Розділ 5. Вирок

— Та він же жартує, Д’юку, — вигукнув зі свого місця старий кухар, не перестаючи розмішувати величезною ополоником вариво в котлі. — Сам знаєш, наш Стерн так знайомиться. А ельф і до того був пошарпаний, якщо що. Марік його трохи підлатала, але сам бачиш — вигляд у нього так собі.

— Бачу, — відповів низький, кремезний чоловік із рідкою сивиною у волоссі та темною пов’язкою на оці, рухаючись до мене. Його супроводжували троє — дві дівчини та молодий хлопець із потворним шрамом, що перетинав обличчя навскіс. З таким пораненням — диво, що очі обидва цілі. — І ще я чудово пам’ятаю, як Стерн присягався більше не знайомитися з новачками таким чином, чи не так? А тут і місяця не минуло, як він забув про своє слово. Чи це тому, що мене не було в таборі? — спокійним голосом запитав незнайомець, уважно оглядаючи мене. Проблеми в його погляді не було — лише оцінка. Пильний погляд, упевнена хода і те, як з повагою й страхом на нього дивилися інші, говорило одне: переді мною — голова цього товариства. На жодному з четвірки не було нашийників, що майже підтверджувало мої здогадки — це явно не були звичайні прикраси.

— Ну що, знайомитися будемо? — заговорив він просто, майже по-дружньому. — Я Д’юк, провідник Вільного загону правосуддя, — на цих словах його обличчя розпливлося у ледь помітній півусмішці, а табором прокотилася хвиля стриманих хихотінь. — І одразу прошу вибачення за поведінку мого підлеглого. Він своє отримає, — у фінальній нотці його голосу чітко дзенькнув метал. Стерн, що щойно підвівся із землі, почувши це, помітно поблід і знітився. — Це, — продовжив Д’юк, — мої помічники. Ріна, Дінара і Зод. А з Гроком ти, думаю, уже знайомий. Твоя черга. Хто ти? Ти доволі пристойно говориш спільною мовою.

— Були хороші вчителі, — усміхнувся я, згадавши уроки матері Чада. — Моє ім’я Сульмендір, — відповів я, упевнено дивлячись Д’юку просто у вічі. — Я вдячний, що ваші люди врятували мене, і не маю жодних претензій до рудого велета. Перебрав трохи — з ким не буває? Я цілий. Він… майже цілий. Тож я б на вашому місці забув про цю безглузду ситуацію. — Не знаю, чого це я — але спробував виручити Стерна. Мабуть тому, що сам часто бував на його місці. Раніше, років десять тому, я нерідко чіплявся до інших, особливо коли на душі було паршиво. Це допомагало трохи зняти напругу — за агресією часто ховалася біль чи проблеми. — І я хотів би знати, де мої речі. Упевнений, що при собі в мене хоч щось та було, і це «щось» я хотів би повернути.

— Для початку ти не на моєму місці, — жорстко відрізав Д’юк, — а на своєму. Тож не смій указувати, як мені поводитися з моїми людьми. Запам’ятай це. Щодо речей… Хто його знайшов? — крикнув він, не зводячи з мене очей.

— Боск і Ларрі, капітане, — негайно відповів хтось із натовпу, що поволі збирався навколо. За мить у центр півкола виштовхнули худу постать Ларрі, який одразу впав, розпластавшись біля ніг Д’юка через підніжку.

— Де його речі? — суворо запитав Д’юк, не відводячи від мене погляду.

— Там небагато було, капітане Д’юк, — заторохтів Ларрі, підводячись і обтрушуючись. — Таке… дрібниці.

— Дрібниці?

— Ну… не зовсім… Зброя була, так. Але ми її одразу забрали і здали… Стерну, — кинувши затравлений погляд у бік здоров’яги, додав він. Було видно, що Д’юка він боїться значно більше, ніж рудого верзилу. — А так при ньому майже нічого й не було.

— Ну от, — розплився я в усмішці, — уже щось. Тож і решту знайдемо. Стерн сам принесе мої речі чи…

— Розумієш, Сульмендіре, — перебив мене Д’юк, — ніхто не принесе тобі твоїх речей з дуже простої причини: по-перше, ти сам за ними підеш, а по-друге — мої люди врятували тобі життя.

Холодок пробіг по спині. Тон Д’юка змусив мене напружитися ще сильніше. Я здогадувався, до чого він хилить, і мені це зовсім не подобалося.

— І що? Я ж, здається, сказав вам дякую, — широко всміхнувшись, мовив я, намагаючись триматися якнайбадьоріше й упевненіше. — Якщо ви натякаєте на плату, то це трохи нечесно, хіба ні? Ніхто ж не змушував ваших людей це робити, так? Хоча… якщо наполягаєте, можете лишити мої речі собі. Крім, мабуть, ножа й амулета. Ну й лук прихоплю — він мені як пам’ять дорогий. Звик.

— Щедро. Дуже щедро з твого боку, але цього мало. Чортівськи мало. Чи ти вважаєш, що твоє життя коштує так дешево? Що в тебе там було? Зброя і трохи грошей? Чи не замала ціна за життя сина лісу?

— Можливо, — обережно відповів я. — Але це був вибір ваших людей. Не мій. Не можу сказати, що я цим засмучений, але заплатити мені більше нічим. Тож…

— Досить. Вистачить, — знову перебив мене Д’юк. — Ти все прекрасно зрозумів. По очах бачу, що зрозумів. Ти мені винен — це факт. Ти відпрацюєш своє життя — і це теж факт. Три роки служби не такий уже й великий термін, згодься? Особливо для ельфа.

— А якщо я відмовлюсь? — глухо спитав я, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Я тебе продам. Або вб’ю. Але це в крайньому разі, якщо ми не зможемо домовитися або якщо ти будеш настільки впертим, що навіть у мене не вийде змусити тебе працювати. Та це малоймовірно. Ти виглядаєш розумним хлопцем, — подарував мені владну усмішку Д’юк.

— Дякую, — процідив я, криво всміхаючись. — Розумним мене давно ніхто не називав. Але три роки — забагато. Може, зійдемося на меншому терміні? Скажімо… тиждень?

— Навіть не намагайся торгуватися, хлопче. Так ти мене тільки розлютуєш, продовжиш собі термін і ускладниш і без того непросте життя. І щоб у тебе не було дурних думок про втечу… — Д’юк різко стиснув ліву руку в кулак. У ту ж мить шию обпікло полум’ям, а тіло скрутило в судомах, і я повалився на землю, б’ючись у конвульсіях.

Усе закінчилося так само раптово, як і почалося. Хапаючи ротом повітря, я насилу звівся на ноги, схопившись за бочку. Спершись на неї обома руками, я з-під лоба дивився на Д’юка з неприхованою ненавистю і жагою вбивства. Цей одноокий виродок відібрав у мене свободу, а з нею — і мрію. В Академію я вже не потраплю у визначений термін.