Розділ 3. Шарх

Біжи. Біжи так, як ніколи раніше не бігав! — кричало всередині мене відчуття небезпеки, і цього разу я був із ним цілком згоден. Та й варіантів у мене, якщо чесно, лишалося небагато. Ну не битися ж із ним? Навіть для мене це божевілля.

Хоча… я б подивився на фізіономію старости, притягни я в Сенталл таку тушу. От би його перекосило від люті, коли він, скрегочучи зубами, перед усім селищем оголошував би мені подяку й вручав почесний знак! А без цього ніяк — звір же не простий.

Шарх був молодим — це я зрозумів одразу. На бурій густій шерсті проступали світлі плями, добре помітні навіть при місячному сяйві. У холці звір сягав трьох метрів, може, трохи менше — з мого положення важко було визначити точно. Потужні лапи вінчали гострі кігті, на тлі яких мій мисливський ніж виглядав відверто блідо.

На спинних пластинах лише починав формуватися візерунок — за цією ознакою можна було зробити висновок, що моєму нічному «сюрпризу» ледве більше десяти–дванадцяти років. До п’ятнадцяти шархи завершують фазу дорослішання: грудні й спинні кістяні пластини грубішають і перетворюються на справжній щит, здатний із легкістю витримати пряме влучання зі стріломета.

Відскок вийшов напрочуд вдалим. Я приземлився просто в невеличку лощинку між деревами, завдяки чому все ще лишався непоміченим. Щоправда, ненадовго. Шарх знав, що я десь поблизу, і обов’язково почне шукати.

Зараз мене врятували лише молодість і недосвідченість звіра. Будь це дорослий шарх — у мене були б усі шанси померти тихо й непомітно навіть для самого себе. Попри свої розміри й масу, шархи вважаються справжніми майстрами скритності. Їхній рух майже неможливо засікти, а атаки завжди блискавичні й смертельні. Вже давно ходять чутки й легенди про магічну природу цих тварюк, але підтвердження їм так і не знайшлося.

Обережно, намагаючись не шуміти, я перевернувся на живіт і поповз униз по лощинці, маючи намір сховатися за стовбуром дерева. Наплічний мішок з’їхав, перекосивши колчан, від чого той боляче вп’явся в плече й поперек.

Повзти спиною було незручно, але дозволити собі розвернутися й підставити звірові спину я не міг. Тим паче, що шарх стих і обережно водив головою з боку в бік, чуйно дослухаючись до кожного шереху. Його маленькі вуха нервово здригалися, вловлюючи звуки нічного лісу.

Раптом шарх різко завмер і повернувся в мій бік, злегка нахиливши морду до землі. По спині пробіг холодок, а внутрішній голос тихо прошепотів: «Нам кінець».

Крастися далі не мало сенсу — мене помітили.

Підхопивши лук, я схопився й кинувся бігти.

Як любив казати Кан: «Хороший ельф — швидкий ельф. Бо швидкий ельф — живий ельф». І лише зараз я повною мірою усвідомив зміст цієї колись здавалося мені дурної фрази.

Шарх утробно заревів і рвонув слідом.

Смертельна гра почалася.

Уперед! Перестрибнути повалене дерево, зробити кілька кроків, ухопитися рукою за стовбур молодого дерева й різко змінити напрямок бігу.

Вчасно.

Гора м’язів, що мчала позаду, пронеслася за лічені сантиметри від мене, зметаючи на шляху кілька молодих дерев.

Шарх швидший за мене. У полі чи на лузі в мене не було б жодного шансу. Але зараз ми в лісі, і його масивна туша не може так само швидко змінювати напрямок, як я. На поворотах її надто заносить — і це дає мені крихітну фору.

Двічі я провернув цей трюк знову, а сам біг і гарячково перебирав у голові варіанти порятунку власної бренної тушки.

Привести його до Сенталла? Так, варіант. Сторожові чари не пустять звіра всередину й попередять мисливців, які зможуть допомогти. От тільки що, як дорогою ми натрапимо на когось із святково швендяючих ельфів? Їхньої смерті я собі не пробачу. Та й чи так чинять справжні Шепочучі?

Убити його? Ха! Хіба що він мною вдавиться або заробить нетравлення. Недарма ж староста твердив, що я — виразка нашого поселення.

Лишалося одне — бігти, покладаючись на удачу, і чекати, доки підвернеться можливість відірватися.

Знову ухилився від ривка шарха. Цього разу кігті пройшли небезпечно близько від моєї голови. Він швидко вчиться, і я не певен, що цей прийом спрацює ще бодай раз.

Підстрибнувши, я вхопився обома руками за нижню гілку і, підтягнувшись, «вистрілив» себе вгору, спрямовуючи інерцію в потрібний бік. Вивернувшись у повітрі, схопився за перший-ліпший сук і з максимальною швидкістю поліз угору — до самої верхівки.

Я не сподівався від нього сховатися. Звір бачив, куди я подівся, і незабаром полізе слідом. Розрахунок був інший.

Дерево хитнулося. Знизу пролунав тріск. Кинувши швидкий погляд донизу, я побачив, як, ламаючи гілки й суччя, до мене мчить моя смерть.

— Скажений хвурґ тебе вкусив, чи що?! — викрикнув я, деручись вище. — Я не смачний, м’яса в мені мало! Відчепися!

Переступивши на сусідню, товстішу гілку, я пробіг нею кілька кроків і, сильно відштовхнувшись, перестрибнув на сусіднє дерево.

Ельф має бути швидким, учив мене Каннадаль. І спритним. Інакше він мало чим відрізняється від звичайної людини. Повільний і неповороткий ельф — мертвий ельф. Зараз я як ніколи був вдячний йому за виснажливі тренування. Завдяки їм у мене з’явився крихітний шанс вижити.

Околиці огласив рев. Схоже, я таки вивів бідолашну звірюку з себе. Трішки.

Обурений такою зухвалістю й не звиклий до того, що здобич може бути настільки незговірливою — та ще й утікати від нього так довго, — шарх сповз по стовбуру вниз, доламуючи ті гілки, що не встиг зламати під час підйому. Я ж тим часом підшукав зручне місце для переходу на сусіднє дерево й завмер, дозволивши собі кілька секунд перепочинку.

План був простий: виснажити звіра й таким чином дотягнути до світанку. З настанням дня мої шанси на виживання трохи зростуть. Шархи — нічні хижаки, вдень вони воліють спати в барлогах або печерах. От тільки план уже тріщав по швах і навряд чи міг спрацювати. За останню годину я так розлютив звіра, що кілька разів він стрибав слідом за мною, намагаючись дістати лапою дратівливий шматок смачної ельфятини.