Розділ 19. Гарна робота, Су!

Пробудження вийшло не з приємних. Щойно я зімкнув повіки й поринув у світ снів, як туди нахабно увірвалися й без церемоній викинули мене назад — у бляклу реальність.

Я скотився з ліжка й кинувся до вікна. Номер містився на другому поверсі й виходив вікнами на вулицю — запасний варіант на випадок, якщо доведеться тікати. Права рука потягнулася до кинджала, а в ліву ковзнув ніж. У тісному приміщенні лук — не найкращий вибір.

У двері гупали. Потужні удари ось-ось мали знести кволу дерев’яну перепону й упустити порушника спокою. Хто цього разу? Найманці, демони чи хтось новенький? І що з хлопцями…

— Підйом! Вставай, вухатий, Су кличе! — пролунало знайоме, і все миттю стало на свої місця. Вайрит! Ну звісно. Кому ще спаде на думку так безцеремонно галасувати там, де можна обійтися коротким стуком? З його любов’ю виносити двері взагалі дивно, що моя досі ціла. Хоча тут його чекаю я, а не розіп’ята тентаклевим монстром подруга.

— Вгамуйся, а то будівля завалиться, — гукнув я у відповідь, розслабляючись і ховаючи зброю на місця.

— Та й хай валиться, — почув я роздратований голос хлопця. — Три з половиною золотих… нову гостиницю собі збудує за ці гроші, клятий дідуган…

Вайрит пішов, а я скинув верхній одяг і почав розминатися. Якою б не була причина піднімати мене серед ночі — вона не термінова. Інакше ніхто б не стукав, а просто вломився б до номера, не зважаючи на такі дрібниці, як правила пристойності. Як я тоді до Шатти в гостиниці Марік.

Місячні зайчики стрибали по стінах, відбиваючись від численних дзеркал, і наповнювали кімнату м’яким світлом. Судячи з блідого диска, ніч лише недавно вступила у свої права, з чого я зробив висновок, що проспав не більше восьми годин. Цілком добрий час для повноцінного відпочинку — от тільки моє тіло з цим не погоджувалося.

Останні кілька діб видалися, м’яко кажучи, напруженими. Постійна біганина й сутички добряче виснажили запас сил. І це я ще мовчу про численні рани. Так, мені дісталося значно менше, ніж моїм супутникам, але дісталося.

У голові трохи шуміло. Після короткої розтяжки я розігрів м’язи й заходився віджиматися, ставши на руки. Так я водночас перевіряв координацію й скорочував кількість потрібних віджимань. Після рук — ноги. Трохи присідань, трохи пресу й спини, для навантаження яких я використав стельовий гак. Зазвичай його застосовують для додаткових світильників, але хазяїн гостиниці явно економив на постояльцях, бо, окрім пилюжного підсвічника та вікна, у кімнаті не було інших джерел світла.

Від розігрітого тіла йшла легка пара. Я зачерпнув із самотньо поставленої в кутку бочки ковш води, намочив рушник і підійшов до вікна. Місто не спало. Наповнене нічною свіжістю повітря розривалося від багатоголосся звуків. Гавкіт собак, ухкання сов і трелі нічних птахів звучали в унісон зі стрекотом цвіркунів із сусіднього саду. Десь на краю міста виднілося невелике червоне зарево. На пожежу не схоже. Та й ледь чутні гнівні вигуки радше натякали на якесь гуляння з п’яними розбірками, ніж на лихо.

Виливши на себе воду, я змив піт і ретельно обтерся вологим рушником. Потім підійшов до бочки й добряче вмився, після чого вдягнувся й вийшов із номера, не забувши прихопити свої речі.

— Ну нарешті! — роздратовано буркнула Шатта, щойно я зайшов до кімнати. — Я вже думала Фелікса за тобою посилати. Шкода, не встигла.

Сидячий у кріслі в кутку Вайрит натужно всміхнувся. Видно, уявив, як умертвіння вривається до мене й волочить за ногу — цілком у дусі Шатти.

Дівчина сиділа біля розпластаного посеред кімнати умертвіння й зосереджено зашивала рани, вправно орудуючи великою голкою з темною ниткою. Поруч лежав розгорнутий медичний набір, що більше нагадував знаряддя тортур. Скальпелі, затискачі, химерні гачки й голки лежали кожен на своєму місці, закріплені на смузі щільної шкіри. Під лівою рукою — тарілка з реберцями й напівпорожній келих яблучного сидру, запах якого я ледве вловлював на тлі інших ароматів. На диво, приємних, адже в кімнаті пахло спеціями й трохи кров’ю.

— О! То це мав бути милий Фелікс? — нахабно всміхнувся я, намагаючись не звертати уваги на моторошне умертвіння, що свердлило мене порожнім поглядом. — А я вже подумав, що це будеш ти, от і поспішив.

— Наступного разу — буду! — прошипіла Шатта й примружилася. — Обіцяю, тобі сподобається!

По шкірі пробігли мурашки.

Тим часом дівчина закінчила останній шов і, ретельно протерши голку ганчіркою, повернула її на місце, після чого потягнулася за жирним реберцем.

— Навіщо кликала? У нас проблеми чи просто скучила?

— Поки хтось безсоромно спав, я — працювала! — проігнорувала мою шпильку Шатта. — Ось, лови!

— Що це? — спитав я, впіймавши невеликий флакончик. — І… це?!

— Тонізувальне зілля. Загоїть рани, підштовхне регенерацію, трохи прочистить мізки й поверне сили. І навіть приємне на смак. Зроблене, до речі, з кривавого гриба доргама.

— Ага, ага — з гриба, — пробурмотів я, вражено розглядаючи річ на шнурку. У невеличкій пірамідці з пташиних кісток оберталася червона крапля, в якій час від часу з’являлося маленьке око. Куряче, але це не точно. — Це що?!

— Амулет, недотепо! — хижо всміхнулася Шатта. — Що не ясно?! Сховає нас від цікавих очей і середніх пошукових артефактів. Заблокує божественні еманації від печатки та середнячкові прокляття й пристріти. З ними ми зможемо заходити до великих міст, на кшталт… нормального Форвіна, — Вайрит голосно цокнув, але промовчав, — і не боятися, що нас помітять жерці чи чергові маги.

Я зиркнув на Фелікса.

— Умертвінням нікого не здивуєш у великих містах. Дурнику!

— Навіть таким ідеальним, як Фелікс?

— Не підлещуйся, — м’яко огризнулася дівчина й лагідно провела долонею по щоці умертвіння. Мене мимоволі пересмикнуло. До неживої істоти без волі й розуму вона ставилася в рази краще, ніж до людей. — Амулету потрібна твоя кров. Трохи. Достатньо кількох крапель раз на кілька днів.