Розділ 9. Лисяче Залісся

— Що?! Яка ще доля?!

— Найсправжнісінька! — відповіла дівчина й розреготалася. Зробивши кілька граційних кроків, вона обійшла мене й рушила в бік дороги. — Хапай свої речі й наздоганяй! — гукнула вона, махнувши рукою в бік дерева, біля якого я раніше опритомнів.

Ошелешений тим, що сталося, я не відразу зрушив з місця, продовжуючи дивитися то на свою руку, то на дівчину. Лише за кілька секунд, після ще одного її вигуку, я мотнув головою й потер обличчя долонями — от тобі й маєш! Ось так і не вір після цього, що боги й досі тут, з нами, і нікуди не пішли, як вважали багато хто. Та чого вже кривити душею — я думав так само.

Зі зворотного боку дерева мої речі були акуратно складені: дорожній мішок, до якого Шаттарь прихилила лук разом із сагайдаком, і ніж у піхвах, покладений зверху. Закинувши мішок за спину й приладнавши решту по місцях, я вже було рушив услід за нею, як новий окрик змусив мене повернутися.

— Захопи ще баночку з очима Фелікса. Будь ла-а-аска!

Зітхнувши, я розвернувся й пішов до мертвого зомбі. Насамперед підняв і прискіпливо оглянув стрілу, яку потім закинув у сагайдак. Далі підібрав баночку, з якої на мене дивилася пара зелених очей із золотистою облямівкою навколо зіниці. Покрутивши її в руках, відправив у наплічний мішок. Ще раз оглянувши галявину на предмет забутих речей, я розвернувся й швидким кроком попрямував до дівчини.

У мене були питання.

У мене було багато питань, і на всі я хотів отримати відповіді.

Хто вона? Чи була наша зустріч випадковою? І що за клята жарта про долю?! І чому вона така симпатична?

— Гей, стій! — не витримав я, окликаючи дівчину. — Куди ти так поспішаєш?

Зупинившись, Шаттарь дочекалася, поки я зрівняюся з нею, і лише тоді рушила далі, водночас відповідаючи:

— Не знаю, як у вас там, у лісових дітей заведено, а я віддаю перевагу спати на ліжку, а не на підстилці з трави й гілля.

— Діти лісу. Правильно казати — діти лісу, — буркотливо поправив я Шаттарь.

— Без різниці.

— Кому як. У деяких місцях за таке й виклик отримати можна. На дуель, — упіймавши її красномовний погляд, у якому читалося ставлення до самоназви мого народу, я знизав плечима й додав: — хоча тобі це не загрожує — дівчат не прийнято викликати на поєдинок, навіть таких нахабних, як ти.

— Це не нахабство, а спосіб виживання, — фиркнула Шаттарь. — Якби ми, дівчата, ним не користувалися, то не отримували б усього, чого хочемо й заслуговуємо.

Ну так, особливо ти, — майнуло в голові. Уголос же я сказав інше:

— Як далеко до поселення? Ми ж туди поспішаємо?

— Та-а-ак, тільки не в місто. Поселення. Миль за десять дорогою.

— На захід чи на схід? — тут же спитав я. Засідку Дьюк влаштував на західній дорозі, тож якби Шаттарь повела нас туди, довелося б наполягати, щоб зійти з дороги й углибитися в ліс, обходячи місце широкою дугою. На щастя, нам було в інший бік.

— На схід. Залісся чи Заліся — на мапі було не розібрати.

— Тоді дай глянути. Покажеш?

— Ні. Я її не змогла забрати. А що?

— Та так. Хотів знати, чи правильно ти час розрахувала.

— І як?

— Неправильно. Ти про мене подумала? Мені кожні кілька миль зупинки треба робити — перев’язуватися. Чи ти настільки сліпа, що не бачиш моїх ран?

— Бачу, — роздратовано фиркнула Шаттарь, — просто забула, як недостойну уваги дрібницю.

— Гарний початок, — обурено вигукнув я, здогадуючись, що дарма так поспішив із клятвою. — А далі що? Зробиш із мене чергового Фелікса?!

— Не неси нісенітниці! От, тримай, — порившись у поясних кишенях, вона витягла невеличкий флакончик із дерев’яною пробкою й простягла мені. — Випий. Це прискорить загоєння ран і зніме біль.

— Дякую, — буркнув я, розглядаючи на світлі маленьку блискучу пляшечку. Витягнув пробку, збовтав бурий вміст і одним ковтком осушив флакон, повертаючи порожню посудину дівчині. Згодиться.

Ні страху, ні побоювань, що вона мене отруїть чи якось нашкодить, не було — клятва була складена й почута та слугувала гарантією моєї безпеки. Принаймні від неї.

— І Феліксом тобі не стати, зрозумів?! Ти не такий ідеальний.

— Що?! — вихопилося в мене; я ледь не перечепився об корінь. — Це я, значить, гірший за живий труп?! Це взагалі як?! Та будь-хто кращий за цих зомбі! Ну… з тих, хто дихає.

— Багато ти в цьому тямиш, — фиркнула дівчина і, ковзнувши по мені поглядом, спитала: — Тебе теж хтось переслідує? Ти весь час дивишся в той бік.

— Той бік називається захід, — огризнувся я, трохи ображений тим, що виявився гіршим за зомбі. — Не те щоб напевно… але, можливо. Невеликі розбіжності з одними хлопцями. Вони вважають, що я їм щось винен.

— А ти?

— Був винен, але не всім. Та й закрив борг незадовго до нашої зустрічі.

— Дай вгадаю: їм це не сподобалося, і вони вирішили витрусити з тебе ще більше «вдячності»?

— Щось на кшталт того, — мимоволі скривився я, згадуючи дні в нашийнику.

Вийшовши на дорогу, я деякий час позирав назад, побоюючись побачити переслідувачів із банди Дьюка. Хоч це й було малоймовірно — бій обіцяв бути непростим, — зайва обережність не завадить.

Еліксир Шаттарь подіяв доволі швидко. Ми пройшли трохи більше милі, як я відчув легкий жар усередині: глибокі рани й садна почали свербіти, а біль майже зник. От тільки їсти захотілося ще більше.

— А в тебе що? Не просто ж так тобі потрібна допомога.

— Компанія, — різко випалила дівчина. — Передусім мені потрібна компанія. Про себе я й сама подбаю.

— І думки не мав, що не зможеш, — усміхнувся я. — Але на запитання ти так і не відповіла. Хто тебе переслідує?

— Погані люди, — знизавши плечима, відповіла Шаттарь, знову повертаючи обличчю легку безтурботність. — Не знаю точно, хто вони. Ті, з ким я говорила, або не відповідали на мої запитання, або швидко помирали, не встигнувши задовольнити цікавість маленької мене.