Розділ 10. Дурість і героїзм чи лише дурість?

Що за…?!

Мітка, що лишилася на передпліччі після принесення клятви, випромінювала м’яке біле світло. Пульсувала, мов жива. Дивним було й те, що я зовсім не відчував жодних змін у собі. Якби не вигук жінки, я певен — ліхтар, що з’явився в моїй руці, я помітив би ще не скоро.

Тим часом Шаттарь, яка до того перебувала в непритомності й маренні, отямилася. Я зрозумів це за серветкою, що пролетіла в бік господині, яка голосила. Згорнута в тугий клубок тканина влучила їй просто в лоба, від чого голова різко відкинулася назад і з глухим стуком вдарилася об стіну. Крик урвався, а непритомне тіло Ларки повільно сповзло вниз, розлігшись поперек проходу.

— Могла б просто попросити її замовкнути.

— Довго, — потираючи голову й кривлячись, відповіла дівчина. — Та й результат сумнівний. Так простіше й швидше, тим паче тиша була потрібна просто зараз, а не колись там. І на запитання тепер відповідати не доведеться, — додала Шаттарь, поволі підводячись.

— От у цьому я б на твоєму місці не був таким упевненим, — заперечив я. — У мене на передпліччі сяє півмісяць. Не підкажеш, чому?

Сфокусувавши на мені погляд, дівчина перевела його на мою руку, а тоді швидко закачала рукав. На її передпліччі сяяв такий самий напівкруг.

— А щоб тебе! Тепер ще й жерців оминати! — прикусивши губу, випалила Шаттарь. — Гаразд… може, до міста й розвіється…

— Що зникне? Що розвіється? Кого й чому нам тепер обходити, а?! Що взагалі відбувається?!

— Не зараз! — жорстко обірвала вона мене. — Нам потрібно забиратися звідси якнайшвидше, доки не повернулися їхні чоловіки. Не хочу, щоб мене звідси випроваджував натовп розлючених селян із вилами. Та й для них тепер небезпечно, якщо ми тут залишимося.

— Не треба було Ларку вимикати, — фиркнув я, схиляючись над тілом господині. Вона рівномірно дихала, час від часу сопіла, тож я дійшов висновку, що з нею все гаразд і вона просто спить. Обережно піднявши її на руки, я спершу подумки похвалив себе за регулярні тренування — жінка була доволі важкою, — а тоді переніс у сусідню кімнату й дбайливо поклав на ліжко.

— Ти б іще поцілував її, — скривившись, отруйно прокоментувала мої дії Шаттарь.

— Ревнуєш, що не тебе носять на руках? — співчутливо перепитав я й, не чекаючи відповіді, додав: — А що ти там казала про «небезпечно для них»? Ти маєш на увазі, що сама їх приб’єш, чи що? Май на увазі — я тобі в цьому допомагати не буду.

— Головне — не заважай, — огризнулася вона. — Ні. Оце, — підійшовши майже впритул, вона змахнула рукою з печаттю клятви перед моїм носом, — може допомогти мене вистежити. А може й ні. У будь-якому разі я воліла б з’ясувати це за межами поселення.

— Не хочеш, щоб постраждали невинні? — розуміюче запитав я.

— І це теж, — туманно відповіла вона з недобрим вогником в очах. — Усе, досить балакати. Ходімо!

Повернувшись, вона підхопила з підлоги свою невелику сумку, на ходу перекинула її через плече й буквально силоміць виштовхала мене за двері.

— Усе забрав? Повертатися не будемо.

— Тебе міг би й забути, — буркотливо відповів я, випихаючись у двір. Мені виразно не подобалося, коли мене штовхали в спину, хай навіть маленькими дівочими долонями.

За той короткий час, що ми провели в домі, сонце майже повністю сховалося за обрієм, наостанок фарбуючи небо багрянцем.

Швидко оглянувшись, я трохи заспокоївся — ніхто не біг у наш бік. Окрім самотнього дідуся, що сидів на лавці біля паркану на протилежному боці площі, більше нікого не було видно. Судячи з димків, що підіймалися з димоходів, усе нечисленне населення Лисья перебувало у своїх домівках, готуючи вечерю до повернення чоловіків, і не чули крику Ларки. Це добре.

Сорочка разом із курткою лежали на колишньому місці. Піднявши їх, я перекинув через плече наплічний мішок разом із луком і сагайдаком обуреної такою зухвалістю Шаттарь і заходився швидко вдягатися.

— Міг би й так лишити, — цмокнувши, сказала вона, окидаючи мене поглядом. — З таким тілом і миловидною пичкою ти навіть у лісовій глушині знайдеш нам гостинну господиню, де можна переночувати. Тобі — так точно.

— Одну вже знайшов, — огризнувся я, забираючи з її рук свої речі. — Досить. Тепер твоя черга.
Шаттарь лише фиркнула у відповідь.

Вийшовши з двору й прикривши хвіртку, ми швидким кроком перетнули площу й попрямували до виходу з поселення. На наше щастя, ворота так само були відчинені, і поруч нікого не було. Не те щоб я боявся побачити когось на варті, але відповідати на запитання, чому ми так поспіхом ідемо надвечір, а тим паче — на незручні питання про Ларку, мені не хотілося. Тож, раз у раз озираючись, ми прослизнули за ворота й рушили в бік таверни, про яку згадували на початку.

— Ти завжди так надовго затримуєшся? — не втримався я від шпильки, щойно ми трохи віддалилися від поселення. — І що це був за напад?

— Тільки не починай, — здуваючи пасмо волосся з обличчя, відповіла вона. — Я з самого початку натякала, що це не найкраще місце для ночівлі. Ти ж вирішив не дослухатися до мого чуття й залишитися.

— Ще скажи, що це я винен у тому, що ти жбурнула серветкою в господиню?

— Ну-у… можна й так сказати. Добре, що ти визнаєш свою провину. Відпо-ві-дальний.

— Я не… — почав було я, але, побачивши її єхидну усмішку з пустотливими вогниками в очах, зрозумів, що з мене просто кепкують. — Жінки… — трохи ображено пробурмотів я. — Ти їм допомагаєш, а вони знущаються.

— Такі ми. Прийми й змирись.

— Аж ніяк! Краще розкажи про напад. Ти говорила зі своєю матір’ю чи це таки був маревний бред?

— Сам ти бред, — здається, це її справді зачепило. Вона знову прикусила нижню губу й трохи пожувала її, ніби зважуючи відповідь. — Це видіння. Образи, які Мати іноді надсилає мені, щоб попередити про небезпеку, щось сказати або, дуже рідко, відповісти на мої запитання.

— Твоя мати — сильна магиня, — з повагою сказав я, ледве уявляючи, яких зусиль коштує налагодити бодай відносно стабільний зв’язок на такій відстані.