Розділ 12. Відповіді без відповідей

— Знаєш, — почав я, відпльовуючись від демонячих ошметків, — наступного разу говори детальніше про вибухонебезпечність цієї тварюки.

— Ну-у-у… — протягнула Шаттарь. — Ти б тоді втік ще далі й не зміг би прикрити мене своєю спиною. Сп-а-а-а-с-и-бі тобі за це величезне!

— Ну… ти… ф-фуххх… — стерши з обличчя криваву жижу, чомусь бурого кольору, я обернувся й люто глянув на чистеньку Шаттарь. На дрібній паскуді не було ані краплі демонячої крові, не кажучи вже про шматки шкури чи якоїсь шерсті, що, між іншим, намертво налипли на мої штани й куртку.

— Що?! Усе ж так, як ти й хотів: селяни врятовані, демони повалені, а твоя супутниця все така ж прекрасна. Ідеально!

— От навіть говорити не хочу. Дарма, — махнув я на неї рукою й рушив у бік поселення. — Чекай тут.

— А ти куди? Якщо вирішив скупатися у фонтані вдячності й почестей місцевих жителів, то май на увазі: його може й не бути. Фонтана. І, так — ночуємо ми тепер точно в таверні. Тож якщо ти планував через подвиг підселитися до якоїсь вдовички…

— Та ти замовкнеш хоч ненадовго?! От тебе прорвало. Краще б так на запитання відповідала, як язиком молотиш. У порядок я себе хочу привести. До по-ря-дку! Почищу одяг, обполощуся й назад. Можеш стріли поки що зібрати, якщо нічим зайнятися. Тільки витягуй обережно, а краще — трохи підрізай плоть.

— Іди вже, сама розберуся, — фиркнула мені в спину дівчина й рушила до найбільшого шматка димлячої демонятини.

Не відповідаючи, я швидким кроком попрямував до поселення. Хоч я й був несказанно радий тому, що нам удалося здолати одразу трьох демонів — навіть у часи війни це було тим ще дивом. Хоча, якщо послухати наших старійшин, то тоді й дерева були товстіші, і небо синіше, а воїни однією лівою клали по пів дюжини ворогів. Але от задоволена мордашка Шаттарь і особливо те, що вона сховалася за мною від вибуху, вивело мене з себе.

І злив мене не сам факт того, що вона не забруднилася, а її надмірна балакучість після перемоги. Чому її не прорвало раніше?! Скажи вона, що володіє магією — можна було б вибудувати бій інакше. Я ж до останнього вважав, що зі зброї в неї лише ніж. Хоча я й очікував від неї сюрпризів, але волів би знати про них заздалегідь, тим паче з огляду на наші дивні стосунки й домовленості.

З роздумів мене вивів боязкий окрик селянина, який визирав на мене крізь щілину у воротах. Басистий голос чоловіка тремтів, але було чути, як він намагається триматися.

— В-вам, це… ч-че н-на-добно? У-у нас н-ні-чо-го ц-цін-но-го не-має.

Та що ж це таке! Вони що, думають, я їхнє село грабувати прийшов?! Що в них у головах коїться?!

— Води надобно, — у тон запитувача відповів я, — і рушник. Якщо знайдете мило — теж несіть. Я тут трохи замастився, поки від ваших хат усюку погань відганяв.

— Е-е-е-е… — чоловік по той бік воріт, схоже, випав із реальності, бо осмисленої відповіді довелося чекати секунд із десять. Ойкнувши, мабуть, від стусана товариша, він продовжив: — З-звісно-звісно, пане… це ми хутко. Лише хвилинку зачекайте.

— У сенсі — зачекати… тьху… почекати?! — здивувався я. — А ворота мені що, не відчините? Чи ви на мене відро води зверху виливати зібралися?

З того боку почувся запеклий шепітний спір кількох мужиків.

Приблизно за хвилину клацнув засув, і стулка воріт зі скрипом почала відчинятися.

Біля проходу стояли четверо кремезних чоловіків, озброєних чим попало. Хоча ні — в одного був солідний бойовий молот на довгому держаку. Інші красувалися або вилами, або сокирами.

— П-проходьте, — трохи заїкаючись, сказав рудоволосий здоровань із сокирою в руках. Тримав він її більш ніж упевнено. Найімовірніше, лісоруб або просто вправний господар. У будь-якому разі — користуватися він нею вміє, тож спиною до нього краще не повертатися, як і до решти. Страх — поганий порадник. Хто знає, що їм у голову стукне?

— Дякую. Я ненадовго. Де криниця — знаю. Впораюся сам.

Заходячи всередину, я міркував, як би обійти їх так, щоб не випустити з поля зору, але проблема вирішилася сама собою. Чоловіки самі відійшли вбік, ставши біля дальньої стулки воріт. Остерігалися.

Підійшовши до криниці, я притулив до неї лук. Скинув із плечей мішок і сагайдак із парою стріл, що лишилися, поклавши їх поруч, і, опустивши прив’язане до ворота відро, почав його піднімати.

Перше відро я просто вилив на себе. Друге — вже знявши одяг і взуття. Ще два пішли на те, щоб очистити шкіру від бруду й залишків демонів. Далі залишалося найскладніше — прання.

Вочевидь, вирішивши таки допомогти, а не просто стояти й дивитися на моє купання, кілька чоловіків принесли невелике корито, стос старих, але чистих рушників, шматок мила й… комплект одягу. Старі простацькі штани й сорочка були мені завеликі, але це все одно краще, ніж перспектива йти в мокрих речах. Тож, подякувавши селянам за такий доречний дар, я як слід намилювався й обполоснувся крижаною колодязною водою.

Отак краще! Після мила від мене перестало тхнути демонятиною. Напевно.

Закінчивши з пранням і змирившись із тим, що деякі плями на куртці залишаться назавжди, я відтис речі й прикріпив їх до наплічного мішка, щоб підсихали. Потім натягнув штани й сорочку й, ще раз подякувавши селянам, пішов, ловлячи на собі кілька пар стривожених поглядів.

Дивні вони все-таки. Бачили, як ми розправилися з демонами, а все одно остерігаються. Ще й за розбійника якогось мене прийняли. Одним словом — дивні.

Шаттарь чекала на мене на перехресті, сидячи на поваленій колоді й задумливо дивлячись на місяць.

— А ти не поспішав. Хоча, якщо ти все ж отримав особливу подяку від якоїсь вдовички та ще й устиг помитися — то ти навіть швидко. Надто швидко. І костюмчик у поспіху не свій одягнув. Що, вона була не зовсім вдовичкою?

— Може, досить? — втомлено відповів я, не ведучись на провокацію. — Речі я праў, а ці дали взамін. Ходімо вже, нам ще таверну шукати.

— А… — махнула на мене рукою Шаттарь, потягуючись і встаючи. — Просто дорогою, сам же чув. Не заблукаємо.