Розділ 11. Цінні інгредієнти.

Перші стріли рвонули до крилатої тварюки. Відстань була чимала, і навіть пряме влучання навряд чи змогло б її вбити або бодай пробити шкіру. Хіба що пощастить — і стріла поцілить в око. Тоді, хто знає… цілком можливо, що збожеволіла від болю тварина піде у пікірування просто на частокіл і настромиться на гострі кілки.

Випускаючи навздогін першим стрілам ще кілька, я розраховував привернути увагу демона й відвести його від поселення, заодно зробивши пару-трійку дірок у крилах, зменшивши таким чином його маневреність.

— Не стріляй у нього, дурню! — викрикнула Шаттарь, смикнувши мене за рукав, через що остання стріла пішла далеко вбік. — Кров цього демона вибухає! Якщо він впаде на селище — там мінус кілька хат!

— У сенсі, вибухає?

— У прямому! Це штучно виведені живі бомби. Так-так, не роби такого здивованого обличчя! Наче ти не знав, що вищі демони — ще ті селекціонери.

— Ні, не знав, — чесно визнав я. — На лекціях про часи протистояння про таке не говорили, хоч наш старійшина в певному сенсі й сам був свідком тих подій. Він тоді ще зовсім дитиною був. Кляття… І як його тепер убивати? Якщо ти маєш рацію, то щойно в його тілі згасне іскра — він вибухне й відправить нас до праотців разом із собою!

— Раніше треба було про це думати, — фиркнула дівчина, дістаючи ніж і роблячи невеликий надріз на руці. — Я ж попереджала — забудь! Зараз ми б уже заходили до таверни, а не ламали голову, як вижити. Все, не відволікай. Рятуватиму наші жалюгідні життя.

З акуратного порізу потекла яскраво-ала кров. Склала долоню човником, аби жодна крапля не впала на землю, Шаттарь примружилася й зашепотіла незнайомою мовою. Шиплячий, грубий говір дивно контрастував із її тендітною зовнішністю й звучав із її вуст удвічі моторошніше. Утім, це не завадило мені висловитися:

— Якби ти одразу сказала про своїх переслідувачів і про оце, — я вказав затиснутою в руці стрілою на демона, що летів до нас, — то чорт забирай, ми б узагалі не зайшли в селище! Пройшли б лісом, не зупиняючись!

— Досить базікати. Стріляй!

— Що? Ти ж каз—

— Демон уже не над селищем, дубино. Добий тварюку, поки вона не підлетіла ближче. Цілься в шию або пащу — решта місць у неї або прикриті бронею, або їй байдуже на влучання.

— От же ж… — скрипнувши зубами, я одним злитим рухом наклав стрілу, натягнув тятиву й, спіймавши мить між помахами крил, вистрілив.

— Хм… а ти влучний, — прокоментувала Шаттарь, спостерігаючи, як тварюка, що впіймала стрілу в шию, хрипко заклекотіла й, забившись у передсмертних судомах, почала падати. — Не думала, що в тебе вийде з першого разу.

Демон із глухим звуком гепнувся на землю кроків за тридцять від нас. Я інстинктивно заслонив дівчину собою, трохи присів і прикрив голову рукою, очікуючи вибуху.

Секунда.

Друга.

Нічого не відбувалося, і я глянув на демона. Той корчився на землі, роздираючи пухкий ґрунт поламаними крилами. Стріла була зламана, а з рани на шиї сочилася густа чорна кров, яка при падінні спалахувала синім полум’ям.

— Ну, дякую, — буркнув я. — Ти просто зразок надійності. І, до речі, результат моїх старань хоч якось помітний, а от що в цей час робила ти — незрозуміло. — Я підвів одну брову. — І чому він не вибухнув? Може… — почав я, збираючись пустити в нього ще одну стрілу.

— Не смій! — вихопилася дівчина. — Ти що, з глузду з’їхав?! Залиш його, він уже й так труп і скоро затихне. Потім повернемося й розберемо його на інгредієнти. І навіть не думай стріляти! Ще вибухне!

— То стріляй і добий, то не чіпай… визначся вже!

— Переб’єшся! — фиркнула Шаттарь, рушаючи до поселення й тягнучи мене за собою. Крилатого демона ми обминали широкою дугою, цілком справедливо остерігаючись його передсмертного «подарунка». — На підході ще дві тварюки. У селищі їх точно немає — ми б почули.

— Вони ще в лісі, але скоро вийдуть. І, судячи з усього, вони не маленькі.

— З чого ти взяв?

— Сама подивись, — злегка знизав я плечима й вказав луком у потрібний бік.

Глянувши туди, дівчина скривилася з роздратуванням і вилаялася.

Не далі ніж за кілька десятків кроків від межі лісу верхівки дерев ходили ходором від чиїхось потужних поштовхів. Хто б там не сунув до нас, розміри в нього були чималі — навіть не надто густий ліс змушував його протискуватися між деревами.

— Пропоную не чекати появи гостей і звалити просто зараз, що скажеш? — із награним зітханням наприкінці мовила Шаттарь. — Можемо навіть не чекати, поки крилатий здохне. Я навіть піду на те, щоб залишити такі цінні й потрібні мені інгредієнти.

— Ммм… дай подумати. Ні.

— Ти нестерпний!

— Наче ти чекала почути щось інше.

— Уяви собі! Голос розуму, наприклад, який порадив би скористатися шансом і забиратися звідси. Другого разу так може й не пощастити, — вона махнула рукою в бік затихлого демона. — То як?

— Ні.

— Та чого ж ти такий упертий?! Хочеш померти за чужих тобі людей?! Звідки в тобі стільки дурості?

— Ні, помирати в мої плани не входить, — м’яко відповів я, обережно рухаючись у бік ймовірного виходу демонів. — І це не дурість — я цілком усвідомлюю, що роблю. Це відповідальність за свої вчинки, якої ти якраз не лише не береш на себе, а навіть не бачиш.

— Ти… не розумієш, — прошипіла дівчина. — Це… я… моя мета важливіша за десяток життів.

— Немає нічого важливішого за життя, — повчально мовив я. — Так учив мене батько, і так вважаю я сам. Якщо хочеш — можеш іти.

— От у тому й річ, що не можу, дурню, — отруйно прошипіла Шаттарь. — Ми тепер із тобою як одне ціле, принаймні поки діє клятва.

— Тоді можеш починати щось робити, а не стояти й роздавати вказівки, — у тон їй відповів я. — І тоді в нас усе вийде. Хоч твої дивні віршики звучали цікаво.

— Віршики… — хмикнула дівчина. — Якщо ти не бачиш результату, це ще не означає, що його немає, — туманно відповіла Шаттарь. — Готуйся, виходять.