Розділ 4. Як правильно заводити нові знайомства. Урок останній

— Гей, Бонк! Там, біля каменя, бачиш?! — почув я скрипучий голос, що насилу пробився в мою свідомість.

— Та не верещи ти так! Ще сполохаєш! — відповів інший голос. Значно нижчий і грубіший за перший.

Я спробував розплющити повіки, але ті ледве здригнулися. Якщо взагалі здригнулися — я зовсім не відчував свого тіла.

— Хм… здається. Це ельф, Ларрі, тільки він здохлий.

— А, хвургове виродження! Не міг далі за течією здохнути? Ми ж тільки-но воду набрали! — розпалювався перший голос. — Перевір кишені й штовхни його в річку. Мішок тільки не забудь зняти з цього… ельфа, — із роздратуванням виплюнув він.

Поруч пролунали важкі кроки. Трохи далі хтось копирсався й тихо бурмотів собі під ніс. Слів було не розібрати, але то точно були лайки. Їхню мелодію ні з чим не сплутаєш. Почувся звук виливаної води.

Зібравши всі крихти сил, я знову спробував відкрити очі. Цього разу вийшло. Крізь тоненьку щілину повік я побачив, як до мене наближається високий, опасистий чолов’яга в стьобаній куртці. Величезна кутувата голова, маленькі, поламані вуха й глибоко посаджені очі, разом із цілою розсипом дрібних шрамів. У руках у нього був невеликий сокирок, який він повісив у петлю на поясі. Шию мужика прикрашав темний ошийник із червоним каменем по центру.

Відчуття потроху поверталися. Добрий знак — якби не біль, що пронизував усе тіло. Дурниця! Головне — живий. Мерці болю не відчувають!

Підійшовши до мене, здоровило схопив мішок, що висів у мене на плечах, і підняв.

— О, Ларрі! Та цей трупак — живий! — радісно прогудів бугай.

— Як, живий?! — перелякано зойкнув перший і, судячи зі звуків, відскочив на кілька кроків. — Кинь його! Чого тримаєш, дубино?! Ще загризе!

— Та ні, він живий! — знову повторив здоровило, повертаючись до Ларрі.

Тепер я міг його роздивитися, хоч картинка й досі пливла перед очима. З-за дерева обережно визирав худорлявий чоловік із жовтавою шкірою, одягнений у пару штанів і кілька строкатих сорочок. Маленький ніс, великі бігаючі очі й перев’язані руки, що судомно стискали короткий ніж. Шию хиляка прикрашала вузька смужка ошийника.

Як я встиг зрозуміти, до цього я лежав животом на камені на мілині річки, кроків за десять від берега.

— Живий, як ми з тобою? — перепитав Ларрі.

— Ага! Сам глянь! — гаркнув здоровило мені над вухом і струсонув мене в повітрі.

Від різкого болю, що прошив мене, я видав слабкий стогін і знову почав провалюватися в темряву. Перед тим як остаточно згаснути, свідомість встигла вихопити ще кілька фраз:

— Ааа, Бонк! Ти не міг раніше до нього дійти?! Я ж усю воду вилив через тебе! Тепер знову набирати! Загалом так — ти накосячив, ти й бурдюки тягнеш, зрозумів?! І ельфа! А я понесу його мішок.

— Гаразд… — понуро відповів приятель.

— Гей, ти чого? Образився? Не напружуйся, Бонк! — бадьоро сказав хиляк. — Ти молодець! Нас Д’юк за вухастого озолотить! А там, дивись, буде кому нужник замість нас чистити, — злорадно додав Ларрі.

До тями я прийшов різко — гострий біль у гомілці змусив мене вирватися з пучини небуття. Смикнувши ногою, я відчув, як хтось не дуже великий звалився з неї, оголосивши округу обуреним писком. Різкий рух викликав хвилю пекельного болю, що прокотилася всім тілом, через що з мого рота вирвався тихий стогін, а свідомість ледь знову не пірнула в морок.

Що б там не гризло мою ногу, тепер воно мене не чіпало. Добре. Не впевнений, що в такому стані впорався б навіть із білкою.

Чуткий слух вловив приглушені голоси, тріск вогнища й дзенькіт металу. В голові одразу спливли туманні спогади, що передували втраті свідомості.

Шарх… Погоня… Водоспад… Падіння й темрява. Здається, я чув голос Еллі, але що вона казала — не пам’ятаю. Величезний мужик, який підняв мене, мов кошеня, і струснув… Ні, їх було двоє. Так, точно, двоє.

Насилу розплющивши очі, я підвівся на лікоть і озирнувся. Простора кімната з дерев’яними стінами з погано підігнаних одна до одної колод і дощок, через що в них було безліч щілин, крізь які пробивалося світло.

Приміщення явно було спільною спальнею або бараком. Окрім низьких ліжок із солом’яними матрацами, застеленими засмальцьованими ковдрами, тут більше нічого не було. На одному з таких лежав я. Унизу, на підлозі біля ніг, копирсалася щурка. Вочевидь, саме цій дрібній заразі я й завдячував таким пробудженням. Місце на нозі, за яке мене вкусив дрібний гризун, було перемотане застираними бинтами й слабо кровило. Мабуть, це й привабило щура.

Шикнувши на малого хижака, я, змусивши себе сісти, заходився ретельно оглядати власне тіло — потрібно було зрозуміти, наскільки все добре або погано. Сам факт, що я пережив падіння з такої висоти, вже був дивом, за яке я був вдячний Долі, але щодо цілісності тіла в мене були серйозні сумніви.

І недарма.

Ретельний огляд моєї бренного тіла змусив мене важко зітхнути. Живіт, обидві ноги й, судячи з відчуттів, спина являли собою суцільний синець. Праве плече також було перебинтоване, але з огляду на те, що я міг ним доволі пристойно рухати, рана там була не надто серйозна. А от що мені зовсім не сподобалося — так це нога.

Обережно розмотавши й знявши бинти, я оголив ушкоджене місце. На гомілці красувалася рвана рана завбільшки з долоню. Мабуть, пропоров об гострі камені чи корчі, поки мене несло течією. Одразу впало в око, що хтось промив і обробив рану, грубо зшивши її краї ниткою. Що ж, дякую. Хотілося б іще дізнатися, кому саме — але трохи згодом. Спершу потрібно було знайти свої речі, яких ні біля мене, ні поруч із ліжком не виявилося.

Взагалі з одягу на мені лишилися лише подерті штани з розірваною до коліна холошею та сорочка. Ні куртки, ні наплічного мішка поруч не було. У кишенях теж було порожньо, хоча там завжди лежала всяка корисна дрібнота. І якщо відсутність мішка, лука й інших великих речей ще можна було списати на падіння в безодню, то куртку вода з мене точно зняти не могла.