Ось чого я аж ніяк не планував робити в ніч перед днем літнього цвітіння меллорнів — так це вовтузитися з Анчадалем на околиці поселення, навчаючи його правильного поводження з луком.
— Боги всемогутні, Чаде! Ти взагалі колись тримав лук у руках? — простогнав я, втомлено прихилившись спиною до дерева й ліниво перекочуючи між пальцями стрілу. — Я, звісно, розумію, що тебе це мало хвилює, але я фізично не можу дивитися, як ти тримаєш зброю догори дриґом! Переверни. Так. Ось так. Бачиш? Тут навіть хват під руку є.
— Тц… Сулю, давай ти потім знущатимешся, а? — нервово відгукнувся Чад, підбираючи більш-менш стійку позу для стрільби. — Сам же знаєш, який завтра день. Краще б допоміг.
— Допомагаю, — буркнув я. — З усіх сил.
— Якщо завтра, під час огляду кандидатів, я не влучу в мішень, то… то…
— То я тобі стрілу між твоїх пухких вух зажену по саме оперення, — роздратовано закінчив я, згадуючи, від чого мені довелося відмовитися заради цього «уроку». — А потім ще парочку. Для надійності.
— О-о-о! Оце план! — пожвавішав Чад. — У будь-якому разі краще, ніж той сором, що на мене чекає.
— Що? Про який сором ти говориш? Подумаєш, ельф не вміє стріляти з лука! Теж мені дивина!
— Сулю!
— А, ну якщо ти маєш на увазі, що син Шепочучого не знає, як правильно тримати зброю, і не здатен натягнути тятиву… — я зробив паузу. — Тоді так. Це, безперечно, ганьба.
— Дякую. Мені аж полегшало.
— Сарказм?
— Сарказм.
Я похитав головою, глибоко зітхнув і, піднявши свій лук, підійшов ближче. Чад у цей час займався відвертим позерством, намагаючись прийняти максимально ефектну й, на його думку, зручну позу: крутив корпусом, міняв місцями ноги, кілька разів перекладав лук — вочевидь, намагався згадати, лівша він чи правша.
— Чаде, скажи-но мені, — почав я, дістаючи стрілу з колчана, що стояв поруч, — якби ти мене сьогодні не знайшов, що б робив?
— Чесно? Не знаю. Найімовірніше, обирав би між смертю від сорому і мандрівкою до монастиря Німих Братів під іншим ім’ям.
— Непоганий варіант, — схвально хмикнув я. — Їжа, дах над головою. Сестри в сусідньому монастирі.
— От! У тебе одне на умі. А ти в курсі, що в сестер обітниця безшлюбності? — докірливо зауважив Чад.
Я вклав стрілу в гніздо, злитим рухом натягнув тятиву й підняв лук. За ціль правив криво вирізьблений круг на сухому дереві. Мить — і на видиху я відпустив тятиву. Стріла з тихим свистом увійшла точно в яблучко.
— Ну, я б до них після вечері заходив, — усміхнувся я, задоволений і пострілом, і пласким жартом. — Давай тепер ти. І стрілу залиш. Без неї давай. А то ще застрелишся, а мені потім труп ховати.
— Ти взагалі чув, щоб із лука хтось застрелився? Хоч у трактирних байках?
— Ні. Але не здивуюся, якщо ти будеш першим. Тож стрілу на місце й просто тягни тятиву.
— Так нормально?
Я подивився на Чада, що завмер у безглуздій позі, й не втримався — вліпив собі долонею по лобі. Ноги в нього були розставлені так широко, що між ними без зусиль міг би пробігти кабан. Якби, звісно, йому вкоротити ратиці по суглоб. Трохи зігнувши задню ногу, Чад вигнув поперек дугою. Лук у його руці ходив із боку в бік із лячною амплітудою, а рука з тятивою була притиснута майже впритул до тіла.
Від цього сюрреалістичного видовища хотілося хильнути півпляшки міцного алкоголю. Не нашого ельфійського елю чи вина — ні. Забійного гном’ячого пойла, після якого похмілля накриває навіть сусідів через вулицю.
— Уффф… якщо ти так вистрілиш, то станеш Чадом Одновухим або Чадом Безносим. І це в найкращому разі. Залежить від того, куди дивитимешся. Руку винеси. Погляд уздовж стріли…
— У мене немає стріли.
— Не бісиш мене! Уяви стрілу. Уявив? Тепер погляд уздовж неї. Дихання вирівняй…
— А, хвурґ! Довго мені так стояти? Руки вже відвалюються.
— Ти знущаєшся? — я закипів. — Мало того що за двадцять шість років ти не знайшов часу навчитися стріляти, так ще й зараз мені мозок виїдаєш?! Я тебе точно приб’ю!
— Та звідки мені було знати, що мене визначать на огляд? Сам же знаєш — я все життя або за книгами, або на кухні.
— Так-так. У курсі. Казки й куховарство — наше все. Куди тільки твоя мати дивиться…
— У підлогу храму вона дивиться, — огризнувся Чад.
Його мати була з особливо ревних ельфійок і щодня ходила до старої каплиці, молячись давно зниклим богам. Не те щоб віра засуджувалася — ні. Але вже три сотні років боги не являли себе світові, змушуючи думати про недобре. Навіть первосвященники лише розгублено знизували плечима. Вони не відчували небожителів. А отже — не могли благословляти, творити дива чи прокляття. Не могли допомагати.
Мешканці Фліда поступово перестали покладатися на богів, розраховуючи лише на себе й потроху забуваючи про них. Адже якщо й без них живеться цілком непогано — то, може, вони й не надто потрібні?
— Якби не твоя рибна запіканка під квітковим соусом, — хмикнув я, — чорта з два б я тут стояв. І з тебе подвійна порція.
— З якого це дива? — щиро здивувався Чад, трохи опускаючи лук.
— Вважай, компенсація за занедбаність. «Не думав, що визначать на огляд…» — передражнив я його. — Руки підняв! Тятиву тягни! Сильніше! Ще!
— Не можу більше…
— Можеш! Ти син Аллрика, ау! Єдиного ельфа нашого богом забутого Сенталла, який хвурґ знає скільки років став Шепочучим і отримав розподіл в Ефлім. Продовжувати?
Я різко видихнув.
— Гад. Таки вибісив!
— То я можу відпустити?..
— Аж ніяк! Стій! Я терплю — і ти терпи!
— Так ти ж не стріляєш.
— Так я й не вбиваю.
— Резонно… справедливо. Зрозумів. Уздовж стріли, кажеш?
До огляду кандидатів залишалося менше десяти годин — за цей час мені треба було змусити цю пародію на ельфа вистрелити хоча б приблизно в бік мішені.
Раз на три роки юнаки, які досягли двадцятип’ятирічного віку, могли пройти відбір до академії лісових рейнджерів і отримати шанс на тритижневе випробування. Сам відбір був суцільною формальністю: кандидати рівним строєм проходили селом, купаючись у поглядах захоплених красунь, а потім, діставшись головної площі, мали злагодженим залпом уразити опудало демона.
#1625 в Фентезі
#288 в Бойове фентезі
#4920 в Любовні романи
#1210 в Любовне фентезі
Відредаговано: 10.01.2026