Розділ 16. Привіт, Феліксе!

Друзів я наздогнав за кілька кілометрів від місця битви. Вайрит, що тягнув на собі два трупи, якимось дивом примудрявся ще й підтримувати бліду, мов смерть, Шаттарь і не давати їй упасти — а це, з огляду на її вічні шипіння та заяви на кшталт: «Я й сама можу йти, відпусти!», було ще тим випробуванням. І це я ще мовчу про труп, що весь час норовив сповзти з його плеча, змушуючи раз у раз його поправляти. Тож рудий верзила звершував щось дуже близьке до подвигу — і аж ніяк не менше.

Сам я йшов налегко, попутно вслухаючись у звуки лісу. За нами пошлють погоню, і що раніше я її засічу, то більше шансів у нас буде вижити. Так, можливо, нас знову попередить печать, але покладатися на неї я не хочу. Я досі не довіряю богам. Чого їм від мене треба? Яку роль я відіграю в їхньому божевільному плані? Я не бачу всієї картини, але мене люто дратує те, що хтось грається мною всліпу. Чи була наша з нею зустріч випадковою — не знаю. Але розберуся. Згодом. Зараз потрібно вижити.

Вага лучника мене анітрохи не обтяжувала. На тренуваннях я тягав і важче. Чого вартий хоча б забіг, а потім і заплив із чавунним казанком у руках, який Каннадаль наповнив піском.

«Змусь себе звикнути до неможливого — і тоді складне здаватиметься дрібницею», — любив повторювати він щоразу, коли давав мені особливо важкі завдання.

— Ти впевнена, що нам потрібні ці трупи, Шатто? — спитав я, помітивши, як дівчина вкотре перечепилася. — Краще їх кинути й прискоритися. Якщо у переслідувачів знайдеться тямущий слідопит — нас наздоженуть за лічені хвилини. Мої хитрощі введуть в оману новачків, але не рейнджерів.

— Швидко не знайдеться, — фиркнула дівчина й знову оступилася. Якби Вайрит її не підхопив, вона точно впала б. — Хр-р-р! Гаразд! Робимо привал. Скидайте тіла в одне місце. Швидко! І зніміть із них одяг. Можете зрізати — він мені не потрібен. Кулони й інші цяцьки теж приберіть.

— Не найкраща ідея…

— Вухатий, — мовив рудий бугай, відпускаючи Шатту й скидаючи тіла на пагорб. — Ти ще не знаєш крихітку Су, тож пояснюю: вона не передумає. Якщо вже щось забрело в її прекрасну голівоньку, у тебе два виходи — або допомогти, або відійти й не заважати. Переконати не вийде. Це я кажу тобі і зі свого досвіду, і з досвіду багатьох інших.

— Забув додати, що деякі з тих, хто намагався мені завадити, або мертві, або швендяють горами в немертвому вигляді, — підкреслила Шаттарь і, схилившись над тілом найближчого найманця, взялася ножем зрізати з нього одяг. — Не стійте, як ідоли! Допомагайте!

— Давай, мій вухатий друже. Швидше почнемо — швидше закінчимо, — зі смиренним зітханням мовив Вайрит і приєднався до роботи.

— Ви — закінчені психи, — флегматично сказав я, присідаючи біля свого трупа. — Але я з вами.

Шатта спритно орудувала ножем, чіткими, ідеально вивіреними рухами зрізаючи з мерців одяг, не пошкоджуючи при цьому тіл. Клинок так і миготів у її руках, і менш ніж за хвилину перед дівчиною лежав повністю оголений найманець, прикрашений кількома колотими ранами й зяючою дірою замість ока. Але їх він отримав у бою від Вайрита, а не від Шатти.

Окинувши прискіпливим поглядом труп, дівчина змінила ніж на скальпель і зробила Y-подібний розріз на грудях, після чого розтягнула плоть, оголюючи кістки. Потім Шатта щось прошепотіла — і лезо скальпеля набуло слабкого зеленкуватого сяйва, після чого вона зробила ще один розріз просто по кістці. Ребра розповзалися під гострим клинком так, ніби складалися з желе.

— Уф-ф-ф… попереджати треба… — видав із себе позеленілий Вайрит і відвернувся.

Мене теж трохи нудило від вигляду нутрощів, але не так сильно. Мені не раз і не два доводилося патрати туші звірів, тож до крові я ставився спокійно. До того ж Каннадаль учив мене не лише обробці, а й першій допомозі. Пояснював, як зашити ту чи іншу рану й що робити в разі втрати кінцівки. Хижаки в наших лісах — далеко не безневинні кошенята.

— Та ти ж знав, що зараз буде! — зло відповіла дівчина й жбурнула в хлопця щойно відрізаний палець. — Рухайся давай! Мені тіла потрібні. Суль уже свого розібрав, тільки ти лишився.

— Та вже, вже! Тільки не кидайся в мене більше пальцями!

— Можу кинути дещо інше. Хочеш? У нього воно побільше за палець буде.

— Н-ні, не треба! — зблід Вайрит і з потроєною швидкістю взявся зрізати з найманця одяг.

Менш ніж за хвилину біля Шаттарь лежали всі три тіла — два умовно цілі й одне наполовину випотрошене. З розкритого ворога дівчина дістала майже всі нутрощі, навіщось залишивши одне легке й печінку. Повністю відрізала праву руку й середній палець на лівій.

— А тепер не заважайте мені, хлопчики. А краще відійдіть. Узагалі! Бо якщо мене хтось відволіче й Фелікс вийде з дефектом…

— Прогуляємось? — першим зорієнтувався Вайрит і махнув рукою в бік найближчих дерев.

— Тільки недалеко.

Попри застереження й певну огиду до препарування тіл, мені не хотілося далеко відходити від Шатты. І на те було кілька причин: її рана, переслідувачі й навіть хижаки, яких міг привабити запах свіжої крові. Останні, щоправда, турбували мене найменше — у звірів надзвичайно розвинений інстинкт самозбереження, і вони втечуть швидше, ніж крихка дівчина їх помітить.

— Ходімо. Нам справді краще відійти. Якщо, боронь боги, щось піде не так — вона нас реально закопає. Навіть якщо сама буде винна. Ходімо, — стривожено мовив Вайрит, поплескавши мене по плечу.

— Так, уже.

Я поглянув на Шатту, що сиділа в центрі трикутника з трупів. Дівчина задумливо оглядала тіла й жестикулювала скальпелем, тихо бурмочучи собі під ніс. Вочевидь, обирала, з кого почати. І обрала. Інструмент знову наповнився м’яким зеленкуватим сяйвом і замиготів над одним із тіл. Убік тут же полетіли дрібні фрагменти — ніс, вуха, волосся, шматочки шкіри й навіть пальці. Частина фрагментів падала в спільну купу, а частина акуратно вкладалася на траву або тканину. Чим одні відрізнялися від інших, я не зрозумів. На мій неупереджений погляд, викинутий палець був точнісінько таким самим, як і залишений. Хоча, можливо, Шатта просто не любить у людях правий бік? Хто знає.