Розділ 11. Цінні інгредієнти.

Перші стріли рвонули до летючої тварюки. Відстань була чимала, і навіть пряме влучання навряд чи змогло б її вбити або бодай пошкодити шкіру. Хіба що удача всміхнеться мені й я поцілю в око — тоді хто знає, хто знає. Цілком можливо, що оскаженіла від болю тварина пікірує вниз, просто на частокіл, і настромиться на гострі палі.

Випускаючи навздогін першим стрілам ще парочку, я розраховував привернути увагу демона й відвести його від поселення, заодно зробивши кілька дір у крилах, зменшуючи таким чином його маневровість.

— Не стріляй у нього, дурню! — викрикнула Шаттарь, смикнувши мене за рукав, через що остання стріла пішла далеко вбік. — Кров цього демона вибухає, і якщо він упаде на село, там на кілька хат стане менше!

— У сенсі — вибухає?

— У прямому! Це штучно виведені живі бомби. Так-так, не роби такого здивованого обличчя! Наче ти не знав, що вищі демони ще ті селекціонери?

— Ні, не знав, — чесно визнав я. — На лекціях про часи протистояння нічого подібного не було, хоча наш старійшина, в якомусь сенсі, і сам очевидeць тих подій. Він тоді ще зовсім дитиною був. Прокляття! Як же його тепер убивати? Якщо ти маєш рацію, то щойно в його тілі згасне іскра — він вибухне й відправить нас до праотців разом із собою!

— Раніше треба було про це думати, — фиркнула дівчина, дістаючи ніж і роблячи невеликий поріз на руці. — Я тебе попереджала — забудь! Зараз би вже в таверну заходили, а не мізкували, як урятуватися. Усе, не відволікай. Буду рятувати наші ядрені життя.

З акуратного порізу потекла яскраво-ала кров. Склaвши долоню чашею, щоб ані краплі не впало на землю, Шаттарь примружилася й зашепотіла незнайомою мовою. Шиплячий, грубий говір різко дисонував із крихкою дівчиною й із її вуст звучав удвічі дивніше. Утім, це не завадило мені висловитися:

— Якби ти одразу сказала про своїх переслідувачів і про оце, — я вказав затиснутою в руці стрілою на демона, що летів до нас, — то чорти б ми заходили в село! Пішли б через ліс без зупинок!

— Досить базікати. Стріляй!

— Що? Ти ж ка—

— Демон уже не над селом, дубино. Добий тварюку, поки вона не підлетіла ближче. Цілься в шию або в пащу, решта місць у нього або прикриті бронею, або від влучання в них він навіть не почухається.

— От же ж… — скрипнув зубами я й одним злитим рухом наклав стрілу на лук, натягнув тятиву й, зловивши потрібний момент між змахами крил, вистрілив.

— Хм… а ти влучний, — прокоментувала постріл Шаттарь, спостерігаючи, як тварина, зловивши стрілу в шию, хрипко заклекотала й, забившись у передсмертних судомах, почала падати на землю. — Не думала, що в тебе вийде з першого разу.

Тим часом демон із глухим звуком упав кроків за тридцять від нас. Заслонивши собою дівчину, я трохи пригнувся й прикрив голову рукою, чекаючи вибуху.

Секунда.
Друга.

Нічого не сталося, і я глянув на демона. Той корчився на землі, розорюючи пухкий ґрунт поламаними крилами. Стріла була зламана, а з рани на шиї сочилася чорна густа кров, що при падінні спалахувала синім полум’ям.

— Ну дякую, — буркнув я. — Ти просто взірець надійності. І, до речі, результат моїх зусиль хоч помітний, а от що весь цей час робила ти — незрозуміло. — Я підняв одну брову. — І чому він не вибухнув? Може… — я почав питати, збираючись пустити в нього ще одну стрілу.

— Не смій! — викрикнула дівчина. — Ти що, здурів?! Лиш його, він і так уже труп і скоро затихне. Потім повернемося й розберемо на інгредієнти. І не думай стріляти! Ще вибухне!

— То стріляй і вбий, то не чіпай… визначся вже!

— Обійдешся! — фиркнула Шаттарь і рвонула до поселення, тягнучи мене за собою. Крилатого демона ми обходили широкою дугою, цілком розумно остерігаючись його передсмертного «подарунка». — На підході ще дві тварюки. У селі їх точно немає — ми б почули.

— Вони ще в лісі, але скоро вийдуть. І, судячи з усього, вони немаленькі.

— Звідки ти взяв?

— Та глянь сама, — злегка знизав я плечима й указав луком у потрібний бік. Глянувши туди, дівчина скривилася й вилаялася.

Не далі як за кількадесят кроків від межі лісу верхівки дерев ходили ходором від чиїхось потужних поштовхів. Хто б там не крокував до нас, розміри в нього були чималі, раз навіть не надто густий ліс змушував його проштовхуватися між деревами.

— Пропоную не чекати появи гостей і змитися просто зараз. Що скажеш? Можемо навіть не чекати, поки крилатий затихне. Я навіть піду на те, щоб лишити такі цінні й потрібні мені інгредієнти, — з удаваним зітханням наприкінці сказала Шаттарь.

— М-м-м… дай подумати. Ні.

— Ти нестерпний!

— Наче ти чекала іншої відповіді.

— Уяви собі! Наприклад, голосу розуму, який сказав би скористатися шансом і забиратися звідси. Другого разу так може й не пощастити, — вона махнула рукою в бік затихлого демона. — То як?

— Ні.

— Та що ж ти такий упертий! Хочеш здохнути за чужих тобі людей?! Звідки в тобі стільки дурості?

— Помирати в мої плани не входить, — м’яко відповів я, обережно рухаючись у бік імовірного виходу демонів. — І це не дурість. Я усвідомлюю, що роблю. Це відповідальність за власні вчинки, якої ти якраз не лише не береш на себе, а навіть не бачиш.

— Ти… не розумієш, — прошипіла дівчина. — Це… я… моя мета важливіша за десяток життів.

— Ніщо не важливіше за життя, — повчально мовив я. — Так учив мене батько, і так вважаю я сам. Якщо хочеш — можеш іти.

— От у тому й річ, що не можу, дурню, — отруйно процідила Шаттарь. — Ми тепер із тобою як одне ціле, принаймні поки не закінчиться дія клятви.

— У такому разі можеш починати щось робити, а не стояти й роздавати вказівки, — у тон їй відповів я. — Тоді в нас усе вийде. Хоча твої дивні віршики звучали цікаво.

— Віршики… — хмикнула дівчина. — Якщо ти не бачиш результату, це ще не означає, що його немає, — туманно відповіла Шаттарь. — Готуйся, виходять.

Попередження було зайвим. Я й сам бачив темні обриси двох тварюк, щонайменше вдвічі вищих за людину, що проглядалися крізь дерева. Хоч сонце й сіло за обрій, видимість була більш-менш прийнятною — виручали місяць і гостріший, ніж у більшості розумних Фліда, зір.