Розділ 9. Лисяче Залісся

— Що?! Яка ще доля?!

— Найсправжнісінька! — відповіла дівчина й розсміялася. Зробивши кілька граційних кроків, вона обійшла мене й рушила в бік дороги. — Хапай свої речі й наздоганяй! — гукнула вона, махнувши рукою в бік дерева, біля якого я раніше отямився.

Ошелешений тим, що сталося, я не одразу зрушив з місця, переводячи погляд то на свою руку, то на дівчину. Лише за кілька секунд, після ще одного її окрику, я трусонув головою й потер обличчя долонями. Ну й ну… От так і не вір після цього, що боги все ще тут, з нами, і нікуди не поділися, як вважали багато хто. Та чого вже кривити душею — я й сам думав так само.

Зі зворотного боку дерева мої речі були акуратно складені: дорожній мішок, до якого Шаттарь прихилила лук разом із сагайдаком, і ніж у піхвах, покладений зверху. Закинувши мішок за спину й приладнавши все інше на свої місця, я вже рушив слідом за нею, як новий окрик змусив мене озирнутися.

— Захопи ще баночку з очима Фелікса. Будь ла-а-аска!

Зітхнувши, я розвернувся й підійшов до мертвого зомбі. Насамперед підняв і прискіпливо оглянув стрілу, після чого закинув її в сагайдак. Потім підібрав баночку, з якої на мене дивилася пара зелених очей із золотавою облямівкою навколо зіниць. Покрутивши її в руках, поклав до наплічного мішка. Ще раз оглянув галявину, чи не лишилося чогось забутого, і швидким кроком рушив до дівчини.

У мене були запитання.
У мене було багато запитань.
І на всі я хотів отримати відповіді.

Хто вона? Чи була наша зустріч випадковою? І що це за клята «доля»?! І чому вона така вродлива?

— Гей, зачекай! — не витримав я, окликаючи дівчину. — Куди ти так поспішаєш?

Зупинившись, Шаттарь дочекалася, поки я зрівняюся з нею, й лише тоді знову рушила, водночас відповідаючи:

— Не знаю, як у вас там, у лісових дітей, заведено, а я віддаю перевагу сну в ліжку, а не на підстилці з трави й гілля.

— Діти лісу. Правильно казати — діти лісу, — буркотливо поправив я Шаттарь.

— Байдуже.

— Кому як. У деяких місцях за таке можна й виклик отримати. На дуель, — спіймавши її промовистий погляд, у якому читалося ставлення до самоназви мого народу, я знизав плечима й додав: — хоча тобі це не загрожує — дівчат не прийнято викликати на поєдинок, навіть таких зухвалих, як ти.

— Це не зухвалість, а спосіб виживання, — фиркнула Шаттарь. — Якби ми, дівчата, ним не користувалися, то не отримували б усього, чого хочемо й заслуговуємо.

Ну так, особливо ти, — майнуло в голові. Уголос же я сказав інше:

— Далеко до поселення? Ми ж туди поспішаємо?

— Та-а-ак, тільки не в місто. Поселення. Миль з десять дорогою.

— На захід чи на схід? — одразу спитав я. Засідку Д’юк улаштував на західному тракті, тож якби Шаттарь повела нас туди, довелося б наполягти, щоб зійти з дороги й углибитися в ліс, обходячи небезпечне місце широкою дугою. На щастя, нам було в інший бік.

— На схід. Залісся чи Залесся — на мапі не розбереш.

— То дай-но я гляну. Покажеш її?

— Ні. Я її не змогла забрати. А що?

— Та так. Хотів знати, чи правильно ти розрахувала час.

— І як?

— Неправильно. Ти про мене подумала? Мені кожні кілька миль треба зупинятися на перев’язки. Чи ти настільки сліпа, що не бачиш моїх ран?

— Бачу, — роздратовано фиркнула Шаттарь. — Просто забула, як про дрібницю, не варту уваги.

— Гарний початок, — обурено вигукнув я, здогадуючись, що дарма так поспішив із клятвою. — А далі що? Зробиш із мене чергового Фелікса?!

— Не мели дурниць! Ось, тримай, — порившись у кишенях на поясі, вона витягла невеликий флакончик, заткнутий дерев’яною корком, і простягнула мені. — Випий. Це прискорить загоєння ран і зніме біль.

— Дякую, — буркнув я, розглядаючи на світлі маленьку блискучу пляшечку. Витягнувши корок і збовтавши бурий вміст флакончика, я одним ковтком осушив його й повернув порожню ємність дівчині. Знадобиться.

Ні страху, ні побоювань, що вона мене отруїть чи якось нашкодить, не було — клятва була складена й почута, а отже, слугувала гарантією моєї безпеки. Принаймні з її боку.

— І Феліксом ти не станеш, зрозумів?! Ти не такий ідеальний.

— Що?! — випалив я, ледь не перечепившись від обурення об корінь. — Це я, значить, не кращий за живий труп?! Це як узагалі?! Та будь-хто кращий за цих зомбі! Ну… з тих, хто дихає.

— Багато ти в цьому тямиш, — фиркнула дівчина й, ковзнувши по мені поглядом, запитала: — тебе теж хтось переслідує? Ти постійно дивишся в той бік.

— Той бік називається захід, — огризнувся я, все ще трохи ображений тим, що виявився гіршим за зомбі. — Не те щоб напевно… але, можливо. Невеликі непорозуміння з одними хлопцями. Вони вважають, що я їм щось винен.

— А ти?

— Був винен, але не всім. Та й борг я закрив незадовго до нашої зустрічі.

— Дай вгадаю — їм це не сподобалося, і вони вирішили витиснути з тебе ще трохи «подяки»?

— Щось на кшталт того, — мимоволі скривився я, згадавши дні в нашийнику.

Вийшовши на дорогу, я ще деякий час позирав назад, остерігаючись побачити переслідувачів із банди Д’юка. Хоч це й було малоймовірно — бій обіцяв бути не з легких, — але зайва обережність ніколи не завадить.

Еліксир, який дала мені Шаттарь, подіяв доволі швидко. Ми пройшли трохи більше милі, як я відчув у собі легкий жар: глибокі рани й садна почали свербіти, а біль від них майже зник. От тільки їсти захотілося ще сильніше.

— А в тебе що? Не просто ж так тобі знадобилася допомога.

— Компанія, — різко відповіла дівчина. — Передусім мені потрібна компанія. Про себе я й сама подбати можу.

— І на думку не спадало, що не зможеш, — усміхнувся я. — Але на запитання ти так і не відповіла. Хто тебе переслідує?

— Погані люди, — знизала плечима Шаттарь, знову надаючи обличчю легкої безтурботності. — Точно не знаю хто саме. Ті, з ким я говорила, або не відповідали на мої запитання, або швидко помирали, не встигнувши задовольнити цікавість маленької мене.