Розділ 18. На волосок від смерті

— Вай — ти ідіот! — констатувала Шатта, підкріпивши слова легким потиличником, для чого звісилася зі спини Фелікса.

— Підтримую. Вай — ти ідіот.

— Поговори мені ще тут, вухатий, — огризнувся товариш, потираючи багато-страждальну шию. — Ні, ну… а може, це все ж він? Форвін? Мало що, нам його не так описали, а? Ти ж знаєш людей — їм аби все перебільшити. Або вухатий нас не туди вивів? Давайте карту.

Я мовчки простягнув папір парубкові, пропонуючи особисто пересвідчитись у правильності обраного мною маршруту. Ми стояли на пагорбі, поряд із яким на карті значилась напівстерта позначка Форвіна.

— Не так описали?! Перебільшити?! — спалахнула дівчина. — Вай — я тебе вб’ю!

— Ну ж на карті написано — Форвін! Може… може, він просто зменшився, а?

— Ти ще скажи, переїхав! — парирувала дівчина й відвісила хлопцеві ще один потиличник.

Світало. Ми щойно вийшли з лісу на дорогу й ось-ось мали підійти до мурів Форвіна — невеликого за мірками королівства, але все ж доволі значного містечка. Однак, піднявшись на черговий пагорб, нашим очам відкрилася вельми цікава картина, від якої ми всі троє разом завмерли, мов укопані.

Ні, ні — місто було. Проте… точно не те, що нам потрібно. Стандартна прямокутна забудова. Примітивний міський мур із частоколу, за яким тулилося близько сотні будиночків і пара веж. Вишикувані рівними рядами споруди утворювали шість вулиць, у центрі яких виднілася площа. Швидше за все, базарна — інших у таких малих містечках і не будують.

Складно уявити, що хтось розмістить тут дорогий і складний в обслуговуванні портал. Надто вже все було… занедбано. Навіть із такої відстані я бачив, наскільки простенькі тут будинки. А дороги… їх було лише дві, і жодна не виглядала такою, якою регулярно ходять каравани чи карети.

— Спускаємось, — сказав я, міркуючи, що робити далі, і краєм вуха слухаючи суперечку друзів. Точніше, шпильки Шатти та слабкі спроби Вайрита виправдатись.

— А може, повернемось?!! — єхидно кинула Шатта.

— Це не питання, а констатація факту. Спускаємось. Нам потрібні добрий відпочинок, їжа й інформація, куди ми потрапили. Бо це точно не Форвін.

— Який ти спостережливий! — фиркнула дівчина й ляснула Фелікса по лисині. — А як же лікар? Чи ти про мене вже не хвилюєшся?

Я роздратовано фиркнув, але промовчав. А що казати, якщо нестерпна супутниця навіть «дякую» за порятунок не сказала? Зате відчитала мене за неправильне використання вовчого цвіту. Мовляв, я недостатньо добре його розтер, і він віддав воді замало соку. До того ж, не очистив від листя, через що Шатта мучилася від гидкого післясмаку. Хоча це якраз мене тішило.

З раною взагалі вийшло цікаво. На мої наполегливі поради не рухатися й дозволити нам із Вайритом її перенести, Шатта лише відмахнулася. Потім зняла пов’язку й, вилаявшись на рану, розмір якої її явно здивував, витягла з потайної кишеньки невеликий флакончик зі зіллям. За кілька хвилин від поранення не лишилося й сліду.

— Хвилююся. Але тільки через це, — махнув я перед дівчиною печаттю й почав спускатися вниз. — Наздоганяйте.

Вхід до міста охоронявся. Хоча, «охоронявся» — надто гучне слово. Скоріше, сторожувався. Бо хирлявий дідок у старих, безрозмірних латах і з поношеним списом навряд чи зміг би зробити щось, окрім як славно померти, напади на місто… та хоча б білки.

— Мета прибуття до славного міста Малий Форвін? — проскрипів вартовий, підводячись із табурета. Побачивши Фелікса, старий зблід, але, на його честь, більше ніяк не виказав переляку. — Папери на умертвіння? Дозвіл на використання тіл маєте?

— Форвін! Чули? Це все-таки Форвін! Я ж казав, що в мене нормальна карта!

Три пари очей зійшлися на радісному рудому парубкові.

— Малий Форвін, шановний, — поправив Вайрита вартовий. — Сам Форвін за шістдесят миль на захід стоїть. А ми — його брат, значиться… молодший.

— Але ж Форвін… — уже виправдовуючись, пробелькотів Вайрит, схопивши ще кілька потиличників від Шатти.

Попри відсутність паперів на Фелікса, вартовий пропустив нас доволі швидко. Вистачило запевнення Шатти, що тіла в її повному праві, та короткої присяги на казенному артефактному амулеті. Це я зрозумів за напівстертою вигравійованою цифрою внизу мідного кругляша. Навряд чи дід нумерував би власні речі.

— Три порції реберець, яблучний сидр і десяток часникових булочок, — оголосила Шатта свої побажання рознощиці, коли ми сіли за дальній столик у першій-ліпшій корчмі. З нашою появою половина відвідувачів залишила заклад, а друга відсіла подалі. Хазяїн, кремезний чолов’яга з ледь пробивною сивиною, був невдоволений нашою появою, але нічого не сказав. — А ви щось замовлятимете?

— Те саме, але з пивом, — відповів Вайрит.

— А як же фігура? Не боїшся, що рознесе? — спитав я, прикидаючи, як це все влізе в мініатюрну дівчину.

— Не рознесе! Некри не товстішають.

— Хм… а як Нюрґл, Су? Пам’ятаєш того гидкого діда з околиць? Так він і в двері не завжди проходив. Ну… до зустрічі з тобою.

— Пф! Я про справжніх некромантів, а не про жалюгідну пародію. Старий дурень опанував кілька фокусів і вважав, що щось може. Але найгірше — вирішив, що може давати мені поради! Мені! Поради!

Хляп!

На підлогу впав рушник. Бліда, мов крейда, розносиця боялася зайвий раз вдихнути, аби не привернути уваги, і раз у раз переводила погляд то на Шатту, то їй за спину, де безмовною статуєю завмер Фелікс.

— Ягідний морс і суп, будь ласка, — звернувся я до переляканої дівчини й простягнув їй срібну монету. Марнотратство, звісно, але мертві найманці пригощають. — І не зважайте на нашу супутницю. Насправді вона дуже добра. До того ж, цього місяця вона вже пила кров смертних.

Розносиця ще дужче зблідла, пробурмотіла щось про наше замовлення й утекла на кухню. А я заробив легкий удар по гомілці від Шатти.

— За брехню! Цього місяця я крові не пила. Поки що.

Не минуло й кількох хвилин, як перед нами поставили спершу келихи з напоями, а потім і саму їжу.