Інтерлюдія друга

У невеличкій комірчині на нижньому поверсі Великої Бібліотеки Ренталла горіло світло. За широким, міцно збитим дерев’яним столом, заваленим горою сувоїв, манускриптів і пергаментів, сидів юний послушник, схилившись над грубезною книгою.

Ліворуч від стільця, на якому сидів гоблін, лежала невелика купка порожніх тубусів і футлярів. Трохи позаду, біля великої шафи, в якій сиротливо стояло кілька видовжених футлярів із манускриптами, височіла купа значно більша — до неї він іще навіть не починав братися.

Раз у раз звіряючись із написаним у черговому давньому сувої, він старанно й кропітко вписував історію до книги, створюючи ще один том про життя Сульмендира.

Очі гобліна палали азартом. Ще б пак — він займався улюбленою справою: читав найцікавішу з історій, що обросла безліччю легенд і міфів, і таким чином ніби торкався її сам. От тільки він навіть не здогадувався, що його покарання було зовсім не випадковим.

Так, промах, якого він припустився і за який його покарали, — усього лише безглуздий збіг. А от обрана наставником міра — данина одній дуже старій традиції, за якою всіх без винятку послушників четвертого року залишали саме в цій комірчині, саме з цими сувоями, доручаючи їм каталогізацію та переписування їхніх історій до книги.

Через це пройшли всі бібліотекарі, і майже ніхто ніколи не замислювався над походженням такої традиції та її причинами.

Є — і є. Мало дивакуватих звичаїв існує в інших місцях? Чому б не бути чомусь подібному й тут — спершу вигаданому для забави, а згодом перетвореному на справжню традицію, посвяту?

Цікаво, що посвячувати юних неофітів у те, що обране покарання не було випадковим, чомусь не дозволялося аж до самого завершення їхньої роботи. Після — говорити можна було скільки завгодно, але це негласно не заохочувалося.

На шиї юнака теліпався старий, потертий медальйон, на якому ледь можна було розгледіти давній знак Хранителя Лісу. Захоплений своїм заняттям, він час від часу крутив його в лівій руці, перебираючи між пальцями, і не помічав, як під час читання певних рядків по ньому пробігали слабкі іскри.

…зіскочивши з уступу, Суль швидко озирнувся. Його гострий погляд спершу ковзнув по склепінню печери, поступово опускаючись униз, обвів затемнені віднорки й зупинився на зяючому отворі довгого тунелю.

— Здається, чисто. Слідів ларґів не бачу. Давай, Шатто, стрибай, я зловлю.

Прибравши клинок у піхви, Суль простягнув до мене руки. Підібравши поли плаща, я ступила вперед, не сумніваючись, що його сильні руки мене підхоплять.

— Серце там?

— А де ж іще йому бути? — відповів ельф, обдарувавши мене своєю незмінною напівусмішкою, знову дістаючи клинок і обережно рушаючи в бік тунелю. — Краще не гай часу й спускай Графа з Шалапая. Сумніваюся, що твої лакеї надовго затримають Закронґа, — додав він, не обертаючись.

Кинута ним тінь від невеликого світляка тремтіла на стіні печери, ущільнилася — і почала підійматися.

— Сулю, світло!..

— Хм… тут однозначно щось не те! — почухавши позбавлене щетини підборіддя, пробурмотів юний гоблін, відкладаючи сувій.

Підвівшись з-за столу, він кількома круговими рухами розім’яв затерплу від довгого сидіння спину й заходився щось вишукувати на підлозі. З огляду на захаращеність останньої, справа ця була не з простих — якщо, звісно, метою пошуків не був предмет розміром із шафу.

Пробурмотівши собі під ніс кілька лайок щодо власної неуважності, маленький гоблін у рясі послушника схилився над купою порожніх футлярів. Перебравши третину предметів, дбайливо перекладаючи їх з місця на місце, він видав тріумфальне крекотіння й випростався, затиснувши в руці порожній тубус.

— Так-так-так… «Місячний один-нуль-дванадцять», — задумливо промовив він, вдивляючись у дбайливо проставлений одним із бібліотекарів порядковий номер.

Чудова вигадка одного з перших Знаючих, яка поклала початок усій системі Бібліотеки — зберігання й каталогізації манускриптів. За цим номером легко можна було визначити, до якої епохи, подій або учасників належала прихована в ньому інформація. До того ж усі вони були пронумеровані в суворій хронологічній послідовності щодо подій. Для зручності.

Взявши в руку край ряси, послушник змочив його слиною й обережно почав протирати номер футляра.

— Ах ти ж… Знову пил налип! І чому саме зараз? На найцікавішому місці, — роздратовано бурмотів гоблін, відкладаючи вбік футляр із номером «Місячний сім-нуль-дванадцять».

Знову зарившись у купу — вже іншу, — послушник дістав простий, перев’язаний мотузкою сувій із потрібним номером на звороті. Сів за стіл, обережно розгорнув його й занурився в читання.

Задоволене обличчя гобліна виразно свідчило: цього разу він не помилився.