживившись горіхами, друзі продовжили свій шлях і незабаром вийшли на галявину, де вчора увійшли в цей світ пригод. Галявина Дерева Мудрості дуже змінилася за ніч. Квітковий луг тепер більше нагадував ріллю. А підійшовши до самого Дерева, Юрко помітив, що стовбур було вкрито поганими словами, малюнками і навіть пропозицією продати якісь солі. 

Дерево було надзвичайно велике, наживо дивлячись набагато більше ніж у грі тому нашій парі знадобився деякий час, щоб обійшовши навколо стовбура відшукати його обличчя. У грі можна було спілкуватися з ним з будь-якого боку, але в реальному світі кричати в потилицю чурбану, метрів двісті в обхваті, обом здалося не найкращою ідеєю. Судячи з обличчя, Дерево міцно спало. Півгодини криків, а потім і делікатних лайок Юри підтвердили це припущення – рослина дрихла, або вперто їх ігнорувала. Безвихідне положення. 

– Юро, – подав голос Геннадій Олексійович, якому набридло сидіти на корені і розважати себе читанням графіті, – Юра, у тебе є сірники?

– Геннадію Олексійовичу! – обурився студент і відскочив від дерева. Воно вважалося найсильнішою істотою у світі Грінда та Юра побоювався наслідків. Натяк, проте був почутий і зрозумілий. Десь угорі зашуміло листя, Дерево розплющило очі, а потім і свій рот: 

– Я Дерево Мудрості, покидьки! Оооох! Як ви взагалі сюди так швидко повернулись? 

Дерево придивилося до порушників спокою і додало: 

– А. Ви не з тих, - воно зітхнуло і заплющило очі в явному небажанні продовжувати розмову.

Ініціативу перехопив Юрко: 

– О, емм, Велике Дерево Мудрості! Чуєш не засинай! Поясни, ми нічого не розуміємо! Ми були в іншому місці, зовсім в іншом, потім опинилися тут…

– Ви з лісу прийшли, – стомлено пробурмотів Дерево, – вочевидь… 

– Ні, я про зовсім інше! Як ми всі опинилися тут учора? … І де всі, хто тут був? Теж цікаво. 

Дерево знову розплющило очі і вже з цікавістю подивилося на порушників його спокою. Пауза затягнулася, схоже, воно вирішувало, чи варто витрачати на них свій час:

 – Я – Велике Дерево Мудрості! – нарешті урочисто вимовило Велике Дерево Мудрості, – якщо стисло – мені було видіння з майбутнього. Велике Зло прийшло до нашого Світу. Зло небаченої сили. І бачило я, що в бій зі Злом вступили незнайомі герої і вели нерівний бій за наш мир і спокій. Бачення з недалекого майбутнього. Тому я закликало цих героїв щоб виконати передбачене... Але щось пішло не так...

Дерево видало чи то зітхання, чи то просто позіхнуло і продовжило: 

– Вперше моя магія мене підвела. Покликані не стали прислуховуватися до моїх слів. Боже! Я ще раз пояснило їм їх завдання і відправило по Світу кудись подалі… Набридли. Що могло піти не так? Вперше таке… 

Схоже дерево вже говорило саме із собою. Стогнало про витрачені сили і як воно втомилося. Судячи з усього – готувалася знову заснути. Юрко посилено думав

. 

– То ти закликало нас усіх, щоб перемогти Зло? А що з нами буде далі? 

– Виконавши підписаний вами контракт, ви повернетеся додому. 

– Який контракт!? – це підскочила бакенеко. 

– Підписаний вами. 

– Ми нічого не пбвххх… – Вибухнув Геннадій Олексійович і пішов на дерево в атаку, але Юра, проявивши небачену досі сміливість, підхопив дівчинку на руки і прикрив їй рота долонею. Діалог із Деревом “Очевидністю” продовжився: