Розділ 13. Стосунки — штука складна

— Ти спершу уточни, який саме день, — хмикнув я, не зводячи погляду з немалого, колоритного хлопця в штанах і легкому жилеті зі світлої шкіри, що привалився спиною до кута таверни й з цікавістю розглядав нас.
Зріст — під два метри, добре розвинені грудні м’язи з парою глибоких шрамів від меча чи іншої різальної зброї, які не приховував навіть жилет. Хоча мені чомусь здавалося, що носить він його не для того, щоб щось приховати, а навпаки — щоб підкреслити м’язи й справити враження: на дівчат — аби спокусити, на хлопців — аби налякати. Короткий їжачок рудого волосся і веселий, але чіпкий погляд одразу до себе розташовували.
Хвилину тому цей чоловік вийшов із дверей, підкинув у руці важкий гаманець і вже було рушив углиб міста, аж поки не наткнувся поглядом на нас.
— Один день уже минув, а другий ще не настав. Тож…

— От завжди ти починаєш нудити в найнедоречніші моменти! — Шатта легенько стукнула мене кулачком і, глибоко зітхнувши, додала: — Розслабся, Сулю. Небезпеки немає. Це мій старий… знайомий. Просто старий знайомий, якого я дуже давно не бачила.

— Симпатичний. Сильний. І посмішка в нього — просто вбивча. До речі, не підкажеш, чому він так оцінююче на мене дивиться? Це ж ніяк не пов’язано з причиною вашого «давно не бачилися»? — щиро розважаючись, спитав я супутницю й фиркнув, коли легкий рум’янець на її обличчі змінився сором’язливою червонню.

— Дурень! — буркнула вона й боляче вдарила мене під коліно. Від несподіванки я ледь не полетів сторч головою, але втримався.

— А ти, бачу, й досі майстерно знаходиш спільну мову з чоловіками? — весело зауважив незнайомець, коли ми підійшли ближче й зупинилися за кілька кроків від нього, а він відлип від стіни. — Привіт, Су. Радий тебе бачити. Знову.

— А я — не дуже, — трохи насуплено відповіла Шаттарь. — Далеченько тебе занесло від Анширського перевалу. Все-таки вигнали? Чи відмітився у всіх дівчатах довколишніх містечок і вирішив змінити мисливські угіддя?

— Колю-ю-юча, — протягнув він, смакуючи слово, примружився й, усміхнувшись ще ширше, спитав: — А він під «чарівником»? Чи ти вирішила піти складнішим шляхом і промила бідоласі мізки?
Ей, друже! — гукнув він мене, кілька разів махнувши рукою. — Ти як? Ще тямиш? Якщо так — тікай від неї й не озирайся! Від неї одні проблеми! Я її затримаю, чесно! Ну ж бо! — закінчив він, кривляючись і розмахуючи руками в бік дороги.

— Шат, у тебе всі колишні такі слабкі на голову, чи коли ви були разом, ти хворіла й твої смаки дещо… впали? А може, це він після тебе таким став? — максимально співчутливо спитав я, повернувшись напівобертом до дівчини й заглянувши їй у вічі.
Незнайомця ж я просто ігнорував, не звертаючи уваги на те, як його обличчя наливається червоним, а кулаки стискаються.

— Ти… ти… ухррр… — Шаттарь хапала ротом повітря, не в змозі вимовити ані слова від обурення. — Гад! Ось ти хто!

— І труп, — процідив хлопець, дивлячись на мене спідлоба й стискаючи кулаки так, що ті побіліли.

Задзвеніло. Гаманець із тонкої тканини не витримав і луснув, розсипавши срібло й трохи золота по камінню мостової.

Я ледь напружився, не перестаючи мило усміхатися й не зводячи погляду з Шатти, водночас боковим зором відстежуючи кожен рух хлопця. Настрій у мене був дивний. У голові гуділо від надміру інформації, а невелика бійка дала б розрядку й, якщо не впорядкувала б думки, то принаймні вибила б зайве.

Знайомого Шатти я не боявся. Навіть якщо він виявиться сильнішим, дівчина навряд чи дозволить йому мене прикінчити й зупинить бій. Так, є шанс отримати по зубах, але й спускати таке «вітання» я не збирався. Хоча тепер, мабуть, варто обережніше брати їжу й питво з рук дівчини. І до її слів та вчинків придивитися уважніше — не просто ж так він так завівся? Значить, щось подібне вже було. Або з ним, або з іншим щасливчиком.

— Вайріте, заспокойся! Ти перший почав. Тож згадай, що ти радий мене бачити, і зроби ласку — хоч раз поводься нормально з моїм… напарником. Або я з тебе зроблю другого Фелікса!

— Оу! Тихо-тихо, крихітко, тихо! — виставив він долоні перед собою й трохи відступив, розгублено усміхаючись. — Я жартував. Жарт! Ха-ха-ха! Давай краще забудемо це маленьке непорозуміння й почнемо спочатку. О, Су?! Це ти? Радій тебе бачити. Що ти тут робиш? І хто твій друг? Познайомиш?

— Та я й сам представлюся — не складно, — хмикнув я, поправляючи наплічник. — Ти мені краще скажи, чому це ти підходиш на роль нового Фелікса, а я — ні? Це через те, що я ельф?

— Еммм… що?!

— Аррр! Я вас обох зараз приб’ю, якщо не припините! Розітну, розчленую і з клаптиків зшию собі нового Фелікса. Тихого. Такого, що не виводить мене з себе. Натяк зрозумілий?! — вибухнула тирадою Шаттарь, сплеснувши руками й сердито тупнувши ніжкою.

З огляду на її зріст це виглядало вкрай кумедно, але, помітивши скальпель, що блискав у її тонких пальчиках, я волів залишити свою думку при собі. Рідко прокиджуване чуття на дівочі емоції прокинулося і било на сполох, настирливо попереджаючи про небезпеку.

— Сульмендір, — першим простяг я руку хлопцеві навпроти, порушивши тишу. — Для своїх — Суль. Гроші — не насіння, не зійдуть.

— Вайріт, — сталеві лещата стиснули мою долоню. Здається, я навіть почув хрускіт кісточок. Добре, що Шаттарь втрутилася і не допустила бійки. Хлопець був значно сильніший, ніж здавався, і якщо в швидкості він хоча б наполовину такий, як я, то ночувати мені сьогодні довелося б не в таверні, а тут — на узбіччі. — Та так. Таке точно не проросте. А було б добре — посадив срібняк, а виріс кущ із десятком. Ех… — мрійливо протягнув він, нахилившись і збираючи з дороги монети. — Ну, якими вітрами, Су? Знову балахони?

— Може й вони, не знаю, — із невеликою затримкою відповіла Шаттарь, ніби прикидаючи, чи варто взагалі це робити, чи краще розвернутися й піти. Наприклад, у таверну, на двері якої вона так промовисто поглянула. Вона втомилася й хотіла спати, а не з’ясовувати стосунки за крок від заповітного ліжка. — Може, зайдемо всередину? Я диявольськи голодна і просто валюся з ніг. День сьогодні був божевільний, і якщо я не поїм та не віллю в себе келих вина, то можу почати вбивати.