Розділ 13. Стосунки — рiч складна

— Ти спершу уточни, який саме день, — хмикнув я, не зводячи очей із чималого колоритного хлопця в штанах і легкому жилеті зі світлої шкіри, що привалився спиною до рогу таверни й із цікавістю позирав на нас. Зріст — під два метри, добре розвинені грудні м’язи з парою глибоких шрамів від меча чи іншої різальної зброї, які не приховувала навіть жилетка. Хоча мені чомусь здавалося, що носить він її не для того, щоб щось приховати, а навпаки — щоб підкреслити свою мускулатуру й справити враження: на дівчат — аби спокусити, на хлопців — аби налякати останніх. Короткий їжачок рудого волосся й веселий, хоч і чіпкий погляд одразу розташовували до нього. Хвилину тому цей чоловік вийшов із дверей, підкинув у руці важкенький гаманець і вже збирався рушити вглиб міста, як раптом наткнувся поглядом на нас. — Один день уже минув, а другий ще не настав. Тож…

— Ну от, вічно ти починаєш нити в найбільш невідповідні моменти! — стукнула мене кулачком Шатта й, глибоко зітхнувши, додала: — розслабся, Сулю. Небезпеки немає. Це мій старий… знайомий. Просто старий знайомий, якого я дуже давно не бачила.

— Симпатичний. Сильний. І усмішка в нього — з ніг збиває. До речі, не підкажеш, чому він так оцінююче на мене дивиться? Це ж ніяк не пов’язано з причиною вашого «давно не бачилися»? — відверто веселячись, спитав я супутницю й хрюкнув, коли легкий рум’янець на її обличчі змінився сором’язливою червоністю.

— Дурень! — буркнула вона й боляче садонула мене під коліно. Від несподіванки я ледь не полетів кувирком, але якось устояв.

— А ти, бачу, й досі майстерно знаходиш спільну мову з хлопцями? — весело зауважив незнайомець, коли ми підійшли ближче й зупинилися за кілька кроків від нього, а він відштовхнувся від стіни. — Привіт, Су, радий тебе бачити. Знову.

— А я — не дуже, — трохи насуплено відповіла Шаттарь. — Далеченько тебе занесло від Анширського перевалу. Що, таки вигнали? Чи ти відмітився у всіх дівчаток навколишніх містечок і вирішив змінити мисливські угіддя?

— Кооо-лю-ю-юча, — тягуче, смакуючи слово, відповів хлопець, примружився й, усміхнувшись ще ширше, спитав: — а він під «очаровашкою»? Чи ти вирішила піти складним шляхом і промила бідоласі мізки? Ей, друже! — гукнув він мене, кілька разів махнувши рукою. — Ти як? Ще тямиш? Якщо так — тікай від неї й не озирайся! Від неї самі проблеми! Я її навіть затримаю, ну ж бо! — завершив він, розмахуючи руками в бік дороги й кривляючись.

— Шат, у тебе всі колишні слабкі на голову, чи коли ви були разом, ти хворіла й твої смаки трохи впали? Чи, може, це він після тебе таким став? — максимально співчутливо спитав я, повернувшись напівобертом до дівчини й зазирнувши їй в очі. Незнайомця ж я просто ігнорував, не звертаючи уваги на його наливаючеся кров’ю обличчя й стиснуті кулаки.

— Ти… ну ти… ухррр… — хапала повітря Шаттарь, не в силі вимовити ані слова від обурення. — Гад, от хто ти!

— І мерця, — прошипів хлопець, дивлячись на мене з-під лоба й стискаючи кулаки так, що вони побіліли.

Дзенькнуло. Гаманець із тонкої тканини не витримав і луснув, розсипавши срібло й трохи золота по бруківці.

Злегка напружившись, я не припиняв мило усміхатися й не зводив погляду з Шатти, боковим зором відстежуючи кожен рух хлопця. Настрій у мене був змішаний. У голові гуло від надлишку інформації, а невеличка бійка дала б розрядку й, якщо не впорядкувала б думки, то принаймні вибила б зайве.

Знайомого Шатти я не боявся. Навіть якщо він виявиться сильнішим, дівчина в жодному разі не дозволить йому мене прикінчити й зупинить бій. Так, є шанс дістати по зубах, але й ковтати таке «привітання» я не збирався. Хоч тепер варто обережніше брати їжу й напої з рук дівчини. Та й до її слів і вчинків доведеться придивитися — не просто ж так він так завівся? Значить, щось подібне вже було — чи з ним, чи з іншим щасливчиком.

— Вайрите, заспокойся! Ти перший почав. Тож згадай, що радий мене бачити, і зроби ласку — бодай раз поводься нормально з моїм… напарником. Або я зроблю з тебе другого Фелікса!

— Оу! Тихо, крихітко, тихо! — виставивши долоні перед собою й трохи відсахнувшись, мовив Вайрит, розгублено усміхаючись. — Я ж пожартував. Жарт! Ха-ха-ха! Давай забудемо це маленьке непорозуміння й почнемо спочатку. О, Су?! Це ти? Радий тебе бачити. Що ти тут робиш? І хто твій друг? Представиш його?

— Та я й сам представлюся — не складно, — хмикнув я, поправляючи наплічник. — Ти мені краще скажи, чому це ти годишся на роль нового Фелікса, а я — ні? Це через те, що я ельф?

— Емммм… що?!

— Аррр! Я вас обох зараз приб’ю, якщо не припините! Розпорю, розчленую й із шматків зшию собі нового Фелікса. Тихого, не виводячого мене з себе Фелікса. Натяк зрозумілий?! — вибухнула тирадою Шаттарь, сплеснувши руками й тупнувши ніжкою. З огляду на її зріст це виглядало вкрай кумедно, але, зважаючи на скальпель, що мелькав у її тонких пальчиках, я свої думки залишив при собі. Рідкісне чуття на жіночі емоції прокинулося й било в дзвін, попереджаючи про небезпеку.

— Сульмендир, — першим простяг я руку хлопцеві навпроти, порушивши тишу. — Для своїх — Суль. Гроші — не насіння, не зійдуть.

— Вайрит, — сталеві лещата стиснули мою долоню. Здається, я навіть почув хрускіт кісточок. Добре, що Шаттарь втрутилася й не дала бійці розгорітися. Хлопець значно сильніший, ніж здається, і якби в швидкості він був бодай наполовину таким, як я, то спати сьогодні мені довелося б не в таверні, а тут — на узбіччі. — Та, так. Таке точно не проросте. А шкода — посадив сріблинку, а виріс кущ із десятком. Ехх… — мрійливо бурмотів він, нахиляючись і збираючи з дороги монети. — То якими вітрами, Су? Знову балахони?

— Може, й вони, не знаю, — з невеликим запізненням відповіла Шаттарь, наче прикидаючи, чи варто взагалі відповідати, чи краще розвернутися й піти. Наприклад, у таверну, на двері якої вона так виразно глянула. Вона втомилася й хотіла спати, а не з’ясовувати стосунки за крок від омріяного ліжка. — Може, зайдемо всередину? Я чортівськи голодна й просто валюся з ніг. День сьогодні був божевільний, і якщо я не поїм і не віллю в себе келишок вина — можу почати вбивати.