Розділ 20 Не ті некроманти

— Повір, Сулю, це — точно не моя робота! — прошипіла Шатта за моєю спиною і, судячи зі звуків, підвелася з пилюжної бруківки. — От же ж ти гаденя! Плащ мені забруднив! Я тобі це згадаю, вухате ти непорозуміння!

Слова дівчини я відзначав машинально, спостерігаючи за стрімко мінливими подіями. Відносно млява сутичка раптово набрала обертів. Повільні зомбі різко пришвидшилися й почали активніше рвати та кусати містян, водночас просуваючись у наш бік.

— А-а-а-а! Забери його від мене, Фергусе! А-а-а!

Огрядний зомбі-товстун усією вагою навалився на молодого хлопця й заходився жувати його руку, не зважаючи на удари селянина. Навіть із цієї відстані я бачив, як через дірки гнилі щік вивалюється відкушена плоть, і як кров стікає по мертвій шкірі, заливаючи і зомбі, і самого хлопця.

Ф’їть!

Ф’їть!

Одразу дві стріли прошили голову тучного зомбі, змусивши того випустити з пащі руку нещасного й завалитися на бік. Поранений юнак тут же відповз убік, притискаючи й заколисуючи понівечену кінцівку, майже не дбаючи про те, хто його врятував.

Тіло рухалося саме. Поки розум лише починав усвідомлювати те, що відбувається, вбиті за довгі роки рефлекси працювали на повну. Я так і не зрозумів, у який момент у моїх руках опинився лук. Та й байдуже. Поволі зміщуючись з боку в бік, підбираючи найкращі ракурси для стрільби, я раз за разом посилав у немертвий стрій оперену смерть.

Мої стріли пробивали голови, руки й ноги умертвінь, сповільнюючи їх і тим самим даючи містянам шанс ухилитися від розмашистих ударів кігтистих лап або завдати фатального удару. Лише кілька хвилин і десяток стріл знадобилися людям, щоб покінчити з тварюками.

— Ви як, цілі? — спитав я містян, підходячи ближче.

Двоє з чотирнадцяти були мертві. Ще п’ятеро мали серйозні травми, і їм уже допомагали товариші: накладали джгути й зупиняли кров. Решта ходили між корчущимися тілами зомбі та розбивали або відрубували їм голови.

— Це ж той ельф! — вигукнув сивобородий старець, показуючи на мене культяпкою. Напівз’їдена кисть валялася на бруківці за кілька метрів від свого власника.

— Він це, він!

— Де твоя відьма, ельфе?!

— Хапайте його, хлопці, потім спитаємо!

— Он вона, он! Я її бачу! Тримай відьму!

— Тихіше-тихіше. — Я виставив перед собою руки й зупинився, а тоді почав поволі відступати назад. Шестеро містян розійшлися віялом, намагаючись узяти мене півкільцем. Обличчя в них були такі злі, ніби я в них корову вкрав. Або дружину. Хоча… я бачив їхніх дружин. За деяких мені б ще й «дякую» сказали та й грошей дали. — У чому справа, друзі? Може, поясните, чим завдячую такому теплому прийому?

— Ти зуби нам не заговарюй! Краще здавайся й сам іди сюди. Разом із тією проклятою дівкою! Тьху!

— Не дівка, а дівчина! — огризнулася за моєю спиною Шатта й стала поруч. — Чого вам від мене треба, хворобливі?

— Вона ще й питає?! — захлинувся від обурення низенький товстун і перехопив рогатину. — Ти подивися на неї! Ось, ми тебе зараз скрутимо, і я…

— Ха-а-ар! — утробно заричав Фелікс і вийшов із тіні. Натовп, що нас оточував, разом збився з кроку й завмер. Так… я їх чудово розумію. Навіть в одязі наш супутник справляв ще те враження й вирізнявся навіть на тлі нещодавно напіврозкладених тварюк.

— Ти якщо ще раз щось вякнеш таким тоном, мій дружочок тебе з’їсть. Зрозумів?! Усіх стосується! Тож не доводь до гріха — відповідай на запитання вухатого кретина. Бо інакше ми так ніколи від вас не підемо.

— Ви… ми… ми… ти… — почав заїкатися товстун, переводячи переляканий погляд із Шатти на Фелікса й назад.

— Ну?! Зрозуміліше висловлюйся.

— Так, тебе-то нам і треба, — обережно заговорив кремезний чолов’яга в шкіряному фартусі. Коваль. Про це свідчили характерні підпали й потертості, а також чималий ковальський молот у руках. — Мерці ці через тебе нам спокою не дають: то вдовичку прямо на кладовищі розірвуть, то худобу потягнуть. Навіть склади й комори обчищала ця погань! Ми довго ламали голову, чиїх це рук справа, а тут ти — сама до нас прийшла, та ще й із тварюкою! Якщо тебе спалити, то й погані в нас більше не буде.

— Зате залишиться ціле місто кретинів… — роздратовано пробурмотіла Шатта й важко зітхнула, після чого зробила кілька кроків уперед. — Це, — дівчина махнула в бік решток зомбі, — не моя робота. Я таким убожеством не займаюся. Мої хлопчики й дівчатка навіть після ритуалу масового призову виглядають красивіше й естетичніше.

— Як це не ти?!

— Так, дубина! Подивися на цей мотлох і на нього! — тонкий пальчик уперся Феліксові в груди. — Схоже?!

— Ну… — зам’явся коваль, нервово перехоплюючи молот. Під поглядом розлюченої некромантки й Фелікса йому явно було незатишно. Стававало зрозуміло: для простого чоловіка всі ці немертві потвори були на одне лице. Потвора і потвора.

— Су, крихітко, — Вайрит обережно взяв її під лікоть і потягнув до себе. — Заспокойся. Звідки цим бездарям розбиратися в мистецтві? Вони й умертвіння від упиря не відрізнять. Ходімо.

Шатта неохоче піддалася й дала себе відвести. Порівнявшись зі мною, вона прошипіла:

— Тільки спробуй сказати, що ми їм щось там винні! Не наша проблема. Абсолютно!

— Не наша… — пошепки повторив я її слова.

Я розумів гнів Шатты та її обурення, але тіла містян на бруківці й їхні напівживі товариші чіпляли в мені мінорні струни. Напевно, це струни вселенської несправедливості сплелися з бажанням допомогти й дзвеніли всередині, вимагаючи уваги. Можливо… бо іншого пояснення я не бачу.

Шепочущі. Вони завжди приходили на виручку. Завжди. Коли здавалося, що ось-ось настане кінець, усе навколо на мить стихало. На два вдихи, не більше. Ти відчував легкий подув вітру на щоці, чув тихий шепіт опалого листя — і розслаблявся. Страх змінювався спокоєм і впевненістю, бо ти знав — вони тут.

Батько Чада ніколи не розповідав про свої пригоди й завжди віджартовувався, мовляв, нічого цікавого не робить. Від нього я не почув жодної історії, зате почув сотні від інших. Хтось переказував їх як байки, а хтось і сам був свідком роботи однієї Зірки, а то й одразу двох. Історії різнилися деталями, але завжди були однакові в одному — Шепочущі нікого не кидали. Ніколи.