Розділ 4. Як правильно заводити нові знайомства. Урок останній

─ Гей, Бонк! Он там, біля каменя, бачиш?! ─ почув я хрипкий голос, що насилу пробився в мою свідомість.

─ Та не репетуй так! Ще злякаєш! ─ озвався інший голос — значно нижчий і грубіший за перший. Я спробував розплющити повіки, але ті ледве здригнулися. Якщо взагалі здригнулися — я зовсім не відчував власного тіла.

─ Хм… здається, ельф, Ларрі. Тільки дохлий.

─ А, хвургов викидень! Не міг трохи далі за течією здохнути? Тільки ж води набрали… ─ обурювався перший голос. ─ Перевір кишені й штовхни його назад у річку. І мішок з цього… ельфа не забудь зняти. ─ з роздратуванням виплюнув він.

Поруч залунали важкі хлюпаючі кроки. Десь далі хтось вовтузився й тихо бурмотів собі під ніс. Слова було важко розібрати, але це точно були лайки — їхню «мелодію» ні з чим не сплутаєш. Пролунав звук вилитої води.

Зібравши всі крихти сили, я знову спробував розплющити очі — і цього разу вийшло. Крізь вузеньку щілинку між повіками я побачив, як до мене наближається високий, гладкуватий чолов’яга в стьобаній куртці. Величезна кострубата голова, маленькі поламані вуха, глибоко посаджені очі та ціла низка дрібних шрамів. У руках він тримав невеликий топірець, який повісив на петлю на поясі. Шию мужика прикрашав темний нашийник із червоним каменем посередині.

Відчуття поволі поверталися. Добрий знак — якби не біль, що пронизував усе тіло. Та то дрібниці! Головне — я живий. Мерці болю не відчувають.

Підійшовши до мене, здоровань схопив мене за мішок, що теліпався на плечах, і привідняв.

─ О, Ларрі! Та цей трупяк — живий! ─ радісно прогудів він.

─ Як — живий?! ─ злякано пискнув перший і, судячи зі звуків, відскочив на кілька кроків подалі. ─ Кинь його! Чого тримаєш, дубина⁈ Загризе ж!

─ Та ні, живий! ─ уперто повторив здоровань, обертаючись до Ларрі.

Тепер я міг його роздивитися краще, хоч перед очима все ще пливло. З-за дерева обережно визирав кістлявий чоловічок із жовтою шкірою, у самих лише штанях та кількох строкатих сорочках. Маленький ніс, великі бігаючі очі й перемотані руки, що судомно стискали короткого ножа. Шию хиляка прикрашала вузька смуга нашийника.

Як я зрозумів, до цього я лежав животом на камені на мілководді, кроків у десяти від берега.

─ Живий, як ми з тобою? ─ перепитав Ларрі.

─ Ага! Сам подивись! ─ гаркнув здоровань мені над вухом і трясонув. Пронизав гострий біль — я видихнув тихий стогін і знову почав провалюватися в пітьму. Перед тим, як остаточно згаснути, я вловив ще кілька фраз:

─ Ааа, Бонк! Не міг раніше до нього дійти⁈ Я ж усю воду через тебе вилив! Тепер знову набирати! Коротше, знаєш що ─ ти накосячив, ти й бурдюки преш, зрозумів⁈ І ельфа теж. А я понесу його мішок.

─ Гаразд… ─ похмуро озвався його товариш.

─ Ей, ти чого? Образився? Та не переймайся, Бонк! ─ жваво підбадьорив хиляк. ─ Ти молодець! Нас Д’юк за вухатого озолотить! А там, дивись, знайдеться кому й нужник замість нас чистити… ─ зловтішно додав Ларрі.

Опам’ятався я ривком — гострий біль у гомілці вирвав мене з безпам’ятства. Сіпнувши ногою, я відчув, як щось невеличке з неї звалилося, обурено пискнувши. Різкий рух прокотив по тілу хвилю пекельного болю — я лише стогнав, і свідомість знову хитнулася вбік темряви.

Хто б там не гриз мою ногу — наразі не чіпав. Добре. У такому стані я б і з білкою не впорався.

Тонкий слух уловив приглушені голоси, тріск вогню та дзенькіт металу. У голові спливли розмиті спогади, що передували непритомності.

Шахр… Переслідування… Водоспад… Падіння і темрява. Здається, я чув голос Еллі, але що саме — не згадаю. Здоровенний мужик, який підняв мене наче кошеня і струснув… Ні, їх було двоє. Так, точно двоє.

Ледь розплющивши очі, я підвівся на лікоть і оглянувся. Простора кімната з дерев'яними стінами, збитими з бревен та дощок абияк — щілини між ними пускали всередину світло.

Схоже на спільну спальню чи барак. Окрім низьких ліжок з солом’яними матрацами, застелених засмальцьованими ковдрами, тут нічого не було. На одному з таких лежав я. Унизу, під ногами, вовтузилася щуриха. Вочевидь, саме цій дрібній заразі я був «зобов’язаний» таким пробудженням. Місце укусу, де вона вп’ялася мені в ногу, було перетягнуте застиранними бинтами й трохи підкровлювалося — певно, це її і привабило.

Шикнувши на дрібну тварюку, я змусив себе сісти й узявся уважно оглядати тіло — треба було зрозуміти, що там у мене з «цілісністю конструкції». Те, що я пережив падіння з такої висоти, вже було дивом, і якщо доля подарувала мені життя, то щодо стану тіла — сумнівів вистачало.

Так і є. Ретельний огляд змусив мене важко видихнути. Живіт, обидві ноги й, здається, спина були суцільним синцем. Праве плече теж перебинтовано, але, судячи з того, що я міг ним відносно вільно рухати, рана була не надто серйозна. Але нога…

Обережно розмотавши бинти, я викривився. На гомілці виднілася рвана рана завбільшки з долоню. Напевно, розпанахав по гострих каменях чи корчах, коли мене несло течією. Хтось промив і обробив рану, грубо стягнувши краї нитками. Дякую, звісно. Дізнатись би ще кого саме благодарити — але згодом. Спершу треба знайти свої речі, яких ні біля мене, ні біля ліжка не було.

З одягу на мені лишилися порвані штани та рубаха. Ні куртки, ні наплічника. У кишенях також порожньо — хоч там завжди була корисна дрібнота. Воду ще можу пробачити, але зняти з мене куртку річка точно не могла.

Повертаючись до огляду, я натрапив на деталь, якої раніше не мав — нашийник. Пальці ковзнули по тонкій смужці м’якої шкіри з невеликим камінцем посередині. На дотик — жодних зав’язок чи навіть натяку на замок. Сидів щільно, через голову зняти було нереально.

Сівши зручніше, я просунув під нього пальці з обох боків і спробував розірвати. Ага, щас. Аксесуар навіть не натягнувся.

Хммм… дивина якась.

Не знайшовши нічого гострого, я ухвалив філософське рішення: вийти назовні й знайти когось, хто здатен дати відповіді. Може, ця штука на мені не просто так — і саме завдяки їй я живий.