Розділ 8. Клятва

До тями я приходив поступово. Ниючий біль по всьому тілу повільно, але невблаганно витягував мене з пучини забуття, змушуючи повертатися до суворої реальності. В голові крутилися образи, що передували втраті свідомості: Дьюк, бій, тріснуті небеса, втеча, дівчина, дохрам, дівчина…

Неподалік лунав розмірений стукіт дерева об дерево і гучне копошіння зовсім поруч зі мною. Обережно прочинивши очі, я побачив спину дівчини в темному плащі: вона схилилася над трупом убитого мною зомбі й щось із ним робила.

Трохи повернувши голову, я зміг розгледіти причину стукоту. Нею виявився дохрам. Підібравши до себе всі свої ліани-корені, дерево билося в агонії, гатячи ними навсібіч і розпушуючи землю.

Тонка гілка впивалася мені під лопатку, завдаючи болю. Схоже, дівчину мало турбували такі дрібниці, як моя зручність і комфорт, коли вона відтягувала мене й привалювала спиною до цього дерева; а з огляду на те, що я перебував кроків за десять від місця, де стояв раніше, тягти мене їй довелося чимало.

Ковзнувши поглядом у пошуках лука чи мого ножа, я не знайшов їх ані біля себе, ані біля дівчини. Так само я не відчував за спиною речового мішка з сагайдаком, і якщо втрату зброї ще якось можна було пояснити — зрештою, я знепритомнів, — то зникненню решти речей явно хтось допоміг.

— Довго ще будеш мною милуватися?! — не обертаючись, звернулася до мене дівчина і, немов відповідаючи на думки, що майнули в голові, додала: — Так-так! У мене очі на потилиці! Тож можеш не прикидатися сплячим!

І ця туди ж! У цьому лісі всі такі очасті?! Так і до параної недалеко… — подумав я, але вголос сказав інше:

— Якби не плащ, що приховує від мене все найцікавіше, — то так, довго.

— Нахаба, — цокнула дівчина й повернулася до мене, відкривши вкрай неприємну картину. В її руці був закривавлений ніж, схожий на ті, якими лікарі користуються під час операцій. Зробивши крок у мій бік, вона змістилася так, що тепер можна було роздивитися все неупокоєне за її спиною. У колись живого зомбі був розтрощений череп. Очі акуратно витягнуті й покладені в баночку з прозорою рідиною, поряд з якою лежала і моя стріла.

— Ого! А ти, бачу, не дуже любиш, коли на тебе витріщаються. Якщо що — мої очі в банці виглядати не будуть.

Зупинившись за кілька кроків від мене, дівчина здивовано підняла одну брову, обернулася, простеживши за моїм більш ніж промовистим поглядом, і, хмикнувши, відповіла:

— О! Це Фелікс — мій вірний супутник і слуга, якого один вухатий недотепа відправив у небуття. Не підкажеш, хто б це міг бути, а? — спитала вона, театрально змахнувши рукою з ножем і піднісши другу до підборіддя.

— Гадки не маю, — приклавши руку до грудей, відповів я. — У лісі шукала? Певен, він десь там.

— Не там, а тут! Ти он, гад, уже сидиш переді мною. Ну що, милий, розповідай. Хто ти, навіщо йшов за мною і головне — за що вбив Фелікса?!

— А ти мені що?

— Можливість бачити.

Дівчина переді мною була трохи нижча за мене зростом. Зблизька було видно, що її стрункість межує з худорлявістю, яку вправно приховує майстерно пошитий одяг із чорної шкіри та тканини. Маленьке акуратне личко з невеличким носиком, всіяним ластовинням. Чорне волосся нижче плечей спадало на груди, прикриваючи зону декольте, що так і притягувала погляд.

Попри всю свою красу й крихкість, від неї віяло небезпекою, і особливо це відчувалося в погляді чорних, мов безодня, очей, що пильно стежили за кожним моїм рухом. Я був певен: спробуй я атакувати чи зробити щось подібне — не проживу й кількох секунд.

— Приголомшений моєю щедрою пропозицією й не знаєш, з чого почати? Я допоможу. Почни з імені.

— Майже, але ні. Та якщо до цього докинеш трохи їжі й своє ім’я — цілком можливо. І ти не бачила мого лука? Він кудись запропастився разом з рештою речей.

Ледь усміхнувшись, дівчина підійшла ще на крок і присіла навпроти мене.

— Шаттарь Суор, можна просто — Шаттарь. Твоя зброя тобі зараз ні до чого, та й лише від тебе залежить, чи зможеш ти в майбутньому взяти її до рук. Твоя черга.

— Десь я це вже чув, — зітхнув я, розминаючи затерплу шию й перевіряючи, чи немає на ній нашийника. — Відповіси ще на одне питання: ти, випадково, не знайома з Дьюком?

— З ким?

— Не важливо, — перебив я її, зрозумівши з реакції, що вона про нього навіть не чула. — Сульмендир. Мене звати Сульмендир, і я трохи не розумію твоїх претензій до мене. Крокуючи лісом, я почув твій крик. Пішов на звук, побачив дівчину, яку сплутали ліани дохрама і до якої от-от дістанеться зомбі, і замість того, щоб забиратися — допоміг їй.

— І як же це ти мені допоміг? Убив мого помічника?!

— На ньому не було написано, що він твій помічник, — резонно заперечив я. — А з огляду на те, що ти стоїш тут, а не перетравлюєшся в нутрощах хижого дерева, то мені дуже навіть вдалося тебе врятувати.

Піднявши брову ще вище, Шаттарь кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім вибухнула гучним сміхом.

— Урятував?! Ой, не можу! Ти мені завадив, бовдуре! Ти знаєш, як складно знайти дохрам, на якому розцвів кривавий гриб?

— Ну…

— Не відповідай — і так бачу, що не знаєш. Складно. А через тебе мені дістався не цілий гриб, а жалюгідний шматок, який я встигла підібрати. А все чому? Бо хтось дуже погано міркує! З чого ти взяв, що мені була потрібна допомога?!

— Ну…

Питання дівчини поставило мене в глухий кут. Лише тепер до мене дійшло, що не поквапся я з пострілами — і зрозумів би, що допомога їй і справді не була потрібна. Про це свідчили і напіврозслаблені рухи дівчини, і безтурботний, хоч і зосереджений, вираз її обличчя.

— Можливо, й так. Але я діяв на рефлексах, і щось мені підказує: загрожувала б тобі справжня небезпека — ти б не була проти моєї квапливості.

— Лише тому ти ще живий, Сульмендир. Ну, і ще тому, що мені цікаво, хто тебе до мене послав. Ти ж не випадково тут опинився?

— Авжеж ні! Як ти взагалі могла таке подумати?! Я принципово опинився тут і ніяк інакше. Усе спланував від самого початку, навіть те, що зараз сиджу перед тобою весь пошматований.