Розділ 10. Дурість і героїзм чи лише дурість?

— Що за…?!

Мітка, що лишилася після принесення клятви, на передпліччі випромінювала м’яке біле світло. Пульсувала, немов жива. Дивним було й те, що я зовсім не відчував у собі жодних змін. Якби не окрик жінки, то певен — той ліхтар, що з’явився в мене на руці, я помітив би ще не скоро.

Тим часом Шаттарь, яка до цього перебувала в непритомності й маренні, отямилася. Зрозумів я це за столовим рушником, що полетів у бік голосившої господині дому. Згорнута в тугий клубок тканина влучила жінці просто в лоба, від чого її голова закинулася назад і з глухим стуком вдарилася об стіну. Крик урвався, а непритомне тіло Ларки повільно сповзло вздовж стіни, розпластавшись упоперек проходу.

— Могла б просто попросити її замовкнути.

— Довго, — потираючи голову й кривлячись, відповіла дівчина. — І з сумнівною результативністю. Так простіше й швидше, тим паче тиша потрібна була прямо зараз, а не колись там. Та й на запитання відповідати тепер не доведеться, — підводячись, додала Шаттарь.

— А от у цьому я б на твоєму місці не був таким упевненим, — заперечив я. — У мене півмісяця на передпліччі сяє. Не підкажеш, чому?

Сфокусувавши на мені погляд, дівчина перевела його на мою руку, а потім швидко закасала власний рукав. На її передпліччі сяяв такий самий напівкруг.

— А, щоб тебе! Тепер ще й жерців обходити! — прикусивши губу, випалила Шаттарь. — Гаразд… може, до міста й розвіється…

— Що зникне? Що розвіється? Кого і чому нам обходити, га? Що взагалі відбувається?!..

— Не зараз! — жорстко обірвала мене дівчина. — Нам треба йти звідси, і якнайшвидше, поки не повернулися їхні чоловіки. Не хочу, щоб мене випроваджував натовп розлючених селян із вилами. Та й для них тепер небезпечно, якщо ми тут залишимось.

— Не варто було Ларку вимикати, — фиркнув я, схиляючись над тілом господині. Та рівно дихала, час від часу сопучи, з чого я зробив висновок, що з нею все гаразд і вона просто спить. Обережно піднявши її на руки, я спершу подумки похвалив себе за регулярні тренування — жінка була доволі важкою, — а тоді відніс у сусідню кімнату й бережно поклав на ліжко.

— Ти б іще поцілував її, — скривившись, ядовито прокоментувала мої дії Шаттарь.

— Ревнуєш, що не тебе носять на руках? — співчутливо перепитав я й, не чекаючи відповіді, поставив інше запитання: — Що ти там про «небезпечно для них» казала? Маєш на увазі, що сама їх пришибеш, чи як? Май на увазі — я тобі в цьому допомагати не буду.

— Головне — не заважай, — огризнулася Шаттарь. — Ні. Оце, — підійшовши майже впритул, вона махнула рукою з печаттю клятви перед моїм носом, — може допомогти мене вистежити. А може й ні. У будь-якому разі я воліла б дізнатися про це за межами поселення.

— Не хочеш, щоб постраждали невинні? — розуміюче спитав я.

— І це теж, — туманно відповіла вона з недобрим вогником в очах. — Усе, досить базікати. Ходімо!

Повернувшись і підхопивши з підлоги свою невеличку сумку, вона на ходу перекинула її через плече й буквально силою виштовхала мене за двері.

— Усе забрав? Повертатися не будемо.

— Тебе б я міг і забути, — буркливо відповів я, виходячи у двір. Мені страшенно не подобалося, коли мене штовхають у спину, хай навіть маленькими дівочими долоньками.

За той короткий час, що ми провели в домі, сонце майже повністю сховалося за обрієм, наостанок забарвивши небо багрянцем.

Швидко озирнувшись, я трохи заспокоївся: ніхто не біг у наш бік. Окрім самотнього дідуся, що сидів на лавці біля паркану по інший бік площі, більше нікого не було видно. Судячи з диму з димарів, усе нечисленне населення Лисого перебувало в домівках, готуючи вечерю до повернення чоловіків, і не чуло крику Ларки. І це було добре.

Сорочка й куртка лежали там само. Піднявши їх, я перекинув наплічний мішок разом із луком і сагайдаком на обурену такою нахабністю Шаттарь і заходився швидко вдягатися.

— Міг би й так лишити, — причмокнувши, сказала вона, ковзнувши по мені поглядом. — З таким тілом і смазливим личком ти навіть у лісовій глушині знайдеш нам гостинну господиню, де можна переночувати. Тобі — так точно.

— Одну вже знайшов, — огризнувся я, забираючи з її рук свої речі. — Досить. Тепер твоя черга.
Шаттарь лише фиркнула у відповідь, висловлюючи своє ставлення до цієї ідеї.

Вийшовши з двору й причинивши хвіртку, ми швидким кроком перетнули площу та рушили до виходу з поселення. На наше щастя, ворота все ще були відчинені й поруч нікого не було. Не те щоб я боявся когось там побачити, але відповідати на запитання, чому ми так поспіхом ідемо серед ночі, мені не хотілося — не кажучи вже про можливі незручні питання щодо Ларки. Тож, час від часу озираючись, ми ковзнули за ворота й подалися в бік таверни, про яку говорили спочатку.

— Ти всюди так надовго затримуєшся? — не втримався я від шпильки, щойно ми трохи віддалилися від поселення. — І що це був за напад?

— Тільки не починай, — здуваючи пасмо волосся з обличчя, відповіла дівчина. — Я з самого початку натякала, що це не найкраще місце для ночівлі. Ти ж вирішив не зважати на моє передчуття й залишитися.

— Ти ще скажи, що це я винен у тому, що ти жбурнула рушником у господиню.

— Ну-у… можна сказати й так. Добре, що ти не заперечуєш своєї провини. Ві-дпо-ві-да-льний.

— Я не… — почав було я, але, глянувши на обличчя Шаттарь із єхидною усмішкою й танцюючими в очах вогниками, зрозумів, що з мене просто знущаються. — Дівчата… — трохи ображено буркнув я. — Їм допомагаєш, а вони знущаються.

— Такі ми. Прийми й змирись.

— Ага, щас. Краще розкажи про напад. Ти говорила зі своєю матір’ю чи це все ж було марення?

— Сам ти марення, — і, як мені здалося, Шаттарь це справді зачепило. Вона знову прикусила нижню губу й трохи пожувала її, ніби зважуючи відповідь, перш ніж озвучити. — Це видіння. Образи, які Мати іноді посилає мені, щоб попередити про небезпеку, щось сказати або, зовсім рідко, відповісти на мої запитання.