Розділ 22 Поради мудрого ельфа

Як я й очікував, печатка підказала мені шлях до Шатти. Навіть просити не довелося. Руку обпекло жаром і ледь помітно потягнуло в потрібний бік, щойно я перемахнув через огорожу кладовища й лишив позаду десяток ошелешених магів і з півсотні зомбі, що кружляли.

Не знаю, як тих бідолах готують у їхніх академіях, але те, що бойова зірка на хвилину завмерла, побачивши звичайного танцюючого ельфа, й отямилася лише тоді, коли підійшло підкріплення — нонсенс!

Подумаєш, зомбі-хоровод. Мало на світі пришелепкуватих некромантів? Або ж таких новачків, як я, яким іграшки дали, а як із ними гратися — не пояснили? Багато! Ні, я не скаржуся, бо завдяки їхньому ступору я без проблем прослизнув крізь немертву юрбу й зник у тінях. Але… але підготовка місцевих законників залишає бажати кращого. І це в наш непростий час…

Наостанок я таки встиг віддати ще один наказ. Точніше, просто трохи змінив вектор старого — тож уся немертва братія забула про мене й рвонула обіймати нових гостей. З розпростертими руками.

І не тільки руками.

І не завжди своїми.

Я ще довго чув ошалілі вигуки воїнів і магів, які зарікалися надалі сунутися в Малий Форвин без подвійної оплати й бочки чогось міцного й хмільного. Причому — як мотиваційного авансу, а не оплати. Бо, як сказав закутий у важкі лати лицар:
«Ще я на тверезу голову з такими страхолюдинами не обіймався. Хоча он та, ніби, нічо так».

Загалом, не в мене одного ця ніч закарбується в пам’яті. Ніч протухлої романтики. Звучить! А якби зомбі-дівчата були живими, то спогад цілком міг би бути приємним. Таким, яким можна пишатися. А що? Ніч, зорі й натовп дівчат, що лізуть на шию… Ідеально! Лише кладовище трохи не вписується в романтичну картину, але то вже дрібниці. Скажімо, родзинка ситуації.

Пробираючись крізь ліс, я струшував із себе могильну землю, скидáв шматки зомбі, які, за відчуттями, були буквально всюди, й глибоко дихав. Носом. Так заспокоювався. Бо мені до нестями хотілося придушити одну маленьку нахабну некромантку зі скверним почуттям гумору. Жорстко і зі смаком. Можливо, навіть до смерті — але це не точно.

Бажання було настільки сильним, що печатка навіть кілька разів мигнула, ніби попереджаючи й нагадуючи про наслідки.

Так-так… страшна божественна кара. Пам’ятаю… Та що далі ми йдемо, то більше мені здається, що я й так уже покараний. Покараний знайомством з однією дивною некроманткою. От тільки — за які гріхи?

Ні, ну що я їй такого зробив? Окрім хорошого, звісно.

Ні-че-го!

Ну… хіба що врятував її від її ж зомбі та висловив у трактирі деякі надії щодо її форм. І все. Невже за таке можна вішати на чесного ельфа цілий натовп зомбі? Навіть якщо твоя мати — богиня Смерті й Темряви.

Останнє породжувало більше запитань, ніж відповідей. Особливо з урахуванням того, що розповіла сама Шатта.

Адже варто було їй заявити про себе відкрито — і вона отримала б потужну підтримку як від шанувальників Муари, так і від представників інших конфесій. Просто тому, що вона — донька богині. Флід занадто довго чекав знака, щоб його проґавити. А якщо Шатта ще й заїкнеться про можливість пробудити богів, то в її розпорядженні опиняться цілі королівства. Який правитель відмовиться допомогти богові? Навіть якщо відкинути віру й благородні мотиви, такий крок принесе величезну вигоду в майбутньому — як особисто правителю, так і його державі.

Боги жорстокі, але боги справедливі — це знають усі. Навіть Ніх’ра й Руу — боги Проклять, Болі та Мук — і ті щедро винагороджують своїх адептів. Не кажучи вже про бога обману, який у цьому перевершує весь інший пантеон.

Тож мені не зрозуміло, чому Шатта мовчить про своє походження. Так, на неї полюють. Так, її хочуть убити. Але це ще один аргумент заявити про себе. Хіба ні? Невже найманці й один захудалий орден безбожників можуть бути сильнішими за об’єднані сили королівств? Чи можуть?

Єдине, що я знаю напевно, — Шатта розумна дівчина, і якщо щось робить, то має на те вагомі причини. Питання лише в тому, чи хочу я їх знати. Бо моя мета все ще в академії й у становленні Шепчущим.

Напевно…

Друзів я без труднощів наздогнав за пару миль від кладовища. Чи то вони не поспішали й чекали на мене, чи то наші нові коні просто не могли мчати швидше. І, до речі, про коней. Вони були… такими, що краще б їх узагалі не було.

— Тільки не кажіть, що ми на них поїдемо у Форвин! — спитав я, зістрибуючи з пагорба на дорогу трохи попереду товаришів.

Шатта смикнула повід і відвела свого коня трохи вбік.

Некроманти виявилися саме такими, якими їх і уявляють усі довкола — з’їхалими з глузду фанатиками. Коні в них знайшлися, але далеко не першої свіжості.

І навіть не другої.

А може, й не третьої.

Замість бадьорих, норовистих живих конячок нам дісталися чотири скелети: три кінські й один — буйволячий. Причому з унікальною збруєю — звичайна на кістках не втрималася б.

Десятки великих і малих гаків надійно фіксували збрую на кістяках, виблискуючи в місячному світлі й тихо поскрипуючи під час руху. У немертвих черепах синім вогнем горіли порожні очі. Моторошні створіння, до яких не хотілося навіть підходити.

Хоча… дивлячись на втомлене, але задоволене обличчя некромантки, я дедалі більше схиляюся до думки, що такий… транспорт вона обрала навмисно.

— Невдячний! — скривилася Шатта й перекинула Вайриту золоту монету. Той усміхнувся й, витерши її об жилет, сховав у кишеньку. — А я в тебе вірила! Думала, ти нам подякуєш. Ми ж і про тебе подбали — взяли найкращого скакуна!

— З вухами! Ти зрозумів? З вухами! Аха-ха-ха! — додав Вайрит і зареготав, за що одразу отримав потиличника від Шатты й камінчик у лоба від мене. Точніше — ледь не отримав. Спритний паскуда легко його зловив і жбурнув назад. Я демонстративно сховав камінець у кишеню.

— Тихіше, дурню! — гаркнула на друга Шатта. — Якщо через тебе нас знайдуть — я тебе приб’ю! А ти, — тонкий пальчик націлився мені в груди, — хутко в сідло. Ми тільки на тебе й чекали.