Розділ 7. Рука допомоги

Тієї ночі я так і не зміг нормально відпочити — і, думаю, був у цьому не самотній. Гроза тривала менш ніж годину, зате скиглення й жалібне виття вовка Грока та іржання наляканих коней розтягнулися на півночі, тож мало хто зранку міг похвалитися бадьорістю. Хіба що Дьюк.

Цей монстр у людському тілі й виродок в одному флаконі був сповнений сил і жаги до дій. А це погано, особливо коли таке трапляється з твоїм командиром.

Підірвавши нас усіх із першими променями сонця, він виголосив коротку й полум’яну промову про користь фізичних навантажень і погнав на пробіжку до струмка — кілька миль уздовж нього і назад.

У таборі залишився лише Грок. Не як найстарший, а як той, хто мав нагодувати всіх сніданком, а з огляду на те, що всіх помічників забрав Дьюк, — це буде непросто. Понад тридцять голів нагодувати треба, між іншим!

У таборі мала лишитися й Марік, бо під час зборів про неї ніхто нічого не казав, але лікарка побігла з нами. Видно, не лише в Дьюкові плескалася бадьорість і жага дій. Хоча я більше схиляюся до версії про допомогу й лікарський обов’язок. Не здивуюся, якщо Дьюк регулярно влаштовує щось подібне, що закінчується травмами для рядових членів загону. Та й похмурі обличчя хлопців натякали на щось таке.

Навіть з огляду на рану пробіжка не здалася мені чимось лякаючим чи надто складним. Небажаним — так. Я б із задоволенням проспав іще кілька годин замість того, щоб трястися пересіченою місцевістю, але… якщо ти носиш рабський нашийник — вибір, очевидно, не за тобою.

Тримати темп, заданий Дьюком, було легко. Якби не ниючий біль у нозі, я б навіть спробував подрімати на бігу — настільки неспішним він для мене був. Та й бігти рівною, як для ельфа, місцевістю серед лісу, а потім уздовж води — що може бути простіше?

— Ану, ледачі дупи, підтягнулися! — гаркнув, не обертаючись, капітан, перестрибуючи черговий корінь. — Справжній боєць завжди має бути у формі!

— Я не справжній боєць, — подумки хмикнув я. — Зате — справжній полонений.

Сказав, наче тихо, але вуха Дьюка все одно це вловили.

— Усі прямо. Темп не збавляємо! — крикнув капітан, сповільнившись і пропускаючи повз себе хлопців. Порівнявшись зі мною, він улесливо мовив: — Що, хлопче, весело й легко біжиться? Не так, як іншим?

— Чому ж? Так само, як і всім. На двох ногах і в чудовій компанії.

Погравши жовнаками, Дьюк сплюнув убік і недобре всміхнувся:

— А ти й справді такий же зухвалий і дурний, як казав Зод. А я ще йому не повірив. Ну нічого… Я це виправлю. — В єдиному оці капітана спалахнув вогник. — Отже так! Кожні три сотні кроків ти падаєш на землю і робиш тридцять віджимань. Потім підіймаєш свою ельфійську дупу й наздоганяєш загін, зрозумів?

— Зрозумів. Питання можна?

— Питай.

— У мене нога болить. Можна взагалі не бігти?

— Звісно можна. Коли віджиматимешся — дозволяю не бігти, — відповів Дьюк і, регочучи зі своєї дотепності, прискорився, займаючи місце на чолі загону. — У мене й на потилиці око є, ельфе. Тож навіть не намагайся хитрувати.

— В іншому місці в тебе око, в іншому, гад, — буркнув я, рахуючи кроки. На цей випад вуха Дьюка ніяк не зреагували. Видно, вирішили, що з мене поки досить, а бігущий поруч Стерн лише ледь розтяг губи в усмішці, не наважуючись відкрито сміятися з капітана.

Бігти стало… веселіше. Долаючи стріляючий біль у нозі під час кожного падіння, я раз по раз віджимався, дивлячись на спини хлопців, що віддалялися, і думав, що мій довгий язик мене колись і погубить.

Марік було спробувала заступитися за мене, натискаючи на хвору ногу, але напоролася на сталевий погляд Дьюка й притихла. Видно, я таки помилявся щодо впливовості цієї жінки.

Добігши до річки, капітан завів нас по коліно у воду, заборонивши вибігати на берег.

— Поки вода дозволяє — біжимо тут! Харлоте, — звернувся він до одного з сірих орків. — Біжиш позаду всіх і копняками підганяєш відсталих.

Коротко кивнувши, орк сповільнив темп і пристроївся в хвості групи, що плавно перетворювалася на колону. Надто вже різною була підготовка хлопців. І якщо на твердій землі багатьом легко вдавалося тримати темп, то на слизькому камінні, що чергувалося з мулистим або піщаним дном, це ставало значно складніше.

Відчуваю, що й тут я побічно винен. Промовчав би — і бігли б ми берегом, сухі й чисті.

— Я не відстав — я віджимаюся, — уточнив я, падаючи у воду, на що орк лише знизав плечима: мовляв, мені-то що?

Прохолодна вода заспокоювала м’язи й змивала біль, тож у певному сенсі мені навіть пощастило. На такі дрібниці, як мокрий одяг, складність і незручність, я давно не зважав. Каннадаль відучив.

Цікаво й те, що мене явно намагаються зламати. Зламати волю, позбавити надії на втечу, придушивши непокору й непослух у зародку. Питання — навіщо? За кілька днів я зрозумів, що через це пройшли якщо не всі, то точно переважна більшість хлопців. Їх зламали. Навіщо? Адже так чи інакше вони виконували б накази. Так, можливо, бурчали б чи обурювалися, не заходячи далі слів — бути живцем підсмаженим мало кому хочеться.

— Підвівся, живо! — крик Зода повернув мене до реальності. Глянувши трохи вперед, я побачив, як хлопець зі шрамом на ходу відпускає копняка Ларрі, який барахтався у воді, намагаючись підвестися. — Ще швидше!

— Я… я не можу… більше не можу, — прохрипів Ларрі, силкуючись стати на ноги. — Я втомився. Ноги не слухаються. Зоде… ай!..

— Та мені начхати, що в тебе там не слухається! Встав і біжи!..

— Але я…

Повз них мовчки пробігали люди, кидаючи на Ларрі співчутливі погляди. Боск, що було сіпнувся допомогти, одразу ж був зупинений жорстким гарчанням орка і, похнюпивши голову, побіг далі. Між мною й ними було не більше півсотні кроків.

— Хоча можеш і не вставати, Ларрі, — змінив тон Зод, схилившись над худорлявим хлопцем. — Так, не вставай. Лежи тут, а щойно втратиш нас із поля зору — я тебе гарненько підсмажу. Не вб’ю, ні. — самовдоволено процідив він. — А лише трохи підігрію, поки твоя жалюгідна туша не доповзе до табору.