Розділ 5. Вирок

— Та він же жартома, Д’юку, — вигукнув зі свого місця старий кухар, не припиняючи при цьому помішувати вариво в казані великою ополоником. — Сам же знаєш, наш Стерн так знайомиться. А ельф і до того був добряче потріпаний, якщо що. Марі́к його трохи підлатала, але сам бачиш — вигляд у нього так собі.

— Бачу, — відповів невисокий, міцно збитий чоловік із рідкою сивиною у волоссі та темною пов’язкою на оці, крокуючи до мене. Його супроводжували троє — дві дівчини й молодий хлопець із потворним шрамом, що навскіс перетинав обличчя. З такою раною було дивом, що в нього лишилися обидва ока цілими. — А ще я пам’ятаю, як Стерн клявся більше не «знайомитися» з новачками в такий спосіб, чи не так? І тут навіть місяця не минуло, як він забув своє слово. Чи це тому, що мене не було в таборі? — спокійним голосом питав незнайомець, уважно мене розглядаючи.

Чіпкий погляд, упевнений крок і те, з якою повагою та страхом на нього дивилися всі довкола, говорили самі за себе — переді мною був ватажок цього збориська. На жодному з четвірки не було ошийників, що майже остаточно підтвердило мої здогадки: це були аж ніяк не прості прикраси.

— Ну що, будемо знайомитися? — якось по-простому почав чоловік. — Я Д’юк, ватажок вільного загону правосуддя, — промовив він, і його обличчя розпливлося в легкій напівусмішці, а табором прокотилася хвиля приглушеного сміху. — І одразу прошу вибачення за поведінку мого підлеглого. Він своє отримає.

У вимові останніх слів у його голосі чітко задзвеніла сталь. Стерн, який саме підвівся із землі, почувши це, зблід і ніби здувся.

— А це, — тим часом продовжив Д’юк, — мої помічники. Ріна, Дінара та Зод. З Гроком ти, гадаю, вже знайомий. Тепер твоя черга. Хто ти? Ти доволі пристойно розмовляєш спільною мовою.

— Були хороші вчителі, — всміхнувся я, згадавши уроки матері Чада. — Моє ім’я Сульмендир, — відповів я, впевнено дивлячись Д’юкові в очі. — Я вдячний за те, що ваші люди мене врятували, і не маю жодних претензій до рудого верзили. Перебрав трохи — з ким не буває? Я цілий. Він… майже цілий. Тож я на вашому місці просто забув би про цю безглузду ситуацію.

Не знаю, чому я так зробив — спробував прикрити Стерна. Мабуть, тому, що й сам не раз бував на його місці. Раніше, років десять тому, я частенько чіплявся до інших, особливо коли на душі було гидко. Це допомагало трохи збити внутрішню напругу, тож за зовнішньою агресією цілком могла ховатися біль або проблеми.

— І я хотів би дізнатися, де мої речі. Упевнений, що при мені хоч щось та було, і це «щось» я хотів би отримати назад.

— Для початку — ти не на моєму місці, — жорстко відрізав Д’юк, — а на своєму. Тож не смій указувати мені, як поводитися з моїми людьми. Зарубай це одразу. А що до речей… Хто його знайшов? — гукнув він, не відводячи від мене погляду.

— Боск і Ларрі, капітане, — тут же озвався хтось із натовпу, що потроху збирався довкола нас.

За кілька секунд у центр утвореного півкола виштовхнули худорляву постать Ларрі, який одразу ж гепнувся долілиць до ніг Д’юка — хтось підставив йому підніжку.

— Де його речі? — суворо спитав Д’юк, так само не зводячи з мене очей.

— Та небагато там було, капітане Д’юк, — скоромовкою випалив Ларрі, підводячись і обтрушуючись. — Так, дрібниці…

— Дрібниці?

— Ну… не зовсім… Зброя була, так. Але ми її одразу забрали й здали… Стерну, — кинувши затравлений погляд у бік здоровила, додав Ларрі. Було видно, що Д’юка він боїться значно більше, ніж рудого верзилу. — А так при ньому майже нічого й не було.

— Ну от, — розплився я в усмішці. — Уже щось. Значить, і решту знайдемо. Стерн сам принесе мої речі чи…

— Бачиш, Сульмендире, — перебив мене Д’юк, — тобі ніхто нічого не принесе з тієї простої причини, що, по-перше, ти сам по них сходиш, а по-друге — мої люди врятували тобі життя.

По спині пробіг холодок. Тон Д’юка змусив мене напружитися ще дужче. Я здогадувався, куди він хилить, і це мені зовсім не подобалося.

— І що? Я ж, здається, подякував, — широко всміхнувшись, мовив я, намагаючись триматися якомога бадьоріше й упевненіше. — Якщо ж ви натякаєте на плату, то це дещо нечесно, хіба ні? Ніхто ж не змушував ваших людей це робити, так? Хоча, якщо наполягаєте, можете залишити мої речі собі. Окрім, мабуть, ножа й амулета. Ну й лук заберу — він мені дорогий як пам’ять. Звик.

— Щедро. Дуже щедро з твого боку. Але цього замало. Чортівськи замало. Чи ти вважаєш, що твоє життя коштує так дешево? Що в тебе було? Зброя та трохи грошей? Чи не замала ціна за життя сина лісу?

— Можливо, — обережно відповів я. — Але це був вибір ваших людей. Не мій. Я не скажу, що не радий, та заплатити більше мені нічим. Тож…

— Досить. Хватить, — знову перебив мене Д’юк. — Ти все чудово зрозумів. По очах бачу — зрозумів. Ти мені винен, і це факт. Ти відпрацюєш своє життя — і це теж факт. Три роки служби — не такий уже й великий строк, погодься. Особливо для ельфа.

— А якщо я відмовлюся? — глухо спитав я, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

— Я тебе продам. Або вб’ю. Але це в крайньому разі — якщо ми не зможемо домовитися або якщо ти будеш настільки впертим, що навіть у мене не вийде змусити тебе працювати. Та це навряд — ти виглядаєш розумним хлопцем, — обдарував мене владною усмішкою Д’юк.

— Дякую, — процідив я крізь зуби, криво всміхаючись. — Розумним мене давно ніхто не називав. Але три роки — це все ж забагато. Може, зійдемося на меншому терміні? Скажімо, на тижні?

— Навіть не намагайся зі мною торгуватися, хлопче. Так ти мене лише виведеш із себе, подовжиш собі строк і ускладниш і без того непросте життя. І щоб у тебе не виникало дурних думок про втечу…

Д’юк різко стиснув ліву руку в кулак. У ту ж мить шию обпекло вогнем, а тіло скрутило в больовому нападі — я гепнувся на землю й забився в конвульсіях.

Усе закінчилося так само раптово, як і почалося. Хапаючи ротом повітря, я насилу підвівся, вхопившись за бочку. Спираючись на неї обома руками, я з-під лоба дивився на Д’юка з неприхованою ненавистю та жагою вбивства в очах. Цей одноокий виродок забрав у мене свободу, а разом із нею — і мрію. До академії я в намічений строк уже не потраплю.