Розділ 15. Засідка

Ми з Вайритом напружено переглянулися. Іти будити Шаттарь у такому її стані… той, хто це зробить і виживе, зможе сміливо розповідати про цей вчинок як про найгероїчніший у своєму житті.

— Що сталося? — поцікавився я в Мирики.

— Щойно активувався портал, через який пройшли два загони королівської гвардії разом із бойовими жерцями. Один рухається центральною вулицею в бік північного виходу з міста. Другий розбився на три групи й прочісує місто. І я наполегливо не рекомендую вам потрапляти на очі служителям ордену — вони сповідують Світло, і хоч прямої ворожнечі з богинею Смерті не було, жерці не надто шанують служителів Муарри. До того ж… — прикривши очі, Мирика торкнулася браслета, ніби до чогось прислухаючись, — судячи з усього, вони стривожені… проривом неподалік і працюють на совість. До речі, один загін іде в наш бік. І якщо Ді я ще можу сховати, то вас — навряд. Жерці відчують ваші божественні мітки.

— Тобто вони нас відчувають? І йдуть за нами?

— Лише якщо ви причетні до появи демонів у нашому тихому куточку, — злегка примружилася Мирика. На мить здалося, що вона знає якщо не все, то дуже багато. — Загалом, мало хто з жерців здатен відчути мітку чужого бога далі, ніж за пару десятків кроків. А вже щоб розпізнати… Та й, судячи з розмов, не мітки вони шукають, а еманації демонічного плану. Якщо прорив створили штучно, то від заклинача має тхнути ними.

І все ж, хто ця Мирика? Щойно вона дала нам зрозуміти, що має засоби стеження якщо не за всім містечком, то принаймні за ключовими точками й підступами до гостьового дому. І зараз навіть не важливо, якого плану ці ресурси — магічні маячки, духи, розумні істоти чи все разом. Важливо те, з якою впевненістю вона говорить і поводиться. Ані на мить не сумнівається у своїй здатності розв’язати прийдешню проблему. Та й у тому, що присутність Ді тут не зовсім законна, я навіть не сумніваюся. То чому ж тоді наша присутність їй заважає?

— Та-а-ак… якщо вони шукають не нас і навіть не божественні мітки, то навіщо нам іти? Хіба не краще перечекати тут, прикинувшись простими мандрівниками?

— Ти так кажеш, ніби ми не мандрівники, — цокнув язиком Вайрит.

— Мандрівники. Просто не зовсім звичайні. Чи хочеш із цим посперечатися?

На секунду замислившись, здоровань скосив очі вгору й убік — саме туди, де мала бути кімната Шатти, — і кивнув.

— Гаразд. Тут ти мене переконав. За простих мандрівників нас і блаженні не приймуть. Хоча… якщо вдасться сховати Су від допитливих очей, то все має вийти. Але якщо що — я цього не казав.

Ага… Уявляю обличчя Шатти, коли її попросять загорнутися в балахон і не висовуватися. Одразу після цього в майбутнього Фелікса з’явиться запасний комплект очей. Якщо не два.

— Як я вже казала, — м’яко мовила Мирика, — жерці не шанують вашу богиню й обов’язково вирішать допитати її служителів. Не думаю, що ви маєте стільки часу, аби дозволити собі затриматися на тиждень, а то й на два. Навряд чи вас випустять раніше. Поки поставлять усі запитання. Поки перевірять ваші відповіді, а потім ще й переперевірять. Що-що, а тягнути час вони майстри.

— Я зрозумів, шановна Мирико. У нас справді немає стільки часу, тож ми підемо. І так, ви ж дозволите нам скористатися чорним входом? Якщо він у вас є.

— Є, є. Як же без нього, хлопче? — хитро примружилася старенька й усміхнулася, склавши руки в замок. — У мене пристойний гостьовий дім. У ньому є все: і чорний вхід, і потайний тунель. Сьогодні рекомендую тунель.

— І куди він нас виведе?

— За місто. Вийдете зі східного боку, неподалік дороги.

— А…

— Не варто хвилюватися, милі, вихід безпечний. Серед каміння його ніхто не помітить, а там уже й вирішите, куди йти далі.

— Дякую, — кивнув я старенькій і підвівся з-за столу.

— Ти куди?

— Нагору, будити Шатту.

— Герой! — з повагою мовив Вайрит. — Хоча я думав, ми монетку кинемо.

— Навіщо? На відміну від тебе, мене Шатта не вб’є. Їй мітка не дозволить. А от тебе…

— Усе-усе, зрозумів, — замахав руками здоровило. — Ти так ти, я не проти.

І все ж, краще б я поступився це Вайриту, бо перше, що мене зустріло в кімнаті напарниці, — це подушка, що прилетіла просто в обличчя. За нею полетіла ваза з польовими квітами, яблуко, і якби я не підскочив до розбурханої дівчини, то наступною в мене полетіла б приліжкова тумбочка.

— …Та хоч нове вторгнення легіонів, Сулю, — роздратовано випалила Шатта, закутуючись у ковдру, коли я в двох словах описав їй проблему. Причому в ліжко вона залізла, не роздягаючись, просто в одязі. — Дайте мені поспати! Доби не минуло, як я тебе зустріла, а все вже котиться шкереберть! Клятва, демони…

— Колишній.

— Тц… Я тебе вб’ю! Я точно тебе вб’ю, дай тільки печаті спасти. Ти як зламаний талісман удачі, розумієш?

— Ну, ми ще живі й навіть відносно цілі. Тож тут я з тобою посперечався б. Сама зберешся, чи допомогти? Мушу попередити, Мирика сказала, що жерці не відзначаються такою галантністю.

— Сама, — рикнула дівчина й запустила в мене ковдрою.

На збори пішло не більше пів хвилини — як би вона себе не вела, Шатта не була дурною й уміла діяти швидко. Вона розуміла, що якби у нас не було запасу часу, я б спершу витяг її з номера, а не почав пояснювати, що сталося.

Вхід у потайний тунель ховався на кухні, одразу за ящиком із овочами. Причому, якщо не знати, що він там є, то й не знайдеш. Навіть коли ми відсунули ящик, дверей не було видно.

Допомогла Мирика. Провівши пальцем по цеглині в стіні, вона активувала приховану руну у вигляді перекресленого ока. Блимнувши, руна зникла, а в підлозі під нею проступив силует дверей. Відчинивши їх, ми виявили сходи й темний тунель. Після цього господиня гостьового дому пішла зустрічати жерців, які вже щосили гупали в двері.

— Могли б і світильників у стіни понатикати. Чай, не бідні, — фиркнула Шатта, створюючи маленького світлячка. — Або факелів. Що за умови?!