Розділ 17. Нервовий зомбі

До честі Шатти — Фелікс таки обзавівся одягом. Не знаю, зробила вона це навмисне чи того вимагали якісь некромантські пропорції й правила підняття мерців, але орган у її слуги був просто гігантський. Утім, дивлячись на дівчину, що нишком реготала й кидала косі погляди на червоного, мов рак, Вайрита, сумніви щодо причини його появи й розміру відпадали самі собою.

Спостерігаючи за гротескним зомбі, що крокував поруч із нами, я починав розуміти, наскільки сильна й талановита Шаттарь. Потужний скелет, розвинена мускулатура, ідеальні пропорції тіла й знайомі очі із золотою облямівкою навколо зеленої райдужки. Якби не повна відсутність шкіри та аномальний зріст — під два з половиною метри, — навіть я міг би прийняти піднятого за живу людину. З певної відстані, звісно.

Сам факт, що моя супутниця змогла за такий короткий час не просто підняти, а зібрати повноцінне умертвіння з одразу трьох тіл, ще й змінивши початкові пропорції, вражав. Того небагато, що я чув про некромантію, вистачало, аби зрозуміти: це було чимось за межею реального. За чутками, навіть просте підняття потребувало значно більше часу й підготовки. Але то чутки, а це — життя. На практиці все може бути значно простіше. Я вже бачив у Шатти кілька артефактів — її улюблений скальпель, ляльку, завдяки якій ми виграли бій. Чому б не припустити, що в неї є і значно сильніші, специфічніші речі? Тим паче, що вона далеко не проста дівчина, а зв’язок із богами це лише підтверджує.

— А ми точно йдемо в правильний бік? — похмуро спитав мене Вайрит. Йому все ще було ніяково через підколи Шатти щодо його збентеження. — Мені здається, ми повертаємося назад.

— О! Малюк, та ти, бува, хочеш посперечатися з ельфом про напрям у лісі?! — грайливо мовила дівчина й розсміялася, ледь не звалившись із Фелікса. Шатта ще на галявині вилізла зомбі на плечі, надаючи перевагу подорожі верхи.

— Мені просто здається, що він водить нас колами! — буркнув Вайрит. — Ми вже кілька разів звертали. Мені взагалі здається, що він заблукав і не зізнається.

— Можливо, — усміхнувся я, провокуючи хлопця. Не те щоб мені це було потрібно, але останні чверть години ми йшли в абсолютній тиші, і мені стало трохи нудно. — Або ж я не можу прочитати твою карту — вона ж не ельфійською.

— Та… в сенсі?! То ми й справді заблукали?! — обурився Вайрит і почав на мене насідати. — Чого одразу не сказав?! Я б тоді нас повів! Я напрям знаю. І з картою добре ладнаю, і взагалі…

— Заспокойся! — все ще тихо хихикаючи, сказала Шатта. — Він з тебе знущається. А ти, дурнику, віриш. Де ти бачив, щоб ельф заблукав у лісі?! Такого не буває!

— О! Тут я б із тобою посперечався, — усміхнувся я, згадавши, як одного разу ми всім поселенням шукали Чада. Йому тоді було років тринадцять. Він збирався спекти ягідний пиріг і не вигадав нічого кращого, ніж самостійно піти на галявину по ягоди. От тільки малий пухляш переплутав поворот і замість галявини звернув до струмка — а там і загубився остаточно. — Усяке буває. Навіть ельфи поводяться як люди.

— Гад, — констатувала Шатта. — Пихатий вухатий гад! Але Рудик прав — ти й справді водиш нас колами. Чому?

— Не колами, а зигзагами, — поправив я. — Плутаю сліди. Якщо йти напряму до Фордвіна, нас швидко вичислять — занадто очевидний напрям. А так переслідувачі якийсь час ламатимуть голову, вирішуючи, чи ми пішли у Фордвін, чи сховалися в лісі, чи подалися до сусіднього поселення. Їх, до речі, тут навіть два неподалік. Якщо карта не бреше. Та й слідите ви знатно. А обираючи кам’янисті ділянки, я хоч трохи, але ускладнюю роботу слідопиту.

— І нас виснажуєш, — буркнув Вайрит. — Хіба не простіше прискоритися й раніше дістатися міста? Зайдемо у Фордвін — і, вважай, у безпеці. Не нападуть же вони на нас у місті?! Вони ж не дурні. Варти їх удвічі швидше скрутить — з нею жарти погані.

— А ти звідки знаєш? — спитала Шатта. — Уже й там устиг нашкодити?

— Ні, але хлопці в трактирі багато про неї говорили. Фордвін — далеко не найменше місто, і, крім добрих воїнів, у них є ще й маги. Не найсильніші, але маги.

— І що? Думаєш, якісь маги зупинять найманців від помсти нашій подрузі? Ти сам у це віриш? Вона ж викрала їхні серця…

— Ще ні, але скоро! — відповіла Шатта й хижо облизнулася.

Вайрит здригнувся, а я лише тихо хмикнув і повів усіх далі до Фордвіна, закладаючи черговий зигзаг. Те, що я сказав друзям, було не всією правдою. Так, зміна напряму могла ненадовго збити з пантелику недосвідченого слідопита, але такий би загубив слід ще на самому початку. А досвідчений лише посміявся б із моїх хитрощів. Головною причиною був час. Я хотів спокійно обміркувати все, що сталося за останні дні, і особливо — мої пригоди з Шаттою.

Дія клятви припиниться майже одразу, щойно ми увійдемо до міста. На цьому закінчиться моя частина угоди, а відразу після оплати порталу — і її. І після цього наші шляхи розійдуться. Я полечу до Лідаї й рушу до академії, а вона… а вона — на пошуки сплячих богів.

Чи хотів я цього? Не знаю… ще вчора я точно знав відповідь на це запитання, але зараз… За останній тиждень зі мною сталося більше, ніж за десять років. Ну не порівнювати ж серйозно любовні пригоди й бійки з задиряками? Зустріч із шархом, полон, розбій, сутички з демонами, найманцями й навіть дохрамом. А зустрічі? Чого варті Мирика й Дикрик. Не кожен може похвалитися знайомством із Хранителем. Ці істоти надзвичайно нелюдимі. І це я ще мовчу про саму Шаттарь Суор, повну таємниць.

Як вона пов’язана з богами? Чому саме вона і саме зараз? Чого всім від неї треба? І гаразд найманці — вони працюють за монету й виконують накази. Мало хто знає, кому Шатта могла насолити? З її характером у цьому немає нічого дивного. Але… демони? Прокручуючи події того вечора, я дедалі більше переконувався: напад був невипадковий. Вони йшли не за селянами, а за нею, і з’явлена печать тут ні до чого. Її вистежили не завдяки їй.

До того ж я не міг не помітити й власних змін. До цієї ночі я не відбирав життя у розумних істот і завжди вважав, що це складно, але реальність показала протилежне. Коли стоїть вибір — або ти, або тебе, — для сумнівів немає місця. Я знав, що здатен на це, але не думав, що це станеться так швидко.