Розділ 2. Слідом за мрією

Тихий ропіт, що прокотився глядацькими рядами, порушив тишу, яка нависла над площею після того, що сталося.

— Знову Сульмендір відзначився. І навіщо тільки його на огляд узяли?..

— Ой! Що тепер про нас подумають панове з комісії? А раптом вони більше ніколи до нас не приїдуть?..

— Ха! А він дужий! Бачив, як легко тятиву порвав?..

— Його підставили! Точно, хтось її підрізав! Стінні, не інакше. Він завжди Сульмендирові заздрив і образився, що його на огляд не покликали…

Стоячи серед інших претендентів, я відчував на собі десятки поглядів. Одні кололи, інші ковзали по шкірі, холодили або, навпаки, пекли. Вуха горіли від уривків фраз, що долинали з усіх боків. Майже всі вони були про мене. Про мій провал.

— А… от чорт. Сулю… вибач, — обережно озвався в моїй голові винуватий голос Еллі. — Я… я невчасно, так?

— Так, ти невчасно, — зло подумав я у відповідь. — Помовч, будь ласка, доки не стало ще гірше. Скільки разів я тебе просив так не робити?!

Багато. Дуже багато разів. Я просив її не робити цього знову й знову, але Еллі раз по раз безсоромно вривалася в мою свідомість із черговим запитанням, пропозицією або просто від нудьги. Так було завжди. І не лише зі мною — хоча зі мною частіше.

Дар телепатії відкрився в Еллі невдовзі після її восьмого дня народження. Увесь Сенталл тоді радів. Мислезв’язок був надто рідкісним явищем для Фліда, і поява обдарованої помітно підвищувала статус поселення. Так, чимало магів могли практикувати телепатію, але це було зовсім не те саме. Закляття і вроджений дар мали різну природу й зовсім інший потенціал.

Не дивно, що старійшина Ґеларет розпорядився розвивати здібності дівчинки, а решті — терпіти. У юні роки крихітка Еллі добряче дістала мешканців нашого крихітного поселення. На щастя, вона швидко подорослішала й трохи вгамувала свій запал. Шкода — лише трохи.

Раптом ропіт натовпу стих. Причиною став жест старійшини, який вирішив довести огляд до кінця.

— Кру-у-гом!

Усі претенденти як один розвернулися на сто вісімдесят градусів, обернувшись обличчям до трибуни. В їхніх очах ще сяяла радість від вдалого залпу — і лише крапля співчуття, змішана з цікавістю. Цікавістю до моєї подальшої долі.

Пошепки перемовившись зі старостою та рештою членів комісії, уперед вийшов її голова. Старий, але кремезний ельф прокашлявся, ледь повів кистю руки, оновлюючи підсилювальне для голосу закляття, і звернувся до зібраних на площі мешканців:

— Сьогодні всім нам випала нагода побачити рідкісний огляд. І повірте мені — це справді так. З одного боку, майбутні воїни й захисники Сенталла, як і всього королівства, продемонстрували чудову злагодженість і влучність. О так! Вам, можливо, важко в це повірити, але траплялися випадки, коли претенденти не лише не влучали в опудало демона, а й стріляли зовсім в інший бік. Так-так! У наш час почали з’являтися й ті, хто не знає, з якого боку тримати лук, і це прикро.

Він зробив паузу.

— Також сьогодні ми стали свідками рідкісного випадку недбалого й зневажливого ставлення ельфа до власної зброї. Адже наскільки ж погано потрібно стежити за своїм спорядженням, щоб допустити подібне?..

Слухаючи цю промову, я відчував, як усередині мене розгоряється полум’я злості, образи й сорому. Десь у глибині душі я розумів: винен був лише я сам — не зумів зберегти спокій через якусь жалюгідну ментальну фразу.

Сотні, якщо не тисячі разів Каннадаль повторював одне й те саме: мисливець має бути готовим. Завжди. Готовим до всього. Зобов’язаний зберігати спокій — і внутрішній, і зовнішній. Бути холоднокровним. Уміти відсторонюватися від емоцій. Від цього нерідко залежить життя — як його власне, так і тих, хто поруч. Для майбутніх воїнів це справедливо подвійно.

— …Я — Анділь, голова оглядової комісії академії рейнджерів, і я готовий оголосити своє рішення. Усі претенденти Сенталла вирушать до академії для проходження двотижневого випробування, після завершення якого отримають шанс на зарахування…

«Усе-таки пройшов. Вийшло!» — промайнуло в мене в голові. Серце закалатало швидше, а полум’я, що вирувало в грудях, почало повільно згасати.

— …Усі, окрім одного.

— До академії потрапляють різні ельфи, — продовжив Анділь. — Як ті, хто досяг серйозних успіхів у воїнській справі чи полюванні, так і найзвичайніші. Посередні. Дехто з них ледве міг пробігти відстань польоту стріли, а хтось — насилу влучав у мішень. Але знаєте, що їх усіх об’єднує?

Він зробив коротку паузу, даючи словам увібратися.

— Рішучість. Відповідальність. Вірність меті, яку вони перед собою поставили. Сульмендіре… сьогодні ви не продемонстрували жодної з цих якостей. І тому не проходите випробування.

Пролунав дзвінкий тріск. Знову. Але цього разу — всередині мене.
У грудях луснула одна зі струн моєї душі. Струна мрії.

Мені хотілося заперечити. Оскаржити рішення. Вимагати ще один шанс, довести всім, що я гідний. Але слова зрадили мене. Вони просто не захотіли сходити з губ.

Наче викинута на сушу риба, я лише відкривав і закривав рот, не в силі вимовити ані звуку. Рішення виявилося надто сильним ударом — воно знову вибило мене з рівноваги.

— На завершення хочу сказати…

Що саме хотів сказати голова, я так і не почув. Я надто глибоко занурився в себе. До свідомості долинали лише уривки фраз Анділя, що тонули в шумі натовпу. Кілька разів до мене намагалася пробитися Еллі. Принаймні мені здавалося, що я чув її голос.

По спині раз у раз пробігали мурахи від поглядів, спрямованих на мене. Осудливих. Співчутливих. Байдужих. Різних.

— Кандидати, напра-во!

Свідомість запізніло зреагувала на команду — тіло виконало її саме.

— До своїх рідних, розійтися!

Сімнадцять ельфів попрямували до своїх родин.
Один ельф залишився на місці.

Комісія давно покинула трибуну. Кандидати розійшлися по домівках. А я все стояв посеред площі, порожнім поглядом утупившись в опудало демона. Мені здавалося, що його намальована пика насміхається з мене.