Розділ 21 Вальс помертвілих

— Мати?! — хором вигукнули троє незнайомців і перезирнулися.

— Ти брешеш! — заявив один із них — молодий хлопець із залисинами на голові, на яких було видно сліди опіків. — Ні в жодному трактаті, ні в жодному сувої, переказі чи легенді не сказано, що у Справедливої були діти! Ні в жодному! Ти брешеш!

— Ти так у цьому впевнений, хлопчику? — грайливо спитала Шатта й зробила кілька кроків йому назустріч. — Готовий поставити на кін свою…

— Життя? — підказав Вайрит. Хлопець крутив ножі на долонях і намагався виглядати розслабленим, але чіпкий погляд бігав з боку в бік, оглядаючи місцевість і пильно стежачи за кожним рухом незнайомців.

— Життя? Ні-і-і! Занадто нудно! А от… скажімо, долоню… або око?

— О-о-ко? — розгублено пробелькотів нещасний хлопець, який щойно нажив собі серйозних проблем. Наскільки я вже встиг пізнати Шатту, тепер вона явно не жартувала. Тож або хлопець вибачиться й забере свої слова назад, або позбудеться ока. І це — у кращому разі.

— Ага. Ліве — воно в тебе гарніше за праве. З вогником! А праве лишиш собі — воно в тебе страшне й негарне.

— Х-хто негарний?! — остаточно розгубився хлопець і почав озиратися на товаришів. — Я?! Чи око?! Х-хто?!

Уперед вийшов кремезний старий, що до цього стояв у тіні, на якого хлопець кидав особливо благаючі погляди. Високий, із гарною поставою й спокійним, чіпким поглядом. Його висохле обличчя було поцятковане зморшками, а скроні торкнулася сивина, але в мене й думки не виникло, що переді мною кволий дід. Ні. У цьому тілі вирувала сила. Це відчувалося.

— Досить гратися, сестро. Ти приходиш сюди й вимагаєш відповідей, не виявляючи поваги. Кидаєш гучні заяви, не підкріплюючи їх. Назвися й доведи свої слова, або…

— Або що?! — з викликом у голосі перебила його Шатта. — Уб’єте мене? Кишка тонка! Ви нічого мені не зробите! Ні-че-го!

— Думаєш? — примружився незнайомець і владно повів рукою знизу вгору.

Від нього по всьому кладовищу поповзли тіні. Вони вбиралися в могилки, надгробки й навіть дерева. Повітря наповнилося скреготом і шерехами.

Ф’їть!

Стріла з легким свистом устреміла просто в лоб некромантові. Я не Шатта. Хоч я їй і довіряю, але я не розумів ситуації й діяв так, як відчував.

Нам загрожують?
Так.

Ворог перед тобою?
Так.

Тоді вбий його раніше, ніж він уб’є тебе.

Усі ці думки промайнули в моїй голові за частки миті — за які я зробив ще два постріли, не чекаючи, поки перша стріла досягне цілі.

Ф’їть! Ф’їть!

Стріли прошили повітря й осіли трьома купками праху за крок від некроманта. Той лише ледь усміхнувся.

— Не марнуй стріли, Сулю, — порадила Шатта. — Розслабся — у мене все під контролем. Вони сховалися під щитом праху й думають, що в безпеці. Хай думають.

— Його не пробити?

— Тобі? Ні, так — не проб’єш. Принаймні, швидко. Магію переможе лише магія! Аха-ха-ха!

За кілька секунд із могил почали вибиратися умертвіння. Спершу неповороткі, скриплячи суглобами, а згодом усе впевненіші, вони підповзали до нас, замикаючи кільце.

Десять, двадцять… уже близько шістдесяти немертвих зібралося навколо, і з кожною секундою їх ставало дедалі більше.

Некромант знову повів рукою — і армія завмерла.

Фелікс утробно гарчав, але навіть не думав рушати з місця, лишаючись поруч із Шаттою. Вайрит нервово крутив ножі на долонях і поглядав на незворушну подругу, яка усміхалася й дивно дивилася на незнайомців. Лукаво — ніби знала щось, що вислизало від них. І від нас разом із ними.

Було складно опустити лук, перебуваючи в оточенні ворогів. Але я це зробив. Закинувши зброю за спину, я підійшов ближче до Шатти й спробував зробити те, що вона порадила — розслабитися.

— Ви й досі вважаєте, що сила на вашому боці? Ти талановита, сестро. Твій слуга надзвичайно сильний, а друзі — вірні. Але й тільки. Вас мало. Я не відчуваю в тобі ЇЇ сили. Я не відчуваю в тобі навіть твоєї власної сили.

— Дивовижно! — протягнула Шатта й вийшла трохи вперед, жестом наказавши нам лишатися.

— Що дивовижно?! — перепитав некромант.

— Дивовижно, як ти з таким розумом доповз аж до третього рангу та ще й став тут кимось на кшталт лідера. Чи ти просто говоряща голова?

На обличчі некроманта заграли жовна, і мені навіть здалося, що я почув скрегіт зубів.

— Паргусе, а що, як вона має рацію? Що, як вона справді донька Справедливої? — тихо зашепотів хлопець із залисинами, косячись на Шатту, думаючи, що його не чують. Люди — можливо. Але не ельфи. — Вона ж тоді нас уб’є! Ви ж бачили знаки, бачили послання Ніа — Справедлива знову ступила на Флід!

— Знаки можна тлумачити по-різному, — прошепотів у відповідь некромант і різким помахом дав зрозуміти, що розмову закінчено. — Блеф тобі не допоможе, сестро. Назвися й скажи, навіщо ти сюди прийшла. І звідки тобі відомо про сльози богині.

Богині?!

У голові майнули сотні думок. Я приголомшено втупився в Шатту, намагаючись осмислити почуте. Вона — донька богині?! Це… це просто не вкладалося в голові, хоч і багато що пояснювало.

Наприклад, чому на клятву відповіли. Те, що недоступне простим смертним, доступне напівбогові. Це пояснювало її напади й обмовки. Те, що вона не говорила, хто її мати, і те, як вона збиралася знайти Богів. Вона просто повернеться додому.

— Забираю свої слова назад, — Шатта зробила ще крок до незнайомців. — Тепер мене дивує не лише те, як ти досяг свого рангу, а й те, як ти взагалі вижив і став некромантом.

Паргус стиснув зуби й змахнув рукою. Армія немертвих рушила на нас, стискаючи кільце.

— О! Це тобі дорого обійдеться.

Шатта помахом руки попросила нас лишатися біля Фелікса й зробила кілька швидких кроків до найближчого умертвіння. Легкий дотик — і піднятий завмирає, а разом із ним застигає й уся армія.

— Я-як?! — очі Паргуса от-от вилізуть з орбіт від здивування. — Нежить неможливо перепідпорядкувати силоміць! Це… це неможливо! Неможливо! Можна тільки…