Розділ 3. Шарх

Біжи! Біжи так, як ще ніколи не біг! — кричало в мені гостре відчуття небезпеки, і я з ним повністю погоджувався. Та й варіантів у мене було небагато. Ну точно ж не битися з ним? Це безумство, навіть для мене. Хоча… я б із задоволенням подивився на обличчя старости, якби притяг у Сенталл таку тушу. Ото б його перекосило від злості, коли б він перед усім селом вручав мені подяку та почесний знак! А без цього ну ніяк — звір же не простий.

Шарх був молодий. Це я зрозумів одразу. На густій бурій шерсті місцями проглядали світлі плями — видно навіть при місячному світлі. У холці він був метри три, може, трохи менше — з мого становища точно не скажеш. Могутні лапи завершувались гострими кігтями, на тлі яких мій мисливський ніж виглядав доволі блідо. На спинних пластинах лише починав формуватися візерунок — отже, моєму нічному «сюрпризу» навряд чи більше десяти-дванадцяти років. До п’ятнадцяти шархи закінчують стадію дорослішання. Їхні грудні й спинні кістяні плити твердішають і перетворюються на справжній щит, здатний витримати прямий удар стріломета.

Стрибок вийшов, на диво, вдалим. Я приземлився просто в невеличку западину між деревами, завдяки чому мене досі не помітили. Але це ненадовго. Шарх знає, що я десь поруч, і почне шукати. Мене врятували лише його молодість і недосвідченість. Будь це дорослий шарх — я б уже мав усі шанси померти, так і не зрозумівши, що сталося. Незважаючи на свій розмір і масу, шархи — справжні майстри скритності. Їх майже неможливо почути, а атаки — завжди блискавичні й смертельні. Про магічну природу шархів давно ходять легенди, хоча досі ніхто їх не підтвердив.

Обережно, намагаючись не шуміти, я перевернувся на живіт і поповз униз по западині, маючи намір сховатися за стовбуром дерева. Мішок зсунувся, перекосивши колчан, через що той боляче впивався в плече й у поперек.

Повзти спиною було незручно, але повернутися і підставити звірові спину я не міг, тим паче, що він притих і водив головою з боку в бік, прислухаючись до найменшого шереху. Невеликі вуха нервово сіпались, ловлячи нічні звуки лісу.

Раптом шарх різко завмер і повернувся в мій бік — я зрозумів, що мені кінець. Тихцем повзти вже не мало сенсу — мене помітили. Тому я схопив лук, рвонувся на ноги і кинувся тікати. Звір низько рикнув і помчав услід.

Вперед! Перестрибнути повалене дерево, зробити пару кроків, ухопитися рукою за стовбур молодого дубця — і різко змінити напрямок.

Вчасно! Гора м’язів, що мчала позаду, пронеслася в кількох метрах від мене, змівши кілька молодих деревець.

Шарх швидший за мене. Будь ми на полі або луці — шансів би я не мав. Але ми в лісі, і його масивна туша не може так швидко змінювати напрямок, як я. Його заносить на поворотах, а мені це — фору.

Ще двічі я провернув той самий трюк, біжучи і гарячково перебираючи в голові варіанти, як урятувати свою не надто цінну, але ще таку живу тушку.

Завести його до Сенталлу? Можна. Сторожові чари не дадуть йому пройти, сповістять мисливців — ті точно впораються. Але… а якщо дорогою ми натрапимо на когось із нічим не зайнятих ельфів? Їхню смерть я собі не пробачу. Та й чи так чинять справжні Шепочучі?

Убити його? Ха! Хіба що я стану в нього поперек горла або викличу розлад шлунку. Недарма ж староста повторював, що я — виразка нашого селища.

Залишається бігти, покладатися на удачу і чекати, поки не трапиться шанс відірватися.

Я знову ухилився від ривка шарха. Цього разу кігті пройшли небезпечно близько від моєї голови. Він швидко вчиться, і я не певен, що цей фокус спрацює ще бодай раз.

Підстрибнувши, я вхопився за нижню гілку, підтягнувся і, використавши інерцію, кинув себе вище. Вивернувшись у повітрі, схопив першу-ліпшу гілку і почав дертися, як міг, угору.

Ховатися від нього я не збирався — ні. Він бачив, куди я зник, і скоро полізе слідом. Розрахунок був інший.

Дерево хитнулося, і знизу почувся тріск. Кинувши погляд вниз, я побачив, як моя смерть дереться за мною, ламаючи все на шляху.

— Божевільний хвург тебе вкусив чи що?! Я не смачний, і м’яса в мене мало, ясно? Відчепись! — вигукнув я, видираючись на чергову гілку. Переступивши на товстішу, я зробив пару кроків і відштовхнувся, перелетівши на сусіднє дерево.

Ельф має бути швидким і спритним, учив Каннадаль. Інакше він — як людина. Повільний і неповороткий ельф — мертвий ельф. Сьогодні я як ніколи був йому вдячний за виснажливі тренування. Завдяки їм у мене є хоч крихітний шанс утекти.

Ліс роздер пронизливий рев. Здається, я вивів бідолашну тварюку з рівноваги. Трішки.

Ображений моєю нахабністю, не звиклий, що здобич так довго тікає, шарх сповз по стовбуру вниз, дламувавши гілки, що вціліли під час підйому. Я ж тим часом знайшов місце, зручне для переходу, і завмер, даючи собі кілька секунд перепочинку.

План був простий: виснажити його і дотягнути до світанку. З появою ранкового світла мої шанси зростуть. Шархи — нічні хижаки, вдень вони сплять у своїх печерах і барлозі. Але… план тріщав по швах. За останню годину я так його дістав, що кілька разів він стрибав услід за мною, намагаючись дістати лапою вперту «смакоту».

Знову гепнувшись на землю, шарх заревів і кілька разів ударив лапами по землі, випускаючи пару.

— Що, гадино, не подобається? Мені — теж! Тож або починай любити падати, або забирайся! — прокричав я, жбурнувши в нього шишку. Та влучила чітко між очі й викликала новий рев.

Гучно фиркнувши, шарх розвернувся.

— Ідеш? Правильно. Давно пора! Тільки не… та твою ж…! — вигукнув я, поспіхом перескакуючи на інше дерево. Підла тварюка навіть не збиралась тікати — вона брала розгін, щоб гепнутись усім тілом у дерево й звалити його. Логічно! Навіщо кожного разу дертися за спритним шматком м’яса, якщо можна добре струснути дерево — і смачна ельфятина сама впаде в лапи?

Аааа! Тапочки Дранділла, ну чому мені так не щастить?! Спершу — огляд, тепер — шарх посеред весни. Що далі? Блискавка з ясного неба в тім’ячко?