Розділ 23. Життя за вечерю

Останнім часом питання мінливості долі почало хвилювати мене особливо сильно. Бо як інакше пояснити всі ті злигодні, що з завидною регулярністю звалюються на мою голову?

Карма?

Банально.

Злий фатум?

Залишимо це шарлатанам на міських ярмарках.

Доля?

Можливо…

Та мені не хочеться вірити, що в житті все кимось наперед визначено. Зумовлено від самого початку й до самого кінця. Хочеться вірити у Вибір і в те, що кожен сам пише полотно свого життя, використовуючи ті барви, які йому до вподоби. Або ті, до яких він прагне дотягнутися.

Саме прагне. Поруч із нами є всі барви, всі відтінки: світлі й темні, яскраві й тьмяні, радісні й сумні. Одні лежать зовсім поряд — навіть напружуватися не треба. До інших слід простягнути руку. Щоб дістати треті — доведеться встати, а за четвертими — зробити кілька кроків. І так до безкінечності! Варто лише докласти трохи зусиль. Ми обмежені лише бажанням щось зробити. Я так вважаю.

Саме тому я не відступаю. Я тягнуся до яскравих барв. Це мій вибір. Я в це вірю.

От тільки останнім часом мені здається, що довкола мене — лише тисяча відтінків сірого, а справді яскраве й радісне лежить надто далеко.

Як-от зараз, коли життя знову кинула мене в глибоку сіру яму. Бо інакше, та ще й культурно, ситуацію, що склалася, назвати важко.

Я криво всміхнувся й послабив тятиву. Повернув стрілу в сагайдак, а лук закинув за спину. Він мені не знадобиться.

Не зараз.

Не проти такого супротивника.

Якщо, звісно, вона — мій супротивник. У що вірити зовсім не хотілося. Діти лісу не ворогують. Не вбивають одне одного без причини. Та й печать мовчала, а це означало відсутність смертельної загрози. А отже… є шанс. Щоправда, невеликий, бо саме про цей народ ходять найсуперечливіші легенди й чутки. І якщо на Фліді всі вони радісні й світлі, то в ельфів — дещо інші. Чесніші.

Феї.

Флід без тями від цих милих крихітних створінь і щиро вважає, що зустріч із ними віщує удачу. Та й чого ще чекати від симпатичних крилатих істот розміром з долоню? Невже серйозно боятися таку сяючу крихту? Та й легенди здебільшого говорять про їхню привітність і доброзичливість, а не про щось інше.

Можливо, це правда. А можливо — про зворотний бік просто нікому розповісти. Недарма ж у лісах зникає так багато людей.

Люди, до речі, уявляють фей як казкових істот: молодих прекрасних дівчат із крильцями та янгольськими голосочками, ідеальними манерами й грайливим настроєм. До того ж, чомусь одягнених виключно в непристойно коротенькі квіткові сукенки.

Я ж бачив перед собою… те саме, але інакше.

— Чого витріщився, «старшенький»?! — з наголосом на останньому слові спитала фея й показала гостренькі зубки.

Крихітна, з долоньку, струнка дівчина в чорній довгій рваній сукні. Причому прорізи й розриви складалися в єдину композицію й дивовижно гармоніювали між собою, створюючи враження вишуканості й стилю, а не неохайності. Правильне, трохи кутасте обличчя. Коротке зелене волосся з фіолетовими пасмами було зачесане набік, відкриваючи виголений скроню. Три фіолетові кільця в лівій брові притягували погляд і підкреслювали блиск зелених очей. Завершувала образ тонка чорна стрічка на шиї з маленьким зеленим листочком, а також схрещені на грудях руки й нервово посмикувана босонога ніжка.

— Ну?! Так і мовчатимеш? Чи фей ніколи не бачив?

— Не бачив. Ви — перша.

— О-о-о-о! Кіріккі Круїк і досі може! — дзвінко розсміялася фея. — Стати першою в ельфа! Скажи, ти ж усім про це розповідатимеш? Так, так?!

— П-про що розповідати? — щиро розгубився я, гублячи нитку розмови.

— Про нас! — із придихом промовила фея, підлетівши майже впритул до мого обличчя.

— Про нас?! — тепер я розгубився остаточно. Інтуїція наказувала зібратися й бути насторожі, бо небезпека нікуди не поділася. Але поведінка феї не вкладалася в жодні логічні рамки, і я не розумів, що робити.

Може, вона божевільна? Це багато що пояснило б. Але тоді вибратися звідси живими стане проблематично. А якщо ні — то навіщо вона зі мною грається?

Ми явно забрели туди, куди не слід було сунутися, але замість того, щоб нас вигнати або, в гіршому разі, вбити, фея грається зі мною. Вона досі не спитала, хто ми і що тут робимо! І це збиває з пантелику.

— Чи я для тебе недостатньо приваблива? Ти що?! Не хочеш зі мною переспати?! Я тобі не подобаюсь?! — роздратовано вигукнула фея. Її очі палали гнівом, а з крилець сипалися чорні іскри.

— Ти… Ви… Ви дуже привабливі, — почав я на ходу виправдовуватися, гарячково думаючи, як виплутатися з ситуації. — Але боюся, що невеличка різниця в розмірах завадить нашому коханню. А на платонічне я, боюся, не здатен…

— Я теж! — прошепотіла фея, підморгнула й провела гостреньким язичком по губах.

— Е-е-е-м… — лише це я й спромігся видавити.

— Аха-ха-ха! Розквітнути — зів’яти! Бачив би ти зараз своє обличчя! — розсміялася дівчина, витираючи сльози й трохи відлітаючи назад. — Уморливо!! Ось, дивись!

Фея клацнула пальцями, і повітря перед моїм обличчям загусло, набравши форму овального дзеркала.

— Нормальне в мене обличчя, — буркнув я, кинувши погляд на відображення й зробивши крок назад, бо диск майже торкався мого носа. До такої різкої зміни настрою й тем я був не готовий і, взагалі, — ледь не повірив, що мене зваблюють. Хоча… тепер навіть трохи прикро, що все це виявилося жартом. Так… трохи. Чисто по-чоловічому прикро.

— Ногу прибрав із квітки! — раптом гаркнула на мене фея, миттєво змінившись в обличчі. Я сіпнувся й завмер. Глянувши під ноги, я побачив дві зламані квітки — одну жовту позаду й фіолетову трохи збоку. Останню, певно, зламав раніше, коли крутився з луком. — Молодець, гарний ельф, гарний! — було відчуття, що вона хвалить не мене, а цуценя чи кошеня. — Хто ти?

— Сульмендір.

І знову різка зміна тону й теми. Вона точно божевільна! Або геніальна. У будь-якому разі, я крупно встряв. Не кажучи вже про моїх живих і не зовсім живих супутників, про долю яких досі не йшлося.