Інтерлюдія друга

У невеличкій комірчині на нижньому поверсі Великої Бібліотеки Рентала горіло світло. За широким, добротно збитим дерев’яним столом, заваленим купою сувоїв, манускриптів і пергаментів, сидів юний послушник, схилившись над товстеленною книгою.
Ліворуч від стільця, на якому вмостився гоблін, лежала невелика гора порожніх тубусів і футлярів. Трохи позаду, біля великої шафи, де самотньо стояло кілька видовжених манускриптних футлярів, височіла інша, значно більша купа, до якої він ще навіть не торкався.

Раз по раз звіряючи написане в черговому древньому сувої, він старанно й копітко вписував історію до книги, створюючи ще один том про життя Сульмендіра.

Очі гобліна палали азартом. Ще б пак — він займався улюбленою справою: читанням однієї з найдивовижніших історій, оброслої безліччю легенд і міфів, торкаючись її у прямому сенсі. От тільки він і гадки не мав, що його покарання було не випадковим.
Так, помилка, якої він припустився, — лише прикра випадковість. А от міра, яку обрав його наставник, — данина дуже давній традиції: всіх без винятку послушників четвертого року залишали саме в цій кімнатці й доручали каталогізувати саме ці сувої та переписувати їхні історії в Книгу.

Через це проходили всі бібліотекарі, і майже ніхто не замислювався над тим, звідки взялася така дивна традиція і чому вона існує.
Є та й є — мало химерних звичаїв у світі? Чому б такому ж не бути і тут: колись придуманий для розваги, а згодом — перетворений на справжній ритуал посвяти.

Цікаво, що посвячувати юних неофітів у те, що покарання було невипадковим, чомусь суворо заборонялося аж до самої кінцівки їхньої роботи. Потім — говори скільки завгодно, але негласно це не заохочувалося.

На шиї юнака теліпався старий, потертий медальйон, на якому ледь-ледь проглядався древній знак хранителя лісу. Захоплений своєю роботою, він іноді крутив його в лівій руці, перебираючи між пальцями, і не помічав, як під час читання окремих рядків по ньому пробігали ледь помітні іскри.

… зіскочивши з виступу, Суль швидко озирнувся. Його гострий погляд спершу ковзнув склепінням печери, повільно спускаючись вниз, обвів затемнені бічні кишені й зупинився на зеві довгого тунелю.

— Здається, чисто. Слідів ларгів не бачу. Давай, Шатто, стрибай — я впіймаю.

Сховавши клинок до піхов, Суль простяг до мене руки. Підібравши поли плаща, я сміливо ступила вперед, ані трохи не сумніваючись, що його сильні руки мене підхоплять.

— Серце там?

— А де ж йому ще бути? — подарувавши мені свою незмінну напівусмішку, відповів ельф, знову вихоплюючи клинок та обережно рушаючи в бік тунелю. — Краще не гай часу й спускай Графа з Шалапутом. Сумніваюсь, що твої лакеї надовго затримають Закронга, — додав він, навіть не обернувшись. Відкинута ним тінь від маленького світляка тремтіла на стіні печери, ущільнилася… і почала підніматися.

— Суль, світ!...

— Хм… тут точно щось не так, — пробурмотів юний гоблін, почухавши гладко поголене підборіддя й відкладаючи сувій. Підвівшись із-за столу, він декількома рухами розім’яв затерплу від довгого сидіння спину й заходився щось вишукувати на підлозі. З огляду на її захаращеність, справа це була нелегка — якщо, звісно, він не шукав щось розміром із шафу.

Пробурчавши собі під ніс пару лайливих слів із приводу власної неуважності, маленький гоблін у рясі послушника нахилився над купою порожніх футлярів. Перебравши третину, обережно переставляючи їх місцями, він переможно хмикнув і випростався, стискаючи в руці порожній тубус.

— Так-так-так… «Місячний один-нуль-дванадцять»… — замислено прошепотів він, вдивляючись у дбайливо виведений кимось із бібліотекарів номер. Чудова вигадка одного з перших Знаючих, яка поклала початок усій системі Бібліотеки — зберіганню й каталогізації манускриптів. За цим номером легко було визначити, до якої епохи, подій чи учасників належала інформація всередині; до того ж усі вони були пронумеровані в суворій хронології — для зручності.

Піднявши край ряси, послушник змочив його слиною і обережно почав протирати номер.

— Та щоб тебе! Знову пилюка налипла! І чому саме зараз? На найцікавішому місці! — роздратовано бурмотів він, відкладаючи вбік футляр із номером «Місячний сім-нуль-дванадцять».

Знову зарившись у купу — але вже іншу — він витяг простий сувій, перев’язаний бечівкою, із потрібним номером на звороті. Сів за стіл, обережно розгорнув його й поринув у читання. Задоволений вираз обличчя гобліна свідчив: цього разу він точно не помилився.