Розділ 14. Хранитель

Перестрибуючи одразу по три сходинки, я мчав угору сходами, допомагаючи собі руками й з силою відштовхуючись від перил. За мною, майже не відстаючи, біг Вайрит, на ходу вигукуючи щось про міцне пиво й сліпого ельфа, в якого двоїться в очах.

Ну так… сліпого. І такого, що стріляє з лука виключно на слух та інтуїцію.

Сходовий проліт… Другий поверх… Кинувши погляд у коридор, я машинально відзначив щільно зачинені двері номерів і повний місяць, що пробивався крізь вікно, завішене легкою фіранкою.

— Вона має бути в номері! — вигукнув Вайрит, проскочивши повз мене й забігаючи в коридор. — Останні двері праворуч!

— Її там нема, — гукнув я Вайритові, завмерши на мить і прислухаючись до власних відчуттів. Мерехтіння печаті «тягнуло» мене вгору. — За мною! — кинув я, ступаючи на сходи.

— Куди?.. О-о-о… прокляття, ти мав рацію! — ляснувши себе по лобі, сказав він і побіг слідом.

Прольоти, що вели на третій, прихований від більшості очей поверх, разюче відрізнялися від попередніх своїм убранством. На сходах лежала темно-коричнева килимова доріжка, а стіни вкривали рунічні візерунки. Щось зі шкіл води й льоду — подібне я бачив у книгах і в вітальні шановної Алліель, цілительки Сенталла.

Усі ці дрібниці я підмічав на ходу, перестрибуючи по кілька сходинок і мчачи вгору. Коридор на поверсі перегороджували двостулкові двері, одна зі стулок яких була трохи прочинена. Ковзнувши за неї, я опинився всередині. Вузький коридор із чотирма дверима, дві з яких, судячи з їхнього кутового розташування та залишеної поряд із однією з них ганчірки, були комірчинами. Залишалося два варіанти. Ліва чи права?

Окрім тупоту Вайрита та його важкого дихання, я не чув жодних інших звуків. Тут панувала аномальна тиша — ні шуму з вулиці, ні чогось такого, що могло б дати бодай якусь підказку. Ковзнувши поглядом по стінах, я зрозумів чому. Руны. Їх було чимало, і в деяких я впізнав полог тиші. Що ж… ще одне підтвердження того, що це місце не з простих і старанно береже свої таємниці.

Руку обдало теплом і легенько потягнуло ліворуч. Зрозумілішого натяку й не вигадаєш.

— Там, — указав я на двері, знімаючи лук і накладаючи стрілу. — Ті двері.

— Су, я йду, Су! — вигукнув хлопець і, не роздумуючи, виніс несподівано кволі двері плечем, розпластавшись на підлозі й відкривши тим самим вельми цікаве видовище.

Просторий зал без меблів — якщо не вважати за них кілька рядів поличок, навішаних на ближній стіні, та масивний стіл під ними, — був заповнений десятками синюватих щупалець. Вони лежали на підлозі, час від часу здригалися, стелилися по стінах і стелі й належали бочкоподібній істоті, що перебувала біля дальньої стіни.

Слизька, синювата, груба шкіра; чотири пари великих очей без райдужки, з прямокутною зіницею, у глибині яких плескався розум укупі з цілою гамою емоцій: здивуванням, роздратуванням і цікавістю. Причому цікавістю палали лише ті два ока, що були спрямовані на Шаттарь, розтягнуту за метр над підлогою.

— Су-у-у-у! — прохрипів Вайрит і просто з положення лежачи жбурнув ніж в одне з щупалець, що тримали Шату.

Якщо монстр і відчув лезо, що застрягло в його плоті, то ніяк на це не відреагував. А от на хлопця, який нісся на нього, — так. Підставивши під кинджали, що летіли в його голову й тулуб, щупальця, монстр вистрілив у Вайрита одразу десятком своїх відростків, обплутавши й знерухомивши його.

Ривок — і хлопець опинився трохи лівіше від Шати, притиснутий до стіни з широко розставленими руками й ногами.

— Пусти, тварю! Я тобі ці щупальця зараз у урм-вмв—урх-уу! — рота Вайрита затисло одним із відростків. Усе, що йому лишалося, — це смикатися й шалено обертати очима.

Те саме, до речі, робила й Шата. От тільки, на відміну від Вайрита, в її погляді було більше роздратування, ніж гніву.

— Час минає — звички лишаються. Так, Су? — єхидно промовив я, не поспішаючи заходити всередину. — Тільки цього разу спрут замість дорхама?

Хоч хлопці й перебували в підвішеному стані, їхнім життям нічого не загрожувало. Принаймні поки що. Та й Шату я побачив ще до того, як Вайрит разом із дверима гепнувся на підлогу, і встиг оцінити її стан. Лють. Неймовірне роздратування. І, судячи з погляду — спрямованого на себе й цього дивного спрута, що тримав її за метр над підлогою, — ані тіні паніки чи чогось подібного на її обличчі не було. А це означало, що ситуація, якщо й не під її повним контролем, то вже точно не смертельна.

— Хррр… — проричала Шата, пропалюючи мене багатозначним поглядом.

— Ну, якщо ви наполягаєте…

Тим часом монстр витягнув зі своїх щупалець застряглі ножі й акуратно поклав їх поруч із речами Шати. Щойно сталь залишала плоть, та починала зростатися, і за десяток секунд я вже не зміг би з упевненістю сказати, де саме вони були. Іншим своїм відростком він водив за кілька сантиметрів від правої руки дівчини, час від часу короткими поштовхами торкаючись миготливої печаті. І в моменти дотику по ньому пробігала ледь помітна біла блискавка.

Хм… допитливий монстр, що з цікавістю розглядав тих, хто до нього потрапив… Кого? Гостей? Чи все-таки їжу?

Попри розсип рун на стінах, кімната аж ніяк не скидалася на місце заклання розумних істот. Ні крапель крові, ні решток чи залишків інших жертв — якщо вони, звісно, взагалі тут були. Зате в кутку стояли діжки з водою, де плюскалася велика риба. Поруч — міцно збите дерев’яне коритце з пророщеним зерном, а трохи далі ще одне — на третину заповнене риб’ячими кістками та дрібним сміттям.

Усе це свідчило про те, що істота переді мною розумна. Принаймні настільки, щоб їсти акуратно й прибирати за собою. І не роздирати незнайомців, які вломилися до неї, у перші ж секунди. А отже, проблему можна було спробувати вирішити без грубої сили. Тим паче що регенерація й швидкість у цієї істоти були позамежні — і це робило мої шанси на перемогу доволі примарними.

З боку сходів почувся шерех.

Миттєво змістившись за дверний косяк, я натягнув тятиву й прицілився.