Розділ 14. Хранитель

Перестрибуючи сходи по три за раз, я мчав угору, допомагаючи собі руками й із силою відштовхуючись від поручнів. За мною, майже не відстаючи, біг Вайрит, на ходу викрикуючи щось про міцне пиво й сліпого ельфа, в якого двоїться в очах.

Ну так… сліпого. І такого, що стріляє з лука виключно на слух і інтуїцію.

Сходовий проліт… другий поверх… Кинувши погляд у коридор, я машинально відзначив щільно зачинені двері номерів і повний місяць, що пробивався крізь вікно, завішене легкою фіранкою.

— Вона має бути в номері! — вигукнув Вайрит, проскочивши повз мене й забігаючи в коридор. — Останні двері праворуч!

— Її там нема, — гукнув я Вайриту, завмерши на мить і прислухаючись до своїх відчуттів. Мерехтіння печаті «тягнуло» мене вгору. — За мною! — кинув я, ступаючи на сходи.

— Куди?.. О-о-о… прокляття, ти мав рацію! — ляснувши себе по лобі, сказав він і побіг слідом.

Прольоти, що вели на третій, прихований від більшості очей поверх, відрізнялися від попередніх більшим убранством. На сходах лежала темно-коричнева килимова доріжка, стіни вкривали рунічні візерунки. Щось зі шкіл води й криги — подібне я бачив у книгах і в вітальні шанованої Алліель, цілительки Сенталла.

Усі ці дрібниці я підмічав на ходу, перестрибуючи сходи й мчачи вгору. Коридор на поверх перегороджували двостулкові двері, одна стулка яких була трохи прочинена. Прослизнувши за неї, я потрапив усередину. Вузький коридор із чотирма дверима, дві з яких, судячи з кутового розташування й ганчірки, залишеної біля одних, були комірчинами. Залишалося два варіанти. Ліва чи права?

Окрім тупоту Вайрита та його важкого дихання, я не чув більше жодних звуків. Тут панувала аномальна тиша — ні шуму з вулиці, ні чогось такого, що могло б дати бодай якусь підказку. Ковзнувши поглядом по стінах, я зрозумів чому. Руни. Їх було чимало, і в деяких я впізнав полог тиші. Що ж… ще одне підтвердження, що це не пересічне місце, яке старанно береже свої таємниці.

Руку обдало теплом і ледь потягнуло ліворуч. Зрозумілішого натяку годі й вигадати.

— Там, — вказав я на двері, знімаючи лук і накладаючи стрілу, — ці двері.

— Су, я йду, Су! — вигукнув хлопець і, не роздумуючи, виніс несподівано кволі двері плечем, розпластавшись на підлозі й відкривши тим самим вельми цікаве видовище.

Просторий зал без меблів, якщо не вважати за них кілька рядів поличок на ближній стіні та масивний стіл під ними, був заповнений десятками синюватих щупалець. Вони лежали на підлозі, час від часу здригалися, стелилися по стінах і стелі й належали бочкоподібній істоті біля дальньої стіни.

Слизька, синювата, груба шкіра; чотири пари великих очей без райдужки з прямокутною зіницею, в глибині яких плескався розум разом із цілою гамою емоцій: здивування, роздратування й цікавість. Причому цікавість палала лише в тих двох очах, що були звернені до Шатти, розтягнутої за метр над підлогою.

— Су-у-у! — прохрипів Вайрит і просто з положення лежачи метнув ніж в одне зі щупалець, що тримали Шатту.

Якщо монстр і відчув лезо, що застрягло в його плоті, то жодним чином на це не відреагував. А от на хлопця, який нісся на нього, — так. Підставивши під кинджали, що летіли йому в голову й тулуб, щупальця, монстр вистрілив у Вайрита одразу десятком відростків, оплутуючи й знерухомлюючи його.

Ривок — і хлопець займає місце трохи лівіше Шатти, притиснутий до стіни з широко розставленими руками й ногами.

— Пусти, тварю! Я тобі ці щупальця зараз у урм-вмв—урх-уу! — рот Вайрита закрився, перетиснутий одним із відростків. Усе, що йому лишалося, — це смикатися й шалено обертати очима.

Те саме, до речі, робила й Шатта. От тільки, на відміну від Вайрита, в її очах було більше роздратування, ніж люті.

— Час іде — звички лишаються. Так, Су? — єхидно мовив я, не поспішаючи заходити всередину. — Тільки цього разу спрут замість дорхама?

Хоч хлопці й перебували в підвішеному стані, їхнім життям нічого не загрожувало. Принаймні поки що. Та й Шатту я побачив ще до того, як Вайрит разом із дверима гепнувся на підлогу, і встиг оцінити її стан. Лють. Неймовірне роздратування. І, судячи з погляду, — на себе й на цього дивного спрута, що тримав її за метр над підлогою. Ні легкої паніки, ні чогось подібного на її обличчі не було, а це означало: ситуація якщо й не під її контролем, то точно не смертельна.

— Гррр… — проричала Шатта, свердлячи мене багатообіцяльним поглядом.

— Ну, раз уже ви наполягаєте…

У цей час монстр витяг із щупалець застряглі ножі й акуратно поклав їх поруч із речами Шатти. Щойно сталь покидала плоть, та починала зростатися, і за десяток секунд я вже не зміг би з упевненістю сказати, де саме вони були. Іншим відростком він водив за кілька сантиметрів від правої руки дівчини, час від часу короткими поштовхами торкаючись мерехтливої печаті. І в моменти дотику по ньому пробігала ледь помітна біла блискавка.

Хм… допитливий монстр, що з інтересом розглядав тих, хто до нього потрапив… кого? Гостей? Їжу?

Попри розсип рун на стінах, кімната не скидалася на місце заклання розумних. Не було видно ні крапель крові, ні решток чи останків інших жертв. Якщо вони, звісно, були. Зате в кутку стояли діжки з водою, де плескалася велика риба. Поруч — міцно збите дерев’яне коритце з пророщеним зерном, а трохи далі ще одне — на третину заповнене риб’ячими кістками й дрібним сміттям.

Усе це свідчило про те, що істота переді мною розумна. Принаймні настільки, щоб їсти охайно й прибирати за собою. І не розірвати незнайомців, які вдерлися, в перші ж секунди. А отже, можна спробувати розв’язати проблему без грубої сили. Тим паче, що в істоти захмарна регенерація й швидкість, а це робить мої шанси на перемогу доволі примарними.

З боку сходів почувся шарудіт.

Миттєво змістившись за дверний косяк, я натягнув тятиву й прицілився.

Старенька. Біля дверей стояла та сама сухенька літня жінка з палаючими очима й уважно дивилася на мене.