Розділ 24. Вибір

— Цвинтар фей?! — здивовано вигукнула Шаттар і вчепилася в мене за куртку, витягнувшись так сильно, що ледь не звалилися зі своєї некро-конини. — Ти в цьому певен?!

— Так само, як і в тому, що ти — одна велика, концентрована шкідниця, — відповів я, обережно розтискаючи жіночі пальчики на своєму манжеті й легенько підштовхнувши Шатту назад у сідло.

Ми їхали вздовж річки, наближаючись до Форвіна. Справжнього Форвіна, а не одного з його молодших братів.

Відтоді, як ми покинули галявину фей, минуло кілька годин. Друзі прийшли до тями, щойно ми залишили межі лісу, і якийсь час не розуміли, де опинилися й що взагалі відбувається. Довелося відновлювати невеликі прогалини в їхній пам’яті.

Я майже нічого не розповів їм про те, що сталося вночі. Навіщо? Там було надто багато особистого. Не лише мого. Обмежився кількома скупими фразами без подробиць. Мовляв, ви заснули, я поговорив із феєю — і нас відпустили. Все. І я не збрехав, і не розповів усього.

Правду кажучи, я й сам до кінця не розумів, як нам удалося піти живими. Особливо після того, як з’ясувалося, що ми ступили на їхній давній цвинтар. Народ фей — один із найзакритіших народів Фліда. Про них майже нічого не відомо, окрім їхньої могутності, мстивості та норовливості.

Ступити на їхню територію — все одно що сісти грати в рулетку. Ніколи не знаєш, що тобі випаде. Усе вирішує випадок і настрій крилатих крихіток. Принаймні так кажуть. А після сьогоднішнього… я зрозумів лише те, що це всього лише частина правди, і за нібито емоційними рішеннями та вибуховим характером ховається щось більше. Глибше. Те, що зрозуміють не всі.

— Зануда й злюка! — буркнула Шатта, схрестивши руки на грудях. — Міг би й розповісти, як усе було.

— Ага, щас. І не подумаю. Мучся!

— Мучусь! Задоволений?!

— Дуже!

Вайрит схвально хмикнув — і тут же ледь не гепнувся. Його некро-конина спіткнулася. На рівній дорозі. Сама. А незворушний вираз обличчя Шатты лише це підтверджував.

За кілька годин з’явилися вежі Форвіна. Шатта вказала рукою на один із гайків і спрямувала туди коня.

— З ними в місто нас можуть не пустити. Та й надто вони примітні, не кажучи вже про те, скільки за них здеруть на порталі.

— І це вони примітні? — я скептично глянув на Фелікса.

— Нормально, — Шатта дбайливо запахнула плащ на умертвії. Потім відрізала шмат попони й, жестом наказавши Феліксу нахилитися, зав’язала йому на обличчі пов’язку, після чого відступила на кілька кроків, розглядаючи своє творіння. — Ідеально! Вилитий мандрівник!

— А зріст?

— Не нуди. Це велике місто. Мало кого сюди занесе? Чому він не може бути наполовину тролем?

— Бо це збочення.

— Пф-ф-ф! Не аргумент, а справа смаку.

— Цікаві в тебе смаки.

— А то! Але ти в них не вписуєшся. І не впишешся.

— Це ще чому? — насупився я, знімаючи зі своєї конячини мішок і закидаючи його за спину. — Не те щоб дуже хотілося, але цікаво.

— А навіщо? Ти ж мене скоро покинеш. Форвін — ось він. Там я тобі оплачу портал у Лідай, і клятва буде виконана. Наші дороги розійдуться, і я більше ніколи не побачу твою задоволену вухату пику, а ти — симпатичну мене.

— Буду згадувати про тебе вечорами, — пообіцяв я, приклавши руку до серця, яке раптом кольнуло.

Мені стало сумно.

Не вірилося, що пригода, яка почалася кілька днів тому, так швидко закінчиться. Наші дороги розійдуться, і я більше ніколи не побачу Шатту й Вайрита, до яких уже встиг прив’язатися. Так-так, навіть до Вайрита. Але така доля. Я хочу стати Шепчущим, а це можливо лише після закінчення академії. Та й Чад хвилюватиметься, якщо я не з’явлюся в умовлений час.

— До речі, Вай, ти ж теж ідеш, так?

— Навіщо? — здивовано спитав хлопець. — Удома мене поки що ніхто не чекає. Окрім Двобородого та його синочка, звісно. Тож я з тобою, я тебе не кину.

«Підлабузник…» — подумки хмикнув я, чудово розуміючи хлопця. Після мого відходу вони залишаться самі. Вайрит матиме більше часу наодинці з Шаттою й примарний, але шанс на щось більше. Принаймні він так вважає.

Насправді ж на нього чекає велике розчарування. Бо доки некромантка не виконає свою місію — ні про що інше вона думати не зможе. Особливо про романтику.

Решту шляху до Форвіна ми пройшли пішки. Ну, більшість нашої групи. Шатта зручно вмостилася на плечах Фелікса й бадьоро підганяла нас, закликаючи йти швидше й не плентатися, мов дохлі шкапи.

До речі, про шкап. Коней ми не просто залишили — ми їх прикопали. Точніше, вони самі закопалися, щойно Шатта віддала відповідний наказ. Усе ж, коли твоє тіло складається з одних кісток, зануритися в м’яку землю не так уже й складно.

Амулет дівчина забрала собі. За ним вона зможе будь-коли прикликати некро-коней, прошепотівши відповідний наказ. У такому разі нежить сама викопається й рушить до господаря, де б той не був.

— П’ять срібла з носа! — пробурмотів пузатий стражник і, кинувши лінивий погляд на Фелікса, додав: — А з велетня — десять!

— А не задорого? Такими цінами всіх гостей розженеш, дядьку, — буркнув Вайрит і зло втупився в стражника.

— Сім з носа і п’ятнадцять з велетня, — флегматично відповів той. — А якщо й далі сперечатимешся — взагалі не пущу. Нам зброду не треба.

— Сім — то сім, — променисто всміхнулася Шатта й відрахувала монети.

— Проходьте.

— Дарма ти йому заплатила, — буркнув Вайрит, коли ми відійшли від брами. — Він же з нас три шкури здер!

— Здер, — погодилася Шатта, — зате обійшлися без запису в обліковій книзі. Та й Фелікса не довелося реєструвати. Тож не бурчи, а визнай — нам трохи пощастило.

— Дороге те везіння, — не вгамовувався Вайрит.

— Гроші в нас є, — підкинула на долоні гаманець із монетами Шатта. — Наші вороги дивовижно щедро ними з нами діляться. Тож пропоную пообідати в гарному закладі. Час є.