Розділ 6. Перший крок на шляху злочинності

Легкий вітерець колихав густі крони дерев, крізь які раз у раз проглядалося блакитне небо з пухнастими хмарами. Лежачи в тіні дерева, я жував билинку, ліниво перекладаючи її з одного кутика рота в інший, і міркував про все, що зі мною сталося за ці кілька днів. Купа інформації, що звалилася мені на голову, терпляче чекала, доки я її розкладу по поличках.

Після ґрунтовного перекусу й невеликої попойки з Ларрі та Боском мене повернули до барака, де поклали на койку й наполегливо попросили більше самостійно нікуди не ходити. Принаймні найближчі кілька днів. Кілька днів — не кілька днів, а позавчора, виснажений сутичкою з рудим і після пари кухлів сидру, що якось особливо сильно вдарили мені в голову, я й сам нікуди йти не прагнув. Тож, зручно вмостившись на ліжку, я задрімав, дозволивши собі годинку сну.

Туди ж принесли й усі мої речі, склавши їх біля узголів’я ліжка. Тож після пробудження на мене чекав приємний сюрприз. Що мене трохи здивувало — принесли справді все. Навіть монети, що зберігалися в гаманці, не забрали. Це переконало мене в тому, що до наказів Дьюка тут ставляться максимально серйозно.

Приємно здивувало й те, що ніхто особливо не загострював увагу на тому, що я ельф. Не скажу, що в нас, як у народу, погані стосунки з іншими расами, але люди сприймають нас дещо напружено. Як кажуть старійшини й ті, хто часто покидає наші ліси, — усе це через надто короткий шлях людського життя і їхню заздрість до нас.

Інших варіантів просто немає. Адже, приміром, перед тим як перетнути кордон держави, будь-який ельф має досконало знати загальну мову або ж перебувати в супроводі того, хто нею володіє. Бо відповідати з сильним акцентом у нас вважається тим, що ганьбить народ і виставляє його в дурному, якщо не сказати — кумедному світлі. Тому й радять мовчати.

Тож добре, що свого часу ми з Чадом були одержимі подорожами й з особливою старанністю вивчали загальну мову на уроках у старійшини.

Того ж дня, але вже ближче до вечора, я знову зустрівся з Марік — щоправда, цього разу вже при тямі. Місцевою лікаркою виявилася миловидна жінка років сорока–сорока п’яти на вигляд, із добрими очима й жорстким поглядом, під яким ніяковіли й губилися всі без винятку. Думаю, навіть Дьюк не надто наважується сперечатися з нею в лікарських справах.

Оглянувши моє плече й ногу, вона щось пробурмотіла про криворуких недоумків, що влаштували бійку. Запитала, хто мене перев’язував наново і навіщо. А коли я сором’язливо зізнався, що це був я і що до того бинти лежали зовсім кепсько й були брудні, — померкла й із неприхованою люттю прошипіла, що хтось пошкодує, що вліз у її роботу й так нахабно поцупив чисті бинти із загоювальною маззю.

Хто це був і, головне, навіщо йому все це знадобилося — не знаю, але вже співчуваю тому бідоласі. Марік була розлючена й налаштована серйозно.

Після її відходу я заснув і пропустив вечерю. Мене ніхто не будив і не кликав до спільного столу, але порцію все ж залишили — спасибі. Упевнений, це Боск подбав. Добродушний здоровило взагалі викликав прихильність, попри свої розміри й укрите шрамами обличчя.

Разом зі мною в бараку перебувало ще вісім людей. Усі вони з’явилися в таборі нещодавно і, так само як і я, носили нашийники. До кімнати вони ввалилися гуртом, коли сонце вже давно сховалося за обрій, розбудивши мене своїми голосіннями.

Не одразу помітивши мене, брати по нещастю хвилин із десять розносили молодого хлопця за незграбність. Через те, що він упустив одного з коней Дьюка, їхню групу покарали, і до табору вони добиралися пішки. Або, як сказав старший, — бігом.

Негучне покашлювання застало втомлених людей зненацька й тим самим урятувало від самосуду безногого хлопчину, який, увесь зблідлий і з судомно тремтячою нижньою щелепою, втиснувся в стіну в кутку свого ліжка.

Міцний, жилистий дід, який серед усіх виглядав найавторитетнішим — про це свідчили його рівна спина й чіпкий, попри вік, погляд, — представився Борком. Він першим підійшов до мене й простягнув руку для знайомства. Він же по черзі познайомив мене з усіма мешканцями барака і він же розповів, куди я потрапив.

Банда Кривавого Дьюка. Борці за справедливість. Пси капітана. Благодійники й навіть — посланці небес, — як їх тільки не називали місцеві жителі навколишніх сіл і містечок. Хоча вже й нас. Адже й я тепер зобов’язаний виконувати накази одноокого.

Побачивши здивування на моєму обличчі від такого розмаїття прізвиськ у банди, Борк усміхнувся й попросив зачекати. Покликавши до себе винного хлопця, він щось йому прошепотів; той кивнув і вибіг із барака, повернувшись за кілька хвилин із двома кухлями наваристого гарячого бульйону.

Дьюк, або, як його називали вісім років тому, — капітан Дьюк, був штатним магом у Сенарі. За кілька років зразкової служби та явний талант керувати людьми його поставили на чолі загону. Разом із десятком озброєних до зубів гвардійців він виконував найрізноманітніші накази губернатора — від супроводу особливо важливих персон і вантажів до збору податків і поборів із сіл.

В одну з таких поїздок і сталося те, що перетворило зразкового мага й командира загону на справжній жах для купців.

Як іноді кажуть його довірені офіцери, того разу губернатор вирішив особисто проїхатися селами, щоб подивитися, як живуть прості люди. Ну і податки позбирати — святе ж діло! Загалом, якщо не зважати на важливість персони, — рядове завдання. Якби не одне «але».

На лихо, бідне маленьке село лежало на шляху зграї збожеволілих шархів, яких потривожили невмілі ловці. Хто були ті дурні — назавжди залишиться таємницею, адже навряд чи від них щось лишилося. Розбуджені посеред піврічної сплячки звірі роздерли викрадачів дитинчат і кинулися слідом за їхніми спільниками, шлях яких і пролягав у бік того самого села.

Сигнальні чари завчасно попередили Дьюка про наближення загрози. Швидко зорієнтувавшись, капітан почав віддавати накази своїм людям і готувати селян до сутички з шархами, паралельно з цим зриваючи печаті зі скринь останнього шансу. У них зберігалися потужні артефакти як із захисними, так і з атакувальними чарами, які в умілих руках здатні переламати хід майже будь-якої ситуації.